Того дня в Чернечий Яр, село неподалік славетної Диканьки, з’їхалися земляки ледь не з усієї Полтавщини. Зійшлася і сільська громада – від старого до малого. У цей скупий на радісні події час настрій у людей був святковий: зібрала ж неординарна подія – презентація книжки земляка Григорія Титаренка «Історія села Чернечий Яр 50-х років ХХ століття». Ще й за два дні до знаменної для чернечоярців дати – 350-річчя першої згадки про село. Документальної, в Універсалі гетьмана Івана Самойловича 29 серпня 1672 року.

Осідок козаків, ченців, митців і першого міністра освіти України

Полтавець Григорій Титаренко, невтомний краєзнавець, зафіксував унікальні факти з історії України і рідної Полтавщини у десятках публікацій. А основні його три роботи, книжки «Іван Стешенко. Твори. Переклади. Вибране листування», «Планетарний голос Андрія Кикитя» і презентоване видання, – як зізнається пан Григорій, «всі обертаються так чи інакше навколо Чернечого Яру».

– Я знав, – розповідає, – що полтавець Іван Стешенко був першим міністром (генеральним секретарем) освіти незалежної України, в уряді Центральної Ради. А те, що він два роки мешкав у рідному й мені Чернечому Яру, не могло не спонукати до досліджень. Став розпитувати істориків, музейних працівників, але ніхто нічого не знав. Хіба що Віктор Ревегук, нині покійний, міг дещо сказати. І мене аж злість узяла: як же так, перший міністр освіти, який народився і загинув у Полтаві, а ми таких важливих фактів його життя не знаємо! Захотілося написати книгу про нього. Я працював у багатьох архівах. Та коли побачив, як розсипаються аркуші з його віршами (а Стешенко ще ж і видатний поет), мій проєкт змінився: видав 600-сторінкову книжку його віршів, перекладів, листів, спорядивши її великою передмовою.

Друга книжка Григорія Титаренка «Планетарний голос Андрія Кикотя» також повернула нашому суспільству пам’ять про видатного співака, який ще студентом підкорив Європу, Канаду, Сполучені Штати.

– У Чернечому Яру Андрій Кикоть мав родичів, – веде мову пан Григорій. – Сюди він приїжджав, моя мама бувала в його товаристві… Несправедливо забутий геніальний український співак!

А нова книжка невтомного дослідника зафіксувала для історії Чернечого Яру, Полтавщини і всієї України вже не одне ім’я, а цілих 2100!  Мешканців села , і письменників, які увічнили село словом, і митців, котрі малювали його краєвиди, і кінематографістів, які зняли тут три фільми. Поштовхом до цього кількарічного дослідництва став випадок. Товариш Григорія Титаренка Олег Кошлатий, захоплений мікологією, автор книжки про гриби в літературі і народній творчості, якось похвалився, що роздобув чудові мапи лісів побіля Полтави, на яких навіть хати позначено. Мапи ці 50-х років ХХ століття колись були секретні. Титаренко попросив друга пошукати мапу Чернечого Яру. І незабаром уже тримав її в руках.

А розшифрувати її, згадати всіх людей, які мешкали в кожній хаті, допомагали краєзнавцеві і земляки, і праця в архіві Великобудищанської сільської ради, яким дала можливість користатися тодішня голова селищної ради Христина Покутня. Так народився перший розділ книжки «Кожна хата Чернечого Яру». Інформація про мешканців 399 хат – справді титанічна Титаренкова праця! Згадану мапу, до речі, теж уміщено в книжку.

Знаний краєзнавець і мистецтвознавець Віталій Ханко переконаний: це унікальне видання.

– Подібного в Україні я не бачив. У пана Григорія блискуча технічна освіта і велике душевне захоплення – мистецтво, культура, історія… Це поєднання технічних знань та широких культурологічних породило надзвичайно цікаву працю. Читаючи книжку, зримо відчуваєш, яка багата історія Чернечого Яру, які талановиті його люди. Тут жили козаки, а це чудова генетика. І ченці XVII-XVIII століть, досить освічені люди. Це те, що сформувало генетичний код чернечоярців…

Високо оцінила книжку і Ганна Радько, кандидат філологічних наук, доцентка катедри української літератури Полтавського національного педагогічного університету ім. В. Г. Короленка (і коли вже найменують наш педагогічний іменем Івана Стешенка?!). Назвала вихід книжки «знаменною подією» і додала: пишаюся, що висунула краєзнавця Григорія Титаренка на обласну премію імені Петра Ротача, і він заслужено її отримав за книжку про Івана Стешенка.

– Пан Григорій як творча людина ламає стандарти. Тому його книжка про Чернечий Яр багата інформативно, ілюстративно.

«І вкупі з сонцем вічний мир до кожної загляне хати…»

У розділі книжки «Краєзнавчі аплікації» автор розповідає про Чернечоярський скит і монастир, артефакти, знайдені на його місці, висловлює досить переконливу гіпотезу про те, що 1845 року чернечоярські терени відвідав Тарас Шевченко, і що враження від них виспівалися поезією «За байраком байрак…».

Колись я сказала панові Григорію про Чернечий Яр: «Таке маленьке село, а яка багата історія!» Він відповів: «Будь-яке село має велику історію. Просто ми її не знаємо. І знати не хочемо…»

Молодими поводимося так, наче віримо, що всі житимуть вічно, і не поспішаємо розпитувати дідусів-бабусів, сусідів про пережите, про предків, яких вони пам’ятають. Бажання написати історію свого роду чи рідного села дуже часто виникає тоді, коли ти вже сам чи сама – в тому роду чи селі старійшина. І тому те, що зробив Григорій Титаренко, можна без патосу громадянським подвигом.

Безперечно, читачів, які того дня придбали його книжки, зацікавлять розділи «Чернечий Яр і красне письменство», «Чернечий Яр в образотворчому мистецтві», «Чернечий Яр у кінематографії». У селі мешкали письменники Василь Королів-Старий, Пилип Капельгородський, Олександр Дігтяр. І навіть якийсь час – американський письменник і публіцист Альберт Ріс Вільямс.

Вірш Івана Стешенка «Тут ясно все…», написаний у Чернечому Яру 12 липня 1916 року, звучить особливо актуально нині, коли українці захищають цивілізацію від світового зла.

…Тут ясно все. Земля в квітках,
Як на весіллі молодая,
А чом же в тебе в очах жах
І чорних дум на чолі зграя?

Бо ясно тут… бо тут блакить
Благословляє ранка вроду,
А далі… там Земля тремтить
Від ран, нечуваних ізроду…

Поета мучить думка про те, що й тепер, як і давно, є люди, чиї вуха глухі до правди:

Опам’ятайся ж, людський рід,
Укрийся соромом навіки
І в серці – вічнім місці бід
Знайди для себе вічні ліки!

Хай змовкне в ньому лютий звір –
І змовкнуть разом з ним гармати,
І вкупі з сонцем вічний мир
До кожної загляне хати.

І сліз не стане на Землі,
І в світлий прибраний серпанок
На лоні рідної ріллі
Засяє щастя вічний ранок.

Цей вірш на презентації читав народний артист України Василь Голуб. До присутніх чернечоярців він невипадково звернувся словами «Дорогі мої земляки!»:

– Моя бабуся родом із Чернечого Яру, Винниківна. Ви знаєте, є тут таке прізвище – Винник. І багато моїх родичів живуть тут, зокрема Лисаки. Дмитро Лисак, який працював ковалем і не раз читав вам гуморески зі сцени… Його батько Федір Лисак чудово грав на сопілці, і Дмитро також грав на сопілці. Тут мої родичі Передерії… Доля звела мене з Григорієм Володимировичем Титаренком. І те, що він написав про Чернечий Яр, торкається і мого коріння по бабусиній лінії. А Андрій Кикоть – мій дядько по іншій лінії мого роду.

Кобзар, заслужений художник України Іван Новобранець заспівав романс на вірш Івана Стешенка «Вже квітка наша одцвіла!». Цікава історія, як народився цей музичний твір. Коли Григорій Титаренко показав своєму другові Іванові Новобранцю верстку книжки про Стешенка, той розкрив її навмання, натрапив на цей вірш і мовив: «Та він сам проситься, щоб його поклали на музику!» Це справді чудовий твір, що починається журливими словами, бо ж усе в цьому світі минуще. Але закінчується вірою в те, що й ця журба може бути непохитним серця муром:

… Коли твій жур
Не легкий гість душі слабкої,
А непохитний серця мур,
Де захист ми знайшли обоє,
Де б не лякало нас життя
Жорстоким нападом на долю,
І звідки б ми без каяття
Пішли на бій за нашу волю, –
Коли це так, – печаль мала –
Ми маєм проти неї ліки:
Хай липа наша одцвіла,
Та серце зацвіло навіки!

Іван Новобранець мешкав у Чернечому Яру майже два десятиліття. У розділі «Чернечий Яр в образотворчому мистецтві» Григорій Титаренко розповідає: «У 80-ті роки минулого століття він потрапив під прес КДБ за підозрою в націоналізмі і наївно заховався від прискіпливої до себе уваги у Чернечому Яру. Купив хатинку на Варжелівці, майже в лісі, перевіз батьків із села Березоточі, що на Лубенщині, зробив майстерню і завів пасіку.

У 1987 році художник написав картину, яку назвав «Чернечий Яр». Як завше у нього, у цій роботі багато символіки. Передусім там по центру символ Чернечого Яру – Лиса гора. Щоправда, того часу вона вже була не лиса,а поросла акацією. Себе ж автор подав у образі стриноженого коня під Лисою горою».

Етюд картини купив колекціонер з Англії. У книжці вміщено репродукції цієї роботи Івана Новобранця й іншої, на якій він зобразив власну садибу.

Окрім Івана Новобранця, Чернечий Яр малювали Михайло Беркос, Євген Курбала, Ігор Каюрін, Віктор Трохимець-Мілютін, Петро Гуменюк і Юлія Петушинська. Пані Юлія того дня підготувала особливий подарунок Григорієві Титаренку – намалювала ще одну картину з краєвидом Чернечого Яру. Краса цих місць ніколи не була для неї байдужою. У книжці Григорій Титаренко вмістив репродукції п’ятьох робіт художниці, де зображено чернечочоярські луки і ліси, Іванченківський шпиль, Лису гору і Вершигору…

Уже згадуваний Олег Кошлатий якось зауважив: «Бачу, тебе переслідує магічна сімка. Сім письменників, які писали про село чи там мешкали, а також сім художників, які малювали Чернечий Яр».

Краєзнавець із Зіньківщини Олександр Терещенков, звертаючись до чернечоярців, сказав:

– Маючи такий солідний вік, ваше село до сьогодні не мало паспорта. А нині, у переддень свого 350-річчя, отримуючи цю книгу про себе, одержує паспорт.

Григорієві Титаренку пан Олександр побажав не зупинятися на зробленому, а написати книгжку про ще одного чернечоярця – Івана Даценка, Героя Радянського Союзу, легендарного льотчика, який став вождем індіанського племені.

– Я створив музей у санаторії «Сосновий бір», що в селі Власівці біля Зінькова. І коли розповідаю відвідувачам про Даценка, про те, що він родом з наших країв, вони дивуються і захоплюються. Сам Бог велів вам не зупинятися, продовжувати писати історію Чернечого Яру і видатних людей, чиє життя пов’язане з цим краєм.

Григорій Титаренко у відповідь сказав, що коли 2014 року був у Канаді, йому пощастило відвідати могилу Івана Даценка, свого троюрідного брата, ТогоХтоПройшовКрізьВогонь, і розсіяти на ній чернечоярську землю.

Землячка Валентина Галушка, яка мешкає у Полтаві, подякувала авторові за те, що його приклад надихнув і її на серйозні краєзнавчі дослідження. А пан Григорій вдячний пані Валентині за допомогу і в таких дослідженнях, і в організації проплачених замовлень на книжку, адже таке гарно ілюстроване видання дуже недешеве.

Щиру вдячність Григорієві Титаренку висловила староста Великобудищанського старостату Вікторія Шостак, вручила йому подяку Диканської селищної ради. Пані Вікторія переконана, що наступного року завдяки перемозі Збройних сил України чернечоярці повномасштабно відсвяткують День свого славного села.

Тож чекаємо від Григорія Титаренка нових книг, бо кожне його видання – щит і меч у нашій лицарській боротьбі проти варварів-недолюдків недолюдків, які, словами Шевченка, хотіли б весь світ загарбать «і з собою взять у домовину».

Тримаймо свої плацдарми Української Свободи, працюймо на Перемогу і бережімо історичну пам’ять, бо вона – підмурок всіх перемог української нації!