«Кохання – це єдине, що перемагає страх смерті. Ніщо не владне завадити коханню, як нікому не під силу зупинити сонце»… Книжка Максима Бутченка «Жінка в темряві. Зелений Клин» справді гідна, щоб її перечитували й цитували. Стільки за рядками тут мудрості, духовної краси й натхнення, мужності, відчайдушності, переживань. Зі сторінок роману я ніби справді потрапляла в буремні часи, коли наші пращури виборювали волю.

На тлі карколомних подій розгортається життєва історія українських емігрантів, які оселилися в Зеленому Клину. Українці в Росії – тема досить дражлива й тонка. Хтось при згадці про них скаже «манкурти-заробітчани», а хтось, навпаки, процитує заяложене «нашого квіту по всьому світу». Але ніде правди діти: наша найчисленніша діаспора – саме там, у Росії, звідки нині до нас суне кривавий агресор. На Далекому Сході асимільовано тисячі українських родин, включно з їхніми прізвищами. Досі сотні міст, містечок, сіл своїми назвами відтворюють наше, споконвічне.

Максим Бутченко, журналіст і письменник, нагадує нам: не всі українці-емігранти були асимільовані, не всі покірно піддавалися нещадному тискові царської, а потім і радянської пропаганди. Навпаки, багато хто не відцурвася українства. Вони творили громади, які вимагали національно-культурної автономії. Багатьом не давав забути рідний край непокірний і нескорений «український ген».

Максим Бутченко народився на Луганщині, першу свою книжку «Куркуль» присвятив репресованому дідові. Запалився темою далекосхідних українців, вочевидь, теж невипадково, генетично: освоювачі Зеленого Клину – переважно емігранти з українського Лівобережжя.

Події нового роману розгортаються в час далекосхідної української революції 1917 року – аж до більшовицьких репресій і пошуку нашими людьми порятунку від «червоного терору» у сусідньому китайському Харбіні…

Читацькі емоції головним чином сконцентровано довкола кохання Тетяни та Андрія Половка. Вона – донька заможного крамаря з-під Полтави, він – більшовицький слідчий, змосковщений українець. Вона ніколи не була на рідній землі пращурів, Україна для неї – обітований край, про який залишається тільки марити. Він, навпаки, вже кілька разів бував у Києві. Правда, ще підлітком, проте пам’ятає ті дивовижні почування, ту радість біля берегів Дніпра… Здавалося б, їхня любов приречена. Та насправді біль зближує людей сильніше, ніж кохання. Така близькість уготована Тетяні та Андрієві. Міцніше за вінчальну клятву їх поєднало горе наглої втрати рідної людини і спільне прагнення знайти вбивцю. Попервах пошуки злочинця завершилися невдачею: дівчина «спалилася» під час таємної зустрічі з одним із підозрюваних. І ця трагічна несподіванка змушує Андрія піти на злочин. Тепер вони самі поза законом, втікачі, переховуються в селі Покровка. Вже перше згадування про це село нагадує Україну: там тітка готує борщ, там хата-мазанка… І наша споконвічна щира гостинність.

Але Тетяна й Андрій опиняються між двох вогнів, не вільні зробити й кроку назад чи вперед. Тут, у вирі підступності і смертельних сутичок, серед вибухів і кулеметних черг їм доведеться обрати між честю та життям. Але один з них уже давно зробив свій доленосний вибір…

Автор украплює в цю динамічну художню історію і реальні факти. Серед історичних постатей, згаданих у романі, – Юрій Глушко на псевдо «Мова», владивостоцький активіст, голова ради владивостоцької «Просвіти». Він був засуджений більшовиками за зазіхання на «совєтскую власть». Через цей образ в романі відтворено атмосферу ворожості, якою брали в облогу українців Зеленого Клину – тих, хто сумлінно розбудовували край, дбали про його процвітання.

Максим Бутченко майстерно добирає художні засоби для зображення героїв. Його Тетяна, на початках тендітна, наївна, гартується лихоліттям і дорослішає на очах. Андрій, попри свою близькість до більшовиків, не втратив український дух, оте щире прагнення знайти правду. Він непохитний там, де добро і зло, чорне і біле, хоча удвох із Тетяною вони мимоволі обирають той шлях, що плутає крізь сотні відтінків сірого.

Роман «Жінка в темряві. Зелений Клин» – для тих, кому важливо пізнати своє минуле. Не через призму сухих фактів чи промовистих дат. Не через нудні схеми на уроках історії. А безпосередньо у вирі живих подій, через колізії людських стосунків, щирого кохання, палючої ненависті. Через героїку і тяжкі втрати, на які так багата далекосхідна українська революція.