До вагона підземки забігає невеличкий гурт дівчат. Дзвінкий сміх привертає увагу пасажирів. Галас, вочевидь, не всім до вподоби, тож за сміхом почулося шикання…

«Вона хоче на природу, на море…», – каже пані, очевидно, своєму чоловікові, кидаючи погляд на матір чи свекруху, котра стоїть поруч. Людей потроху більшає. У вагоні задуха, товкотнеча. Народу назбиралося як оселедців у бочці. Втома, зажура, сірість і… сирість… Усі очима в телефонах: скролять стрічку новин, сторіси в інстаграмі, тіктоки… Це облегшує життя, гамує думки: тицяєш у вуха навушники, тупишся в яскраві картинки ґаджета і, як кажуть, «не паришся ані про що».

«Обережно, двері зачиняються! Наступна станція – Майдан Незалежности»…

Зрідка можна побачити людину з книжкою в руках. Оттам, спершись на поручні біля дверей і не відводячи погляду від пожовклих сторінок, стоїть хлопець. Зовні до біса схожий на Дмитра Донцова – того самого ідеолога українського інтегрального націоналізму.

А на Хрещатику – запах шаурми, кави та булок. Навколо гамірно, дзвінко. Всюди гомонить, базікає, бубонить, сміється, тьохкає, щебече, пищить, верещить. Усе високе, широке, об’ємне. Тут ніби просторо, а водночас і тісно. Глипаю в карту на телефоні. Намагаюся зрозуміти, де шукати «Pinchuk Art Centre». Просновуюсь крізь юрбу, чую мову. Не «язик» – мову. Люди розмовляють помиляються, сперечаються, наполягають, шукають, зізнаються, думають українською.

Допленталася. Цікавий простір. Модерний, свідомий, сміливий, відкритий. І контингент там теж своєрідний. Я б сказала різний: і молодь, і літні люди, і татусі з малечею на руках, і закохані, і військові. Блукають, вглядаються, думають, аналізують, обговорюють. З розумними обличчями намагаються відчути сучасне мистецтво. Або ж дуже майстерно роблять вигляд, що бодай щось у ньому тямлять. Часто можна побачити й тих, хто не приховує, що прийшов винятково заради стильного фото в інстаграм-стрічці.

На вулиці потроху весніє. Сонячно, та у затінку все ще студінь. Дві подруги вийшли з Метрограда: «Давай сюди зайдемо, хочу взяти кави». Розмірковую, чи завжди в Україні була кавова культура? Мої думи переривають гул автомобілів та ревіння мотоциклів. У парку Шевченка пахне ялинами та випічкою. Палітра пахощів змінюється від солодкої здоби до хотдогів. Люди прогулюються, сидять, читають, гигочуть, цілуються, обіймаються, усміхаються. Вони неймовірно різні й неймовірно схожі: захоплені, втомлені, натхненні, заклопотані, розслаблені, зажурені, щасливі.

«Ми в парку сидимо, а ви де? Ви ще вдома?! Ми зараз під’їдемо, заберемо вас… Півтори години гуляли».

Місто не зупиняється. Столиця продовжує жити й працювати, підтримувати та оберігати своїх жителів і гостей.

«Ось, поглянь! Це ніби шматочок Харкова!»

Усередині музею «Золоті ворота» відгонить сирістю та прохолодою. На оглядовому майданчику чути, як внизу, у сквері, скрипаль грає «Як тебе не любити, Києве мій!». А згодом його скрипка затягує «Пісню про рушник».

«Цілий Київ! Тату, а тут можна ще вище забратися?», – хлопчисько настільки захоплений краєвидом, його очі сяють, наче крихітні блискітки.

Чимчикую дорогою від Золотих воріт до Софійського собору. Дівчина емоційно розповідає подрузі: «Вимкнули світло! Темрява! Лунають вибухи!» Війна не зникає. Думаю, й не зникне. Вона тут, на цих вулицях і бульварах, у кожному закутку, погляді й подиху. Війна живе в людях.

Мені не до вподоби виставка знищеної російської військової техніки. Огидно знати, що поруч є бодай щось від них. Там продовжують жити їхні історії, долі, бажання. Прямо тут, на Михайлівській площі, наче острівець росії, яким завзято снують дітлахи. На знищені російські танки дряпається, залазить малеча, котра в майбутньому будуватиме мою країну. Чому вони сприймають це за розвагу?

Йдучи повз Михайлівський собор у напрямку парку, сімейна пара сперечається про якісь події в їхньому житті: «І майдан вже тоді був,.. і Крим забрали!..». Цікаво, про що теревенив Київ до великої війни? Сьогоднішні пересічні діалоги відрізняються від тодішніх: «Ти береш квиток з Угорщини, а далі…»

На вулицях багато собак: кумедні розпластані міцні коргі, худорляві шоколадні такси, пухнасті перелякані шпіци, безпородні цуцики в яскравих кофтинах. На Андріївському узвозі гуляє пара із самоїдом. Великий, пухнастий, схожий на хмарину солодкої вати. Попід прилавками із сувенірами, керамічними кухликами, каблучками та вишиванками мчить чорнявий кокер-спанієль. Коли помічає, що хазяйка десь далеко позаду, розвертається й стрімголов ушкварює шукати її в натовпі. На Контрактовій бряжчить і стугонить трамвай. Знову військові, чоловік та жінка. Сміються, побравшись за руки.

«Обережно, двері зачиняються! Наступна станція – Поштова площа».

Три милих пані, колеги, щось завзято обговорюють. Одна дістає телефон і показує іншим світлини, на яких вона в дещо завеликій військовій формі. «Ще бронік мають дати!», – радіє. З розмови второпала, що вони працюють в медицині. Мабуть, усміхнена пані тепер військова медикиня.

Ввечері в торговому центрі молода пара зайшла глянути «одним оком» на обручки. Люди одружуються, виходять заміж, кохають, розходяться, дружать, люблять… Люди захоплюють. Люди надихають.

Про що говорить Київ? Про війну і життя. Він шепоче, бурчить, тихне і гомонить. Він нуртує, не завмираючи ні на секунду. Він усе впевненіше і гучніше розмовляє українською…