Цю поїздку ми відкладали. З початком повномасштабної війни стало не до подорожей. Мрію відвідати Барселону, якою поділився з онукою Любою давно, коли мандрували Італією, нашестя російських загарбників просто стерло з моєї пам’яті.

Зате її пам’ятала моя Люба. Гостюючи на Новий рік у мене, вона несподівано запитала, чи я ще не передумав побувати в Іспанії? По щирості, саме тоді виникла нова причина відкласти цю подорож: я закінчив писати книжку «Шлях і люди» і всі ресурси планував витратити на її видання. Про що й зізнався Любі. Але у відповідь почув, що цю поїздку вона приготувала мені як подарунок. А книжку на сімейній нараді вирішили видати у складчину. Отакий незабутній сюрприз я отримав на Новий 2024 рік!

Нашу родинну запланували на квітень, тоді у мого онука Олеся, п’ятикласника боннської гімназії, розпочиналися весняні канікули. Люба мала прилетіти першою з Копенгагена на острів Майорку і там зустріти нас, а ми з Бонна вилетіти туди ж учотирьох: донька Тетяна, я й онуки Олесь і Роман.

Мій шлях з Полтави до Бонна пролягав через Перемишль, Краків і Дюссельдорф. В аеропорту Дюссельдорфа мене зустрів Роман.

Під завісу березня наш літак з Кельна приземлився у Пальмі, головному місті середземноморського острова Майорки.

Мапа острова Майорки

Організацію подорожі Люба продумала і спланувала до дрібниць. Явно пішла на користь вища освіта з туристичного бізнесу. В аеропорту Пальми нас чекав новенький автомобіль «Опель Корса», який Люба замовила в оренду ще з Копенгагена. Біля авто вже стояв молодик, перевірив моє водійське посвідчення Процес підписання договору оренди зайняв 5-7 хвилин.

Люба сіла за штурмана, перекладала з англійської інформацію навігатора. Нічна поїздка через увесь острів від Пальми до місця нашого базового мешкання біля моря поблизу міста Алькудія (Alcudia) тривала близько півтори години.

Кілька слів про автомобіль. Я мав негативний досвід користування «Опелем». Колись, 20 років тому, мав нещастя придбати у полтавському автомобільному салоні новенький «Опель Астру». Промучився з ним два роки і був щасливий, коли його позбувся. Пригадую, як у ті часи жартували, що «Опель» – це німецький «Запорожець». Тому до орендованого автомобіля поставився упереджено. Насправді ж машина виявилася дуже комфортною, зручною в управлінні і досить економною в експлуатації. Щоправда, для мене, звиклого до класичних автомобілів, «Корса» здавався дещо перевантаженим електронікою. Утім, за тиждень на ньому ми подолали майже тисячу кілометрів.

Найперше вирушили до міста Порто Крісто (Porto Cristo), відомого знаменитими карстовими печерами. Наш шлях пролягав повз місто Монакор (Monacor), знане фабрикою, де виготовляють прикраси з перлів. Звісно ж, ми скористалися з нагоди відвідали музей-магазин ювелірних виробів цього підприємства.

Квитки до печер Люба теж придбала заздалегідь. Вистоявши чималу чергу до входу, несподівано потрапили у справжню казку. Згори звисали дивовижної форми сталактити, а дзеркально під кожним з них піднімалися сталагміти. І всі ці утворення абсолютно неповторні! Природа, справжній геніальний творець, не любить тавтології. Давно замислювався, чому у лісі не знайти двох ідентичних листків одної породи дерева, які при накладанні абсолютно збігалися б у малюнкові.

Чарувало казкове підсвічування печери. Але попереду нас очікувала справжня мистецька феєрія. Після півгодинного походу царством сталактитів-сталагмітів ми вийшли на берег підземного озера, досить довгого і несподівано потрапили до чималого концертного залу. Глядацькі крісла розташовані півколом у крутому природному амфітеатрі печери. Після того, як глядачі повсідалися, вимкнули світло і здалеку до нас озером стали наближатися три човни, освітлені смолоскипами. Вогонь віддзеркалювався у воді, на нас напливала мелодія. У човнах розташувався струнний оркестр. Грали класику. Ефект підсилювався неймовірною акустикою. Ось човни зупинилися амфітеатр аж повищав од музики. Заключний твір, човни відчалюють пропливають повз нас, розвертаються і звичним курсом віддаляються туди, звідки прибули… Увімкнули світло, казка закінчилася. А хвилин за десять нас уже засліплювало сонячне світло.

Наступного дня поїхали в гори. Місце має назву Форментор (Formentor). Мене таки стомили безконечні серпантини гірських доріг та ще засилля велосипедистів. До слова, вони часто поводяться не зовсім адекватно. Наприклад, можуть їхати зграєю, а дехто з цієї зграї  рухається за суцільною лінією. Усе це дуже схоже на демонстрацію неприхильності до автомобілістів, що забруднюють машинами довкілля.

А ще несподівано на дорозі перед автомобілем можуть вигулькнути дикі кози. Ці симпатичні тваринки одного рудого кольору. Іноді їх можна побачити з козенятами. Вони вправно лазять по деревах, хапаючись ратичками за гілки. Таку ж картину я спостерігав колись у горах Кавказу. Тварини ці запросто підходять до людей, дають себе погладити і беруть з людських рук смаколики.

Новий день – нові відкриття. Люба запланувала відвідати у місті Алькудія (Alcubia) відомий ресторан «Са Партасса» (Sa Partassa) з національною іспанською кухнею Тапас (Tapas). Іспанські страви дуже смачні – м’ясні, рибні, з морепродуктів. А які сухі червоні вина на Майорці! Нічого подібного я не дегустував ні в Італії, ні у Франції, ні навіть на материковій Іспанії. Тут вони ніби густіші насиченіші за смаком та ароматом, а за вмістом алкоголю часто мають 14 градусів. Схоже, такі особливості тамтешнього острівного клімату. Мешканці Майорки майже всі свої вина споживають на острові. Тут чимало виноградників. Кілька разів спостерігав з вікна автомобіля дивні пам’ятники – кількаметрові скляні пляшки вина серед винограднику. Не відаю, як можна виготовити  таку гігантську плящину…

Аж на п’ятий день з балкона нашого готелю помітили, що тут і море є. Відкрили свій середземноморський пляжний сезон.

Першим наше товариство залишав Роман: мав повертатися до праці у ветеринарну клініку. Вранці проводжали його в аеропорт Пальми і майже цілий день подорожували цим екзотичним містом.

Вигляд з набережної 700-річної перлини Пальми – кафедрального собору Санта Марія

Сьомого дня нашої іспанської саги ми вилетіли з Пальми в Барселону. Передусім відвідали славетний «довгобуд» – собор «Саґрада Фамілія»: грандіозну споруду у неоготичному стилі зводять уже протягом 132 років з невеликими перервами. Будівництво розпочали у 1882 році. Проєкт собору розробив архітектор Франческо дель Вільяр, а з 1891 року керував будівництвом геніальний архітектор Антоніо Гауді. Він уніс багато змін до проєкту Вільяра. Протягом 43-х років цей проєкт був сенсом життя зодчого. Кажуть, там, на будівництві, він часто і ночував.

Другою окрасою Барселони є Тріумфальна арка,  збудована на честь відкриття у 1888 році першого іспанського всесвітнього ярмарку.

Площа за аркою  тепер популярне місце виступів вуличних музикантів. Наш юний музикант Олесь також грав на флейті біля арки. Шкодую, що того вечора на моїй камері закінчилася пам’ять і я не зафіксував цікавий епізод. Повз нас проходив квартет, який закінчив свій виступ. Музиканти зупинилися, прослухали дві п’єси Олеся, і один із них, який рухав великого візка з музичними інструментами, захоплено сказав малому англійською: «На тебе чекає велике майбутнє у музиці!». Хіба міг знати цей чоловік, що цей 12-річний український хлопчик – лавреат двох німецьких музичних конкурсів. І вже одинадцятилітнім грав на флейті в Берлінському симфонічному оркестрі. Але музикант з візка дістав коробку, в яку квартетові жертвували гроші, і відсипав дещицю Олесю. Наступного дня ці гроші онук передав мені на видання книги. Зазвичай Олесь своїми вуличними заробітками ділиться з нашою Армією. Але цього разу об’єктом уваги онука став я…

Останній день перебування у Барселоні присвятили відвідинам парку Гуеля Гауді. Цей дивовижний ансамбль із будівель і рослин створив упродовж  1900-1914 років Антоніо Гауді. Комплекс входить до всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Вхідні квитки туди також треба купувати заздалегідь.

Подорожуючи парком, нам пощастило натрапити на трьох вуличних музикантів: соло-гітариста, бас-гітариста та ударника, який періодично залишав свої інструменти і підхоплювався на невеликий подіум з кастаньєтами в руках у запальному танці фламенко.

Якщо уважно придивитися до світлини, то можна помітити, що перед кожним виконавцем – своя коробочка для грошових пожертв. Щиро кажучи, складно було комусь надати перевагу. Мої ж онуки надали її ударникові-танцівникові.

Поверталися в Німеччину вранці 9 квітня. У Бонні я провів три дні. Місто розташоване між двома великими мегаполісами – Дюссельдорфом і Кельном, і мене завжди дивувало, чому саме воно свого часу стало столицею ФРН. Виявляється, на те була причина:  під час Другої світової війни Бонн зруйнували помітно менше, ніж сусідні міста.

Це місто подарувало світові Бетховена.

З Олесем біля пам’ятника Бетховену у Бонні

З Бонна на горизонті можна побачити Гору Дракона. Наступного дня по приїзду з Іспанії я потягом добрався до її підніжжя, а далі було сходження на вершину.

Замок Драхенбург (на півдорозі до вершини)

З вершини Гори Дракона, яка панує над Рейном і Бонном, за сонячної погоди можна побачити Кельнський собор.

Це була моя 55-річна мрія. Ще студентом-першокурсником у квітні 1969 року явирушив у подорож до Балтії. Відвідав Таллінн і Ригу. У Ризі уперше почув живий голос органу – на концерті талановитої латвійської органістки Євгенії Лісіциної у Домському соборі. Тоді придбав її записи на вініловій платівці, та ще там до моїх рук потрапила брошура про історію модернізації Домського органу, яку виконали німецькі інженери з Кельнського собору. Річ у тім, що незадовго до мого візиту в Ригу німці встановили на органі компресор, а доти повітря качали традиційними міхами, як у кузні. З тієї ж брошури я довідався, що найкращий у світі орган стоїть у Кельнському соборі. Тоді й народилася у мене наївна, здавалося, нездійсненна мрія побачити Кельнський собор.

Біля своєї юнацької мрії

Про що мріяв, те збулося.

А тимчасом настав сам повернення. Олесь умовляв мене залишитись. Навіть свою маму підключав. Та лелеку непереборно тягне до рідної стріхи.