Владислава Кашперка іноді заходить до його класу. Тут він колись сидів, навчався, мріяв… Плине час. Уже другі роковини після його загибелі. А до того був шлях. Світлий, тернистий і по-своєму особливий. Історія, яку тепер маємо нести у пам’яті ми.

Владислав народився в містечку Борзна на Чернігівщині. З дитинства був дуже непосидючим. Кожне літо, кожна зима закінчувалися для хлопця новими травмами. Ірина Володимирівна, його мати, згадує історію про порізану руку. Якось хлопчик повернувся з річки, ховаючи невмілу пов’язку на руці. Боявся, що мама сваритиметься, побачивши глибокий поріз.

Вона не сварилася. Кожна мати у таких випадках миттю стає медиком. Заспокоювала сина, ретельно обробляючи рану і вправно накладаючи пов’язку.

Про запальну вдачу Владислава згадує і його друг Артем Позняк. Як колись у школі Владиславові під кінець перерви захотілося просто з класної кімнати зачерпнути снігу. Винахідливий хлопець вирішив зробити цей трюк через кватирку, але нога послизнулася і… халепа! Урок почався вже без кватирки у вікні.

Та попри все Владислав незмінно лишався «душею» класу. Щирий, веселий, компанійський, завжди активний на всіх шкільних заходах. Займався спортом, музикою, мав особливий хист до танців. Зростаючи, свої дитячі пустощі змінив на справді дорослі аналіз і вчинки. Його класна керівниця Тетяна Ледень з трепетом згадує зустріч з уже змужнілим своїм випускником. Тоді Владислав спитав, чи вона має і тепер бешкетників у класі, таких, якими були вони. А вона відповіла, що насправді вони були дуже гарними учнями.

Особливим захопленням Владислава завжди лишалася музика. Навчатися у музичній школі він свідомо вирішив сам, не розповів про це батькам. Викладачка з фортепіано Людмила Мариненко згадує Владислава як вельми наполегливого учня: «Він на уроках був дуже уважний. Я щось йому показую, а він постійно пробував робити все самотужки. Завжди добивався, щоб усе добре вдалося». Згадує педагогиня й особливу енергію, яку випромінював Влад: «Заходив у клас, наче сонце: позитивний, енергійний».

Її колезі з музичної школи особливо вкарбувалася у пам’ять справжня синівська любов Владислава. «Він переймав усе гарне, що бачив у своїх батьках, намагався відтворити це в собі і примножити», – розповідає Олена Фесенко.

Можливо, саме тому після довгих роздумів і розмов з мамою про вступ Влад вирішив поєднати дві родинні справи: музику та педагогіку. За прикладом батька вступає до Українського державного університету імені Михайла Драгоманова. В його стінах розкриває свої музичні здібності. А завершивши навчання, береться торувати власну музичну стежину. З гуртами «Black Rainbow», «Сталеві грані», «Кашпер». Їхні пісні лунали у Києві, Харкові, Одесі, Львові та інших містах України. Не відцурався Владислав і викладацької місії: працював у Центрі розвитку дитини «Індиго», але й там багато співав, записував кліпи.

В інтерв’ю для програми «Київський ранок» 2018 року він разом із учасниками гурту «Кашпер» ділився планами на майбутні п’ять років: концерти, тури, зйомки кліпів… Їхні плани різко змінила війна. Після початку повномасштабного рашистського вторгнення Владислав став на захист України. Але навіть тоді з ним завжди залишалася музика. У двадцять другому він написав пісню про війну, яку його подруга Оля Заплесвічко виставила в тікток. Сидячи на звичайному ліжку, Владислав наспівує мотив з такими влучними для нас словами: «А за вікном летить ракета, і ти боїшся кінця світу. Та все буде добре!». Пісня буквально «народжувалася» в процесі знімання. Сьогодні вона звучить зовсім інакше, адже голос Влада навіки зрісся з нею. 10 лютого 2024 року Владислав Кашперко загинув під час виконання бойового завдання на Донеччині. Його жертовність посмертно вшановано орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

«На уроках історії ми часто говорили про те, що історія країни залежить від конкретної людини, – згадує Владиславова вчителька Тетяна Ткаченко. – Тепер я з болем усвідомлюю, що шлях Владислава – це теж наша історія. Історія героїзму».

Непересічна особистість, наснажена потужною енергетикою творчості. Він любив життя в усіх його проявах. Навіть у маленькій квіточці, яку прагнув посадити сам.

Його музика досі живе в мережі, і поки вона звучить, поки ми пам’ятаємо, він перемагає смерть.