Всі родичі Левка Лук’яненка були жертвами його вибору. Звісно, винна у цьому мстива комуністична система, та все ж саме його вибір спровокував митарства для всієї його рідні.

Колись розповім про всіх, а сьогодні – про невістку Левка Лук’яненка Валентину Тимофіївну, дружину його брата Олександра. Вона так цікаво оповідала, як вони дурили КГБ, пробираючись із забороненими матеріалами до «козацької матері» – Оксани Мешко в Києві, на вулицю Верболозну, якщо я правильно її назву запам’ятав. Про те, як з першою дружиною Левка Григоровича Надією Никонівною виготовляли копії Левкових статей, і то таємно від Олександра Григоровича, щоб його менше втягувати…

Як її ловили у відрядженнях, шукаючи антирадянські матеріали. А коли вона ходила вагітна, але ще працювала в контрольно-ревізійному управлінні, її терміново викликали до головного лікаря обласного пологового будинку, де почали залякувати та погрожувати, відмовляючи від усіляких зв’язків з «політичним злочинцем» Левком Лук’яненком.

Власне, вона могла б і відмовитись: невістка ж бо – «чужа кістка». До того ж Валентина Тимофіївна ще й не українка, а білоруска. Проте вона стоїчно трималася справи свого родича – а се була справа незалежності України!

Цілу детективну історію мала вона зі спеціальним агентом КГБ, що підслуховував усе, що відбувалося в їхній квартирі. Так наслухався, що… закохався. Власне, про це вже є розповідь у книзі Олександра Лук’яненка «Невже це було з нами?».

Звісно, в нормальний час вона би могла досягти кращого життя, як і її чоловік, що мав хист до малярства, але так і не зміг зреалізуватися. Його малярські роботи десь розійшлися по Канаді: він передав їх братові Левку, коли той був послом. А там в українському посольстві, спритні людці швидко їх спродали…

Валентина Тимофіївна так мріяла потрапити на міжнародну конференцію білоруської інтелігенції за білоруську церкву, яка недавно відбулася в Чернігові, але, на жаль, завадила тому хвороба. А я ще дивувався – чому її не було в Седневі, на відкритті меморіальної дошки Левку Лук’яненку?!

Домовлялися з нею зустрітися, бо тільки вона могла достеменно розповісти мені найпотаємніші факти для книги про рід Лук’яненків: вона жила у свекрухи і та, прозивана в селі аблакатом (себто – адвокатом), виповідала їй про діда Никифора – засновника цегельні у Хрипівці, про інших родичів, яких слабо знав і сам Левко Григорович, затюрмований від світу білого.

Зустрітися з Валентиною Тимофіївною ми мали у п’ятницю. У п’ятницю я до неї і поїхав, але вже на похорон…