Сьогодні ми поговоримо про троюрідного брата Михайла Грушевського – вихованця Української семінарської громади, співробітника київського видавничого товариства «Вік» Михайла Володимировича Оппокова. Зазначені штрихи біографії були вже досліджені[2], але через обмеженість джерельної бази вповні не висвітлений аспект, пов’язаний з його військовою службою. На сьогоднішній день маємо можливість детальніше розглянути перипетії армійського життя М. Оппокова.

21 листопада (за ст. ст.) 1879 р. у Рудому Селі Сквирського повіту Київської губернії (нині Володарського району Київської області) у священника Троїцької церкви Володимира Йоаникійовича Оппокова та його дружини Марії Василівни народився наймолодший із чотирьох синів. Назвали його Михайлом. Окрім нього родина мала ще трьох синів (Євгена, Віктора, Леоніда) та шістьох доньок (Олександру, Неонілу, Олену, Ксенію, Надію, Галину). Батьки потурбувалися, щоб усі з десятьох дітей отримали добру освіту. Хлопці, окрім Леоніда, що продовжив прадідівську традицію, закінчили вищі школи, а дівчата жіночі духовні училища[3].

У 1891 році батьки віддали 11-річного Михайла до Києво-Подільського духовного училища[4]. Там вивчали Закон Божий, латинську, грецьку, старослов’янську та російські мови, арифметику, історію, географію. Практикувалися у співах та малюванні. Навчання тривало чотири роки. Діти православного духовенства утримувалися безкоштовно, вихованці з інших станів оплачували навчання. Отримавши початкову освіту, випускники переважно продовжували духовні студії в семінаріях. Цим шляхом пішов і Михайло Оппоков, обравши за традицією Київську духовну семінарію (1895‒1899)[5].

Семінарський курс складався з загальноосвітнього (1‒4 класи) та богословського (5‒6 класи). Значна частина часу відводилася для вивчення богословських, церковно-історичних та церковно-практичних дисциплін[6]. Більшість семінаристів у найближчому майбутньому обирали шлях парафіяльного служіння: ставали священниками чи йшли на викладацьку роботу в церковних навчальних закладах.

У роки навчання Михайло Оппоков долучається до Української семінарської громади. До її організації був причетний троюрідний брат, Михайло Грушевський[7], а у свій час її помітними діячами були й інші представники цього славного роду: Марко Федорович, Григорій Миколайович та Григорій Іванович Грушевські[8]. Дуже влучно охарактеризував завдання, над яким працювало громадівське товариство, відомий український діяч Сергій Єфремов: «Завданням громади було виховати свідомих українців, отже, самоосвіта, ‒ і спеціально українська, і загальна – на першому стояла плані. […] Покінчивши вчення в семінарії, йти на село – вчителями, дяками, священниками, щоб там служити рідному народові»[9].

У стінах духовної семінарії М. Оппоков починає розмірковувати над своїм подальшим життям та кар’єрою. Обмежена джерельна база дослідження, зокрема листування, не дає змоги простежити, що вплинуло на рішення Михайла відмовитися від перспективи стати священником. Однозначно зрозуміло, що залишати Київ йому не хотілося, бо саме тут мав можливість спілкуватися з однодумцями та наставниками, такими як Олександр Лотоцький, Сергій Єфремов, Володимир Дурдуківський, Василь Доманицький та іншими яскравими представниками молодої української інтелігенції. Імовірно, під впливом своїх родичів, насамперед викладача Володимирського Київського кадетського корпусу Захарія Захарійовича Оппокова та його синів ‒ офіцерів 129-го піхотного Бесарабського полку (Київ) Сергія й Євгена, а також Віктора ‒ офіцера 42-ї артилерійської бригади (Ніжин), приймає рішення отримати й собі чин офіцера у Київському військовому училищі (1899‒1901).

Начальником училища на той час був генерал-майор Дмитро Шуваєв. Учбовий курс тривав два роки. Навчальний заклад нараховував у своєму складі 200 юнкерів, що складали один батальйон, який в свою чергу поділявся на дві роти. Близько 85% молодих людей, що вступили до Київського військового училища, були випускниками гімназій, духовних семінарій та реальних училищ. Інші 15% були вихованцями кадетських корпусів[10].

При вступі кожен молодий чоловік мав надати довідку з губернського жандармського управління, що підтверджувала його політичну благонадійність. Але, незважаючи на заборону юнкерам входити до всіляких організацій, товариств, партій, у Київському військовому училищі нелегально діяла філія Української семінарської громади. Її куратором був П. Сікорський, що одночасно виконував обов’язки скарбника та бібліотекара громади. Він мешкав в одній із будівель поряд з училищем, де могли збиратися юнкери-громадівці[11].

Зі слів відомого українського суспільно-політичного діяча й публіциста О. Лотоцького, Михайло Оппоков стає активним громадівцем і у військовому училищі: «Пішли туди кращі учні, що семинарське начальство рихтувало їх до духовної академії […]. Серед них було кілька членів української громади […]. Серед членів того гуртка був і Опоків[12]. З часом громада в училищі почала зростати: до неї вступали українці-юнкери, що приїхали навчатися до Києва з інших губерній. Переважно всі вони були випускниками духовних семінарій. Але вже у 1902 р. семінаристам заборонили вступати до військових навчальних закладів, що призводить до занепаду громади у стінах училища. Через деякий час зазначену заборону скасовують.

Після складання присяги на початку жовтня 1899 р. юнкери, а серед них і Михайло Оппоков, розпочинають навчальний курс та військовий вишкіл. Командно-викладацькому складу училища доводилося докладати максимум зусиль, щоб вчорашні юнаки стали досвідченними юнкерами, а в подальшому фахово підготовленими офіцерами. Відмінна поведінка, відповідальне ставлення до навчання та службових обов’язків сприяли тому, що по закінченню першого курсу М. Оппокову було присвоєння звання молодшого портупей-юнкера. Отримавши заслужене звання, Михайло стає командиром відділення.

У травні 1900 р. після складання екзаменаційної сесії юнкерів у похідному спорядженні та зі зброєю відправляють до військового табору, облаштованого на Сирці. Зазвичай такі польові збори тривали два місяці. Кожна рота розміщувалася в окремому дерев’яному бараці. На території табору облаштовували столову, плац, гімнастичний майданчик, будівлю чайної та торгівельної лавки. За межами табору розкинулися земляні фортифікаційні споруди – окопи, бліндажі, капоніри[13].

Під час навчання у військовому училищі, де окрім спеціальних предметів викладалися французька й німецька, Михайло Оппоков захопився вивченням іноземних мов, зацікавився музикою: грав на роялі у юнкерському оркестрі, можливо навіть співав у хорі. Після звільнення з армії давав уроки музики, гри на роялі, про що зустрічаємо інформацію у київських довідкових виданнях[14].

Високі бали у навчанні та поведінці давали М. Оппокову право самому обирати місце служби по закінченню училища. Зазвичай за 4 місяці до випуску з Головного штабу приходив список вакансій у полках. Зазначимо, що у тодішній армії була поширена практика наперед подавати прохання на спільне проходження служби у полку, де вже служив брат, дядько чи батько. Можливо саме таку іменну вакансію (до 129-го піхотного Бесарабського полку) отримав і М. Оппоков, де на той час несли військову службу його троюрідні брати Сергій та Євген. Після розподілу вакансій та складання випускних іспитів юнкери знову відправлялися до польового табору на вишкіл. Кожен з них вже бачив себе офіцером, тому за традицією починали замовляти собі у найкращих майстернях та ательє Києва офіцерські однострої полків, де мали в подальшому проходити службу.

19 серпня (6 серпня) 1901 р., у день Преображення Господнього, Михайло Оппоков отримав офіцерські погони та чин підпоручика.

Випускникам була передбачена 28-денна відпустка, після закінчення якої кожен мав прибути до визначеного місця служби. Провівши місяць з рідними в Рудому Селі, Михайло Володимирович у другій половині вересня прибуває до штабу 129-го піхотного Бесарабського полку під командуванням полковника Микола Лопушанського.

На жаль, не маємо точної інформації, яку посаду займав М. Оппоков. Можемо лише припустити, що потрапив він до однієї з піхотних рот полку, штаб якого базувався на вулиці Львівській, 24 (нині Січових стрільців, 24). За цією ж адресою розміщувалася і казарма частини. У часи Української Центральної Ради 1917‒1918 рр. у згаданій будівлі був розквартирований 1-й Український запасний полк, а згодом 1-й полк Січових Стрільців. Саме там після гетьманського перевороту німецькі військові впродовж 30 квітня – 1 травня 1918 р. розформували та роззброїли січовиків.

На тій самій вулиці, але за № 9 у квартирі №12 винаймав собі житло і Михайло, адже тоді кожен офіцер отримував від держави так звані квартирні (від 8 до 20 карбованців в залежності від регіону). Уяву про тогочасне життя офіцерів дають спомини Петра Білона ‒ квартирмейстера 132-го піхотного Бендерського полку, що був розквартирований також у Києві на вулиці Казарменній (нині Григорія Андрющенка): «Офіцерське життя в той час було коштовне. Платня була, порівнюючи, мала, а видатки великі. З платні відтягали на пенсію, на офіцерський клюб та на всякі інші потреби без кінця. І часто бувало, що приходилось одержувати таку мізерну платню, якої вистачало на 2‒3 тижні, а де-хто й того не одержував. Взагалі все офіцерство жило на кредит»[15].

У холодні пори року ‒ осінь та зиму ‒ особовий склад полку перебував у казармах. У спеціальних класах проводилися заняття з тактики, вивчалися статути, озброєння, займалися стройовою підготовкою та гімнастикою. Солдатське життя виглядало доволі одноманітно. Певне пожвавлення у життя полку додавали маневри та вихід на початку травня до Сирецьких таборів. Власне там до осені зосереджувалися усі військові частини київського гарнізону, включно з військовим училищем та кадетським корпусом. Уже згаданий нами квартирмейстер Петро Білон розповідав, що солдати у таборі мешкали у наметах, а офіцери у спеціально збудованих маленьких літніх помешканнях. Місцевість була мальовнича, з безліччю дерев та квітів, чудовим повітрям. Офіцерський клуб часто влаштовував концерти й бали. У цих заходах був задіяний полковий оркестр під керівництвом композитора Василя Прісовського, значна частина особового складу якого набиралася з вільнонайманих музикантів[16].

Ще одну згадку про побут у військовому таборі та взаємодопомогу між громадівцями залишив Сергій Єфремов, який після закінчення Університету св. Володимира (1901) змушений відбувати військову повинність з правом вибору місця служби. Він зараз же написав листа до свого «учня з семінарської громади» Михайла Оппокова, який «саме кінчав тоді юнкерську школу і вже був зачислений до одного з київських піхотних полків. Я розповів йому, що зо мною трапилося, і прохав якнайшвидше сповістити мене, в якому полку він служить, подаючи йому, що хочу прохатись до того ж таки полку, якщо він нічого проти цього не має»[17]. Колишній «учень» не залишився байдужим, і Сергія Єфремова зараховують до 9-ї роти 129-го піхотного Бесарабського полку. Вранці 7 серпня 1901 р. він прибуває до місця його дислокації у військовому містечку на Сирці. А от з М. Оппоковим вони розминулися, бо той якраз виїхав у відпустку в Руде Село.

Незвичний військовий побут вразив Сергія, про що він писав у спогадах: «Коли я згадую про перші дні моєї служби, то раз у раз перед очима стає одна картина. Ранній ранок. […] Лагер саме прокидався. Скрізь біля палаток та над умивальниками я здалеку бачу, мов у розворушеному мурашнику, метушливі білі постатті, що швидко ворушаться, бігають сюди і туди ніби безладно, але навсправжки підлягаючи якійсь сторонній вищій волі та плану. […] Тут стоять аж дві дивізії [42-а та 43-я піхотні дивізії. – Авт.], себто 8 полків. […] Біліли солдатські полотняні островерхі палатки, обложені внизу землею та дерном. […] Позад салдатських, в чотири ряди, палаток, рівною струною, од краю й до краю безконечного лагера простяглася обсажена деревами офіцерська “лінійка”. […] За лінійкою тією розкидано правильними рядами невеличкі будиночки-павільйони, деякі досить вигадливої архітектури, що служили помешканням для офіцерів. Ще далі назад, крізь зелену гущавину акацій, грабів, в’язів здіймали свої маківки будинки “офицерских собраний”»[18].

Крім виконання суто службових обов’язків, Михайло Оппоков знаходив час і активно проявляв себе на ниві української справи. Вже у 1901 р. його прізвище фігурує серед співробітників київського видавничого товариства «Вік», заснованого у 1895 р. за ініціативи Олександра Кониського та активної участі громадівців С. Єфремова, В. Доманицького, О. Лотоцького, Ф. Матушевського, В. Дурдуківського та В. Прокоповича.

Одним із важливих свідків діяльності Михайла Володимировича у видавництві є його листи до Івана Франка. Зміст цих кореспонденцій розкриває його участь у підготовці до друку творів письменника, зокрема повісті «Перехресні стежки». Молодий редактор доволі прискіпливо опрацьовує текст для затвердження цензурою та дбає про його доступність для наддніпрянського читача[19]. М. Оппоков продовжує також цікавитися просвітницькою роботою на селі. У серпні 1901 р. він прохає Івана Яковича надати йому інформацію про життя та діяльність священника та вчителя серед селян Галичини. У листі також присутні роздуми про підняття національної свідомості селянства: «Розмова та книжки не дадуть нашому селянинові виховання, а з нього ж треба зробити політичну силу. Як же його? Невже се зроблять видання РУП, так не численні? […] Скажіть батьку, Ваше слово і знайте, що семінарська громада у Києві зуміє його послухатись, а я особисто буду на сьомому небі од радості»[20]. Листи до І. Франка вражають і змістом, і мовою! Це був добрий вишкіл не училища і не полку, а Української семінарської громади!

Занурення у редакційну роботу, спілкування з найкращими представниками української інтелігенції схиляють Михайла Оппокова до думки про звільнення з військової служби. Так склалося, що на початку ХХ ст., а особливо після поразки у російсько-японській війні 1904‒1905 рр., професія офіцера втратила свою особливу привабливість і популярність. Молодь усе частіше віддає перевагу цивільному фаху, що стає перспективнішим, ніж офіцерська кар’єра. Лише військові реформи 1905‒1912 рр. змогли забезпечити суттєві перетворення в армії та підняли престиж військової служби.

Остаточно до прийняття рішення залишити військову службу Михайла Оппокова підштовхнули події революції 1905‒1907 рр. Олександр Лотоцький згадує, що Михайло відмовився брати участь у збройних «усмиреніях», ‒ обійшлося йому лише гауптвахтою[21]. На нашу думку автор споминів передає не зовсім точну інформацію, що пояснюється, по-перше, закарбованим у пам’яті мемуариста образом М. Оппокова як щирого українського патріота, по-друге, часом написання спогадів, віддалених від описаних подій майже на 30 років. Крім того, 129-й піхотний Бесарабський полк не брав участі у каральних експедиціях проти мирного населення, а заколот підрозділів 3-ої саперної бригади, запасного батальйону та музичної команди 125-го Курського полку у Києві було придушено 18 листопада 1905 р.  силами учбової команди 168-го піхотного Миргородського полку на чолі з полковником Миколою фон Стаалем та декількома сотнями 1-го Уральського козачого полку[22]. Ба більше, відмова офіцера виконати наказ, а особливо в період революції 1905‒1907 рр., не обмежилося б лише гауптвахтою. Його прізвище автоматично потрапило б до «чорного списку» як «неблагонадійного» у політичному відношенні офіцера. Такий офіцер негайно звільнявся зі служби навіть без права бути зарахованим до державного ополчення, а двері вищих шкіл для нього зачинялися назавжди. Ситуація з Михайлом Оппоковим зовсім протилежна: він звільняється у запас та вступає до університету. Можна припустити, що у приватних бесідах з працівниками видавництва «Вік» та поза службою Михайло висловлювався проти залучення армії до придушення народних виступів, а Олександр Лотоцький подав переказані йому розмови за факт.

Пошуки свого шляху, прагнення до вдосконалення літературного таланту, ґрунтовного вивчення історії приводять М. Оппокова до Університету св. Володимира, на історико-філологічний факультет якого він вступив 1906 р.[23]. Із документів особової університетської справи відомо, що навчався він на слов’яно-руському відділенні факультету та спеціалізувався на порівняльному мовознавстві, прослухавши упродовж 1907‒1909 рр. курси професорів В. Перетца, О. Гілярова, В. Данилевича, Т. Флоринського, М. Довнар-Запольського, П. Голубовського, А. Сонні та інші[24]. Одну з його студентських робіт на тему «Учение В. Вундта о языках» відзначили срібною медаллю.

27 травня 1910 р. Михайло подав декану факультету професору Миколі Бубнову заяву з проханням видати випускне свідоцтво та залишитися вільним слухачем за спеціальностями: порівняльне мовознавство та німецька філологія[25]. Попередньо він встиг закінчити 8 семестрів та Викладацькі курси. Як відзначав сам студент, його рішення було пов’язане з необхідністю «служебного заработка». Певно, на батьківську допомогу він вже не міг розраховувати, а коштів для платні за навчання не вистачало, і життя змусило призупинити університетські студії. Тут також можемо висловити припущення, що в цей час Михайло взяв шлюб[26], що збільшило фінансові витрати для забезпечення власної родини.

З вибухом Великої війни в серпні 1914 р. Михайло Володимирович у свої 35 років не міг стати осторонь кривавого протистояння. Після залишення військової служби у 1906 р. як офіцер він ще два роки перебуває в запасі, а потім звільняється у відставку та зараховується до так званого державного ополчення. Що ж собою являло це формування? Згідно «Статуту про загальну військову повинність» 1874 р. до ополчення (ратників) зараховувались чоловіки до 43-річного віку включно[27]. У свою чергу ті, хто був зарахований до даної категорії, поділялися на два розряди[28]. До першого розряду входили ті, хто відслужив дійсну службу в армії, а також чоловіки, які через відстрочки не потрапили до війська. До другого розряду належали всі, хто за станом здоров’я не був придатний до військової служби. У штабах військових округів попередньо готувалися плани на створення з початком війни з ратників ополчення піших дружин, кінних сотень, саперних рот та команд зв’язку, визначалася їх кількість та командний склад.

Вже через декілька місяців після початку Великої війни особовий склад дружин, що належав до першої категорії, починає залучатися в якості поповнення до діючих армійських частин та гвардії. Ратників другого розряду передбачалося використовувати для формування тилових підрозділів. Після тяжких втрат на фронті у 1915 р. навіть ратники другого розряду, що мали проблеми зі здоров’ям та ніколи не служили у війську, потрапляють до окопів.

З початком мобілізаційних заходів 24 липня 1914 р. відставні офіцери отримують так звані «призовні листи» з вказівкою прибути до визначених попередньо частин. Більшість з них зараховувалася до складу дружин народного ополчення у межах своєї губернії. Але були випадки, коли офіцерів не вистачало і їх відправляли для комплектування дружин у інших губерніях, що були у межах одного військового округу. Власне така доля спіткала і штабс-капітана Михайла Оппокова, який отримав призначення до 135-ї пішої Курської дружини (місто Обоянь), що увійшла до складу 23-ї бригади державного ополчення. Згодом його переводять до 15-го етапного батальйону, що займався вартовою службою, супроводженням вантажів та боротьбою з дезертирами в прифронтових районах Південно-Західного фронту. У грудні 1914 р. штабс-капітан Михайло Оппоков був переведений до діючої армії на посаду командира роти 194-го Троїцько-Сергіївського піхотного полку 49-ї піхотної дивізії 24-го армійського корпусу 8-ї армії Південно-Західного фронту.

На кінець 1914 р. після кривавих осінніх боїв у Карпатах на позиціях 194-го Троїцько-Сергіївського піхотного полку запанувала відносна тиша. Командування Південно-Західного фронту розпочало підготовку до нової наступальної операції, метою якої був перехід через Карпати та вторгнення на терени Угорщини. Головна роль у наступі відводилося 8-й армії під командуванням генерала від кавалерії Олексія Брусилова[29].

У свою чергу австро-угорські війська теж готувалися до наступу. Планувалося завдати удару по російським військам, які захопили Східну Галичину з району Карпат. У січні 1915 р. вони створили Південну армію у складі трьох німецьких і п’яти австрійських дивізій. Пріоритетним завданням цієї армії був розгром росіян у Карпатах та деблокування фортеці Перемишль, а далі наступ на Станіслав[30]. 22‒24 січня австро-німецькі війська розпочали наступ у Карпатах. Одночасно його почали і російські війська. Це призвело до жорстоких зустрічних боїв на лінії фронту. У кривавих сутичках брав участь і 194-й Троїцько-Сергіївський піхотний полк. Слід додати, що бойові дії відбувалися при тріскучих морозах, снігових заметілях, браку харчів та медикаментів. У ті січневі дні в боях на карпатських перевалах взяли участь сотні легіону УСС та тисячі мобілізованих українців у частинах австро-угорської армії. Трагедія була в тому, що по інший бік фронту в російській армії воювали теж українці, яких всупереч власної волі втягнули у війну за чужі інтереси. Таким українцем був і Михайло Оппоков.30 січня 1915 р. австро-угорські війська завдали нового удару на слабкій для росіян ділянці фронту між селищем Делятин та містечком Надвірна. Прорвавши фронт, австрійці стрімко наближалися до міста Станіслава. Російське командування перекидає у цей район додаткові сили, знімаючи їх з інших ділянок фронту. Серед частин, що переміщувалися до згаданого району, був і 194-й Троїцько-Сергіївський піхотний полк. Незважаючи на спротив росіян, 5‒6 лютого бої точилися вже на околицях Станіслава, а 7 лютого австрійські війська входять до міста[31].

З метою уникнення оточення, командир 194-го Троїцько-Сергіївського піхотного полку полковник Олександр Ремезов віддав наказ піхотній роті під командуванням штабс-капітана Михайла Оппокова захопити переправу через річку Золота-Бистриця (нині Бистриця-Солотвинська), що північніше міста Станіслава. Виконавши наказ, рота майже цілий день утримувала переправу, відбиваючи безперервні атаки. Під час стримання чергового наступу штабс-капітан Михайло Володимирович Оппоков загинув. 17 жовтня 1915 р. він був посмертно відзначений орденом Св. Георгія IV ступеня та чином капітана[32].

Завдяки клопотанню родичів та друзів тіло загиблого перевезли до Києва. Згадку про це залишив колишній семінарист, «віківець» Олександр Лотоцький: «Загинув під час війни на Карпатах, ‒ у Києві урядили йому урочистий похорон»[33]. На жаль, не маємо відомостей, на якому з київських цвинтарів був похоронений Михайло Оппоков. Треба зазначити, що в основному поховання офіцерів-киян відбувалися на Аскольдовій могилі та Лук’янівському цвинтарі, рідше ‒ на Байковому.

Після втрати сина родину Володимира та Марії Оппокових продовжують переслідувати трагедії. У метричній книзі Троїцької церкви Рудого Села за 1919 р. зберігся запис про смерть 17 вересня протоієрея Володимира Оппокова. Причина смерті – «убит»[34]. Переслідувань з боку більшовицької влади зазнали і рідні брати. У 1920-ті неодноразово підпадав під арешт священник Леонід Оппоков. У 1937 р. розстріляний гідролог, засновник української гідрологічної науки, академік ВУАН (з 1929), організатор і перший директор Науково-дослідного інституту водного господарства України (1926‒1937) Євген Оппоков. Ще раніше, у вересні 1920 р., жертвами «червоного терору» стали «підполковники старої армії», троюрідні брати Михайла ‒ офіцери Євген та Сергій Оппокови[35].

Коротке та трагічно обірване життя Михайла Володимировича Оппокова було тісно пов’язане з української справою. Його щоденна праця у культурному та громадському житті сприяла поширенню серед широкого загалу ідей, пов’язаних з національною ідентичністю, самобутністю нашого народу.