Священник у місті Ромни Сумської області Дмитро Долгий зрікся московського патріархату в перші дні повномасштабного вторгнення. Місто було оточене російськими військами, а після розголосу про зречення до отця Дмитра почали навідуватися посланці з погрозами. Майже всі віряни підтримали настоятеля, але в Ромнах є й такі, хто досі чекає російських окупантів.

Дмитро Васильович вже 24 роки є настоятелем Всіхсвятської церкви. Священництво – їхнє родинне покликання: його діда Олексія Івановича Долгого висвятили на священника 1957 року і все своє життя він присвятив служінню Богу. Сестра отця Дмитра Марія співає у церковному хорі. Сам панотець активний волонтер: збирає і переправляє нашим воїнам на фронт необхідні речі. Часто відвідує навчальні заклади міста, розповідає молоді про важливість духовного життя.

– Для мене, як і для всієї країни, війна розпочалася ще 2014 року, з анексією Криму та з трагічних подій на Донбасі, – розповідає отець Дмитро. – Вже тоді цілком розумів, що відбувається і хто є агресором. Я був присутній на деяких церковних подіях, організованих росією. Згодом зрозумів, що це була підготовка до війни в нашій країні. І в цих подіях, на превеликий жаль, дуже активно брала участь УПЦ.

15 грудня 2018 року відбувся Об’єднавчий собор українських православних церков, а 6 січня 2019 року Україні було надано Томос. Ці знакові події також передували моєму рішенню перейти від УПЦ до ПЦУ. В 2018 році, перед тим, мене запросили друзі, звичайні священники, без єпископату, на зібрання в Пущі-Водиці, що біля Києва. Там були настоятелі з різних міст, і ми вже тоді ясно розуміли, що діло йде до надання Томосу, до єдиної Православної церкви України. Звісно, не всі церковні діячі були готові до змін. Мене навіть намагалися вербувати зі сторони – з москви, пітера, як потім виявилося, наші вихідці, роменці, котрі працюють, мабуть, і по сей день в апараті президента путіна.

Одним із таких роменців є митрополит Олексій Масленніков, який утік до росії і тепер проводить служіння в їхніх церквах. Думаю, недаремно СБУ повідомила йому про підозру та загрозу тюремного ув’язнення.

Події 24 лютого 2022 року перевернули мою свідомість. Просто це для мене поставило крапку на УПЦ. У відеозверненні, яке зробив у перші дні окупації, я розставив усі крапки над «і». Як розумію, я був найперший в Україні, хто це зробив.

Тоді у своєму відеозверненні отець Дмитро сказав на повен голос: «Шановні, прийшов той час. Я залишаюся вірним своїй присязі, вірним Господу Богу й Спасу моєму Ісусу Христу, тільки одному Йому я вірний. Я патріот своєї Батьківщини, я її люблю, адже я тут народився, в місті Ромни Сумської області, і я звертаюся до єпископів УПЦ: ви більше не існуєте для мене та вірян моєї громади».

– Звісно, три доби я не спав, – згадує отець Дмитро. – Тоді, мабуть, ніхто не спав – уся Україна не спала, не тільки я. Українська православна церква тоді лише в особі митрополита Онуфрія звернулася до пастви. І це звернення, до речі, по сей день одне-єдине, в якому він просто засудив саму агресію, сам факт агресії і більше нічого. Як завжди, це «але-взагале»… Мені справді було дуже складно емоційно зробити цей крок. І те, що я сказав на відео, так, там було багато сумбуру та переживань. Я відрікся від самої структури, але не від церкви. Я зрікся системи. І я сьогодні повторюю ці слова.

– Розуміли тоді, в умовах оточення міста окупантами, які наслідки для Вас могло мати таке рішення?

– Це рішення не одного дня – події 24 лютого просто стали великою крапкою. Але друзі мене застерігали: ти ж розумієш, що може статися в такі дні. Мовляв, небезпечно публічно озвучувати таке рішення. Були й посланці, які попереджали, що зі мною може щось статися. Дякувати Богу, я ще живий, я ще тут.

5 липня 2022 року відбулася перша неформальна зустріч священників ПЦУ та УПЦ. Посприяли Міністерство культури та інформаційної політики України, Державна служба України з етнополітики та свободи совісті і Національний заповідник «Софія Київська». Зустріч об‘єднала з обох сторін 21 клірика. За результатами розмови уклали Декларацію порозуміння.

– Ви стали одним із підписантів цієї Декларації. Що вона означає для духовного життя українців?

– Я не змінюю своєї позиції: нав’язуванням своїх думок нікому нічого не доведеш. Ми однозначно повинні сідати за стіл і розмовляти. У церкві завжди все має відбуватися так, як каже наш основний закон, – по любові.

Є Томос про дарування автокефалії Українській православній церкві. Все! Треба сідати за стіл переговорів. Це дуже-дуже просто все вирішується. Тим паче, запитаймо себе: що нас розділяє? Сама віра, якісь установчі віри? Ні, немає жодного питання, яке б нас могло розділити, крім якогось підпорядкування, просто чисто організаційного.

– На Вашу думку, цей документ вплинув на настоятелів обох церков? Чи можливо різним сторонам дійти згоди, лише уклавши Декларацію?

– Ця Декларація не дала надто сильного поштовху до змін чи порозуміння між сторонами. Це був перший крок, але таких кроків потрібно ще надто багато, щоб справа зрушилася у потрібному напрямку. Звичайні священники УПЦ все ще бояться зробити крок. Бояться, що хтось із вірян піде, хтось не перейде. Звичайно, кожен священник, відчуває себе, як батько. Не про якийсь там гаманець мова – кожен відповідальний за свою паству. Кожен переживає за те, щоб нікого не втратити. В цьому суть.

– В Сумській області, за офіційними даними, станом на 14 лютого 2019 року налічується близько чотирьох сотень парафій УПЦ. Що потрібно зробити, або як переконати настоятелів перейти від УПЦ до ПЦУ? І чому вони самостійно цього не роблять після початку повномасштабного вторгнення?

– Вони бояться, що будуть під забороною, що на них накладуть заборону служіння. Цього священники більш за все бояться. Особливо сільські настоятелі, бо вони люди безініціативні, тобто всередині майже кожного сидить страх втратити місце роботи та свій дохід. Вони звикли до якогось свого життя – це те, що їх годує, і вони в тому живуть. Є, звісно, по селах винятки. Але зазвичай ними керує страх, звичайний страх. Так, я теж мав його. Господь, коли йшов на жертву, то знав, що він робить, і заради кого, і заради чого. Це ж не має бути просто рішення заради себе особисто. Заради себе особисто я мав би просто розвернутися і піти, але ж є люди.

– У листопаді 2022 року оприлюднено матеріал про протести роменців: активісти самостійно зібрали понад 2 тисячі голосів проти діяльності російської церкви. А як віряни зустріли Ваше рішення зректися московського патріархату?

– На жаль, ці протести не закінчилися масштабним переходом церков у Сумській області до ПЦУ, але віряни намагалися своїми силами засудити діяльність ієрархів московського патріархату, показати, що на них тут ніхто не чекає.

Вийти з УПЦ було особисто моїм рішенням, але я не починав богослужіння, не запитавши у людей, чи вони згодні йти зі мною, чи, може, мені забрати свої речі і піти з храму. Всі віряни одноголосно запевнили, що підтримують цей перехід. Після мого відео днів 3-4 телефон просто не вимикався. Вже не кажу, скільки всього писали мені люди. Я думав, що росіяни зламають мою сторінку. Ми публікували це відео взагалі через чужих людей, через Київ. Але, на досаду тих, хто, мабуть, цього не хотів, уже в перші дні воно набрало в YouTube понад 10 тисяч переглядів.

Ще задовго до 24 лютого я почав поступово переходити на службі з церковнослов’янської на українську. Деякі віряни, зачувши українську мову, самі пішли. Залишилися ті, для кого українська мова була нечужою. А всі ті, хто пішли, знайшли своє пристановлення у Святодухівському соборі.

– З 1 вересня 2023 року ПЦУ перейшла на новоюліанський календар, за яким змінено дати деяких церковних свят. Як ставиться паства до такого рішення? Маєте труднощі з переходом на новий календар?

– Не бачу взагалі в цьому проблеми. Ми дуже швидко звикаємо, тим паче це лише дата. І будь-яке релігійне свято взагалі умовне, окрім Пасхи. Багато церковних свят ще на початку християнства прив’язано до язичницьких свят. Те ж таки Різдво – у язичницький день народження сонця. А це коли? Ніяк не 7 січня, а 25 грудня.

– Чи погоджуєтеся з виступом протоієрея Андрія Пінчука на зустрічі представників УПЦ і ПЦУ у Софії Київській 16 лютого 2023 року, де він, зокрема, сказав: «З огляду на повний параліч єпископату УПЦ та небажання синоду УПЦ запроваджувати виважені дії, направлені на відновлення єдності зі світовим православ’ям, вважаю, що держава повинна посилити тиск на структури УПЦ на єпископальному рівні»?

– В УПЦ ще залишається дуже-дуже багато хороших людей. Вони проукраїнські, вони залишаються заради того, щоб консолідувати, будемо так казати. Я чого з 2019-го до 2022 року залишався в УПЦ? Щоб з’єднувати цих людей. Абсолютно погоджуюся з отцем Андрієм. Хто поклав початок взагалі цьому процесу? Хто був зацікавлений в ньому? Перш за все, держава. Держава, люди. Люди зацікавлені в процесі не для того, щоб було 15, 20, 30 структур православних, а щоб була одна-єдина, як і Україна, наша єдина і неподільна православна церква. Держава, в особі Президента, інших уповноважених структур все-таки має дотиснути. Я тільки на це сподіваюся сьогодні. Бо само собою об’єднання не відбудеться. Хто хотів, хто думав, той крок уже зробив. Тобто єдиний вихід – щоб держава більше впливала на церковну ситуацію. Самі вони не перейдуть.

– Кажете, що в УПЦ багато проукраїнських людей, але як же вони могли уживатися з такими митрополитами, як Тульчинський, Мелетій, Феодосій та Павло Лебідь, котрих звинувачують у пропагандистській діяльності на користь ворога? Як намісником головної святині – Києво-Печерської лаври могла стати настільки проросійська людина, як Павло Лебідь?

– По-перше, він став намісником Лаври ще всередині 90-х років. Людина родом з Волині, тоді ніхто й не міг подумати про його справжню позицію. Те, ким він був і ким він став, – це зовсім різні речі. Він як керівник, як менеджер, може, й непоганий. На превеликий для нього жаль, в ньому переміг політик. Його як пастиря здолав він же як депутат.

Як казав апостол Павло: «Хто ким переможений, той тому і радий».

– З якими думками прокинулися вранці 24 лютого 2023 року? Якими були Ваші перші дії?

– Напередодні ввечері сиділи з друзями, думали, як це буде, якщо відбудеться вторгнення, чи повинні щось робити, чи маємо вивозити родини. Все сталося не так, як гадалося. Спочатку побачив колони машин, які вирушали з міста. Люди їхали, їхали, їхали. Спочатку були такі думки, а куди їхати? А тут? Думав, щоб вивезти родину. А тут що буде? Прийняли родинне рішення: нікуди не їдемо. І потім все закрутилося. Зранку був наче паралізований. Не міг зібрати докупи свої думки: що повинен робити, яким чином допомогти державі? А потім поволі вже намалювалася історія, як будемо діяти далі. Почали організовуватися, намагалися хоч чимось займатися, щоб допомагати нашим військовим та державі.

– Ви займаєтеся волонтерством з 2014 рокує, але робите це непублічно, без звітів. Чому?

– Моє волонтерство почалося 16 березня 2014 року. Я взагалі не думав про це, коли все тільки-но починалося, коли до нас заїхали перші військові. Відчував так: якщо ти пастир, і в тебе ось з’явилися такі діти, які потребували тоді всього, абсолютно всього, від їжі до звичайних буденних речей, то потрібно щось робити.

Не я обирав волонтерство, воно мене обрало. Господь послав туди, на це служіння. І волонтерство, до речі, перекладається, як спільне служіння. А спільне служіння в нас в церкві – це Літургія.

Якщо ти пастир і до спільного служіння не долучаєшся, тоді для чого ти потрібен? Це як біблійне неплідне дерево – не приносить жодного плоду, його рубають і викидають. Так що для мене це, бути зрубаним, дуже тяжко. До речі, багато хто з моїх колег, які залишаються в УПЦ,– це ті ієреї й архієреї, які є неплідними деревами.

– Чим саме допомагаєте військовим?

– Поки були під окупацією, це було одне. Виїздити з міста ми не могли. Я прекрасно розумів можливі наслідки мого переїзду через блокпост. А як тільки окупанти покинули територію Роменського району, ми зі своїми колегами, друзями, стелефонувалися, вигребли у себе все що було – і вже в березні одразу поїхали по машини. Привезли дві автівки.

Звісно, на самому початку люди були готові віддати останнє, залишитися голими, голодними, холодними, але живими. Сьогодні, на превеликий жаль, такої єдності в нашому суспільстві немає. І такої жертовності теж немає. Давайте будемо відверто констатувати цей факт. Я, справді, займався цією діяльністю з 2014 року, але ніколи в жодних соцмережах ніхто не бачив моїх звітів, доповідей тощо. Ми релігійними громадами робили цю допомогу. Це були особисто наші громадські фінанси. Ми самі спілкувалися з людьми: от є така проблема, нам треба оте… Зібралися, зібрали і поїхали.

А потім, коли перші машини купили, все вийшло якось само. Бачив як збирають наші колеги, думаю: давай і я так спробую. Доти до такої публічності був не готовий, до літа ми ще збирали всередині громад. Потім вже зрозумів, що треба виходити на інший рівень, але активність людська до кінця 2022 року спала.

– А що саме купували, на що збирали?

– В основному я займаюся машинами. Для себе визначив цю «нішу», бо наші жінки-волонтерки купували інші речі. Я і на тепловізори збирав. Але прилади нічного бачення мають різні модифікації, мають свої функції. Це все потрібно вивчати і розуміти, в чому між ними різниця.

У нашій справі найголовніше – бодай одне врятоване життя. І це вже стимул працювати далі.

– Часто їздите на фронт до військових?

– Були навіть такі тижні, коли доводилося їздити по три рази. Тільки приїхав – знову загрузився, і не спавши поїхав далі. Якщо згадати 2022 рік, то ми з Ігорем Коломійцем, моїм напарником, з яким разом звершуємо таке волонтерське служіння, мали тоді свої маршрути: Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Бахмут. Я намагаюся їхати туди, куди можна доїхати. Де найгарячіша точка. Найголовніше, щоб цими поїздками в жодному разі не наражати на додаткову небезпеку наших воїнів, щоб вони через нас не ризикували.

Волонтерство 2014 року і волонтерство 2022-го, 2023 року – це зовсім різні речі. Різниця в тонкощах. У 2014 році блокпости були тільки в Донецькій та Луганській областях. Ми звечора виїжджали і заїжджали туди, як тільки там закінчувалася комендантська година. Були свої певні обмеження, пересування і протяжність фронту була не така велика, як зараз, ми їздили від Маріуполя до Станиці Луганської.

Зараз же, як бачите, блокпости діють і в нашому місті, і в інших містах. Тобто в нічний час, коли їдемо, це вже є певні ускладнення і обмеження. Умови доставки і пересування є зовсім іншими. Щоразу це затримка, затримка в подорожі.

– Як думаєте, яка доля чекає на УПЦ після перемоги України у війні?

– Нещодавно прочитав думки одного архієрея Православної церкви України, з якими абсолютно погоджуюся. Ми вже це проходили в 1991 році, під час розвалу СРСР. Хто старший, той пам’ятає. Думаю, те ж саме буде й зараз: звинуватять у всьому одну людину, патріарха кіріла, він в усьому буде винний, просто знайдуть крайнього. Нічого нового.

Все, що зараз відбувається, вже колись було. Якщо хочете знати, що буде, читайте історію, вивчайте. Вже все було, все циклічно. Я знаю, як люди дуже-дуже швидко пристосовуються, мало людей, які мають ідеологічний стрижень. Чи в доброму, чи в поганому сенсі, але їх дуже мало. В основному люди – це такі болота, пристосовані дуже швидко перемінитися, перекраситися.

Якоїсь революції, якщо очікуємо, – її не відбудеться. Риторика РПЦ перефарбується. Сьогодні ми для них вороги кляті, а завтра вони скажуть, що ми ще браття, сипатимуть компліментами та ласками.

«Не може встояти царство побудоване на крові».

А от щодо України, то можу лише сподіватися, що священики УПЦ зрозуміють, якій країні вони служать, та почнуть піклуватися про народ, своїх вірян, не прислужуючи московським ієрархам. На Україну чекають важкі часи, сильна трансформація в усіх сферах: від політики та економіки – до церковних справ. Вважаю, що з кожним днем все більше з’являтиметься приходів Православної церкви України, а кількісно УПЦ стане занадто малою для її існування всередині країни.