Шістнадцять скупих рядочків знаходимо про нього в Українській літературній енциклопедії. Але навіть не вказано місце народження… Лише натяк – Полтавщина. І додано, що його творчість «має антирадянське спрямування». Ось тут, напевно, і «зарито собаку».

Літературознавці тоталітарного режиму намагались його замовчувати, вдавати, що його нема і не було. Хвала Богові, що він дожив до того часу, коли його ім’я з-за океану повернулося на рідну землю, яку він вимушено покинув у дні страшної веремії.

Василь Барка… Це чи не найяскравіша постать серед когорти українських літераторів Америки. Видатного письменника-модерніста, літературознавця та філософа двічі домінували на здобуття Нобелівської премії. На жаль, широке коло українців відкрили для себе Василя Барку тільки після здобуття Україною незалежності, коли було надруковано його всесвітньовідомий роман «Жовтий князь». Відзначений грамотою Французького комітету за кращу християнську книжку.

Василь Костянтинович Барка про себе пише, що народився 16 липня 1908 року в селі Солониці Лубенського повіту Полтавської губернії. Батько Костянтин Очерет – із заможної козацької родини, воював на Першій світовій, був тяжко покалічений і вже не міг господарювати. Сім’я переїхала в місто: там, знаючи теслярство, батько працював у майстерні інвалідів. Коли не було праці – заробляв як садівник і квітникар, бо й на цьому знався. Сам Василь вчився в так званій трудовій школі, а потім на педагогічних курсах і в педтехнікумі – з перервами, бо батько після тифу кілька років недужав.

Родина бідувала а тому заробляли по селах. Але це для Василя стало школою життя і мови. Після педагогічного технікуму  вчителював на Донбасі. Викладав математику і фізику в селищній шахтарській школі . Та недовго. Був шокований загальною культурою тамтешнього люду, непросипущою пиятикою і дебошами. А ще мав гострий конфлікт з місцевими партійцями, назвавши їх на батьківських зборах злочинцями за те, що розкрадали і привласнювали все, що надходило до кооперативу для дітей. Влада самовільно ув’язнила учителя, оголосила божевільним. На щастя, молода психоневролог не підтвердила цей злочинний діагноз… Уже тоді товариш порадив утікати з України…

Виїхав на Північний Кавказ.

«На Україні мою заяву з університетів та інститутів незмінно повертали. Але на Північному Кавказі я скінчив філологічний факультет і аспірантуру, обравши як фах історію західноєвропейських літератур середньовіччя. Захистив дисертацію в Москві у професора О.К.Джівелегова. Тема: стиль «Божественної комедії» Данте. Читав на філологічному факультеті курс історії середньовічних літератур Західної Європи. Писати вірші почав ще тоді, коли вчився на педагогічних курсах», – згадує письменник.

До автобіографії Василя Барки треба додати, що в сім років той пережив клінічну смерть – впав з кручі і лікар визнавав його мертвим. А початки науки узяв з духовного училища, бо коштів на гімназію у батьків не було, а діти «козачого сословія» мали давній привілей – безкоштовну бурсу. Втім, закінчував Василь її вже реформованою – у згадувану трудову школу.

На поезію Василя Очерета великий вплив мала творчість Володимира Сосюри та Павла Тичини. Як згадував сам письменник, вперше він почув цих українських поетів 1927 року, в тому шахтарському «посьолку», де він учителював. «У клубі читали шахтарям свої твори Тичина, Панч, Сосюра. Мені здавалось, що якраз там вірші Сосюри звучали найбільш живими».  Василь знов і знов перечитує «модерністичні вірші» поетів, вчить їх напам’ять, передусім поезії Тичини. Починає сам «складати лірику» і навіть надсилає її самому класику новітньої української літератури. На диво початківця, Тичина ці вірші надрукував у «Червоному шляху», найбільшому тогочасному республіканському часопису. Це було 1929-го.  А вже наступного року в Державному видавництві України на світ зявляється перша збірка поезії Василя Барки «Шляхи». Книжка викликала шалені напади офіційної критики, яка побачила там «класово-ворожі вилазки в поезії». Самого поета звинувачували у спробах відновити релігійний «пережиток капіталізму» і, звісно ж, у «буржуазному націоналізмі».

«Я тоді був цілковито лояльним громадянином, – згадує Василь Барка, –  і зовсім не думав про «вилазки», тільки хотів знайти образи для виразу якоїсь яскравої сутності з подій життя… Зрештою, вирішила письменницька управа: треба скласти «виробничі», «трудові» поезії. Відвідуючи завод «Красноліт» і частково працюючи там, я так і зробив. Виникла збірка «Цехи», видана 1932 року також у Харкові… Рецензія в «Літературній газеті» була прихильна – з тією ідеєю, що автор виправляється  і зростає свідомість. Але я вже не мав надії, хоч і цілком щиро писав на сюжети «виробничі», але відчував: більше так писати не зможу. Як я хотів писати і міг – не можна було. Замовк…»

Друга світова війна кардинально переорала його життєву долю… Пішов добровольцем в народне ополчення. Служив у протиповітряній службі, а коли німці наблизилися до Кавказу, народне ополчення влилося в регулярну червоноармійську частину. У серпні 1942 року потрапив у справжню м’ясорубку…

Важке поранення, полон, бідування під окупантом. Одужавши, працював коректором у газеті. У 1943 році його відправили остарбайтером до Німеччини. Після закінчення війни перебував у таборі для переміщених осіб в Аугсбурзі. Упродовж 1946-1947 років з’являються поетичні збірники «Апостоли», «Білий світ». На третій рік миру вдалося перебратися до Франції.

У 1950 році за офіційним дозволом Василь Барка переїхав до Америки. Бідував, голодував, брався за будь-яку роботу (кочегар, мийник вікон). Писав статті з історії літератури, релігійні есе. Працював на радіостанції «Свобода». Зблизився з українськими поетами «Нью-Йоркської групи».

В 1953 році друкує перший роман «Рай». І водночас працює над романом «Жовтий князь», який побачив світ окремою книжкою 1963 року, тут-таки, в Нью-Йорку.

А згодом переїхав у Глен Спей – «українське село США». Звив собі нове гнздів’я муз «Вежа», у напівзруйнованій водонапірній башті. З тої височини пильно вдивлявся в Україну, в її тогочасне літературне життя. І вірив, що його народ колись-таки позбавиться тяжкого тоталітарного гніту, вийде на вольну волю.

Американський період творчості Василя Барки – найпродуктивніший: літературознавчі та релігійно – філософські есеї, переклади Шекспіра, Данте, романи «Рай», «Жовтий князь», «Спокутник і ключі землі», «Душі едемітів», п’єса «Господар міста». Серцевина його творчості – поезія: збірки «Трояндний роман», «Псалом  голубиного поля», «Океан». Відомий літературознавець Шевченківський лауреат Юрій Шевельов помітив значущу особливість поезій Василя Барки: «вони ростуть з ґрунту українського Середньовіччя, як воно збереглося в писаних текстах і народній творчості». А «світ, що стоїть у центрі Барчиного вірша – традиційний світ української патріархальности». І головне, в чому Барка геть своєрідний, – «це в нескаламученості того світу, яким він дихає і який відтворює».

Вінцем його поетичної творчості став великий  роман у віршах «Свідок для  сонця шестикрилих». Драматична поема «Кавказ» у двох  томах, епічна поема «Судний степ» складають трилогію «Брама смиренних»,  яку автор вважав найголовнішим своїм твором.

Нам  Василь Барка відомий здебільшого завдяки романові «Жовтий князь»,  де відтворено реальні події Голодомору 1932-1933 років. В Україні роман побачив світ лише 1991 року. Академік Микола Жулинський, автор переднього слова до цього першого вітчизняного видання, назвав роман «страхітливою хронікою невимовно трагічної долі українського народу».

Цікаво, що ця книга стала бестселером навіть у Росії. Як пише російський книжковий сайт booksite.ru.: «Желтый князь» – это «Поднятая целина» наоборот…Чтение нелегкое, но впечатляющее».

В одному із останніх інтерв’ю письменник наголошував: «Я приходжу до кінця днів своїх, не маючи нічого з матеріальних речей, навіть телевізора… Але я щасливий, бо маю Божу поміч написати твори, про які мріяв, і знаю, що вони будуть значною допомогою в духовному житті мого народу, особливо в майбутньому. Мої книжки застерігають від духовної сліпоти, блукань суспільної думки в світоглядних пошуках».

Василь Барка закінчив свої страдницькі мандри земним океаном 11 квітня 2003 року в притулку для інвалідів гірського містечка Ліберті. Він до останніх днів своїх вірив, що «все зміниться! Буде без насильства, злиднів, неправди… Бо – на землі Сонце…Так, як Сонце в небі, Євангеліє в серці. Наймогутніше. Сяйво від нього – в сфері, що найперша. Все буде як воно каже… Все зміниться, щоб здійснити сонячний закон».