Українська національна революція,  століття якої минає, збурила і мистецьке життя в країні. Його потужна хвиля була добре відчутною ще й у 30-х роках – її на довгі десятиліття збили  тотальні репресії  творчої інтелігенції. Поява нових стилів і форм, наприклад, конструктивізму чи монументальної  скульптури, поєднувалася з відродженням давніх українських традицій – не лише народного мистецтва, а й  візантики чи бароко. Згадаймо київські школи малярства Михайла Бойчука та графіки Юрія Нарбута. І засновники творчих шкіл, і їхні учні та послідовники своєю самобутністю не вписувалися у прокрустові канони соцреалізму – масового мистецтва для малограмотних. Уряд зліквідував усі творчі об’єднання, заарештував і знищив переважну більшість самобутніх українських митців, вдався до системної руйнації художніх пам’яток.

Доля полтавця Василь Седляра, яскравого представника «бойчуківської школи», зайве підтверджує, що у тоталітарному  суспільстві немає місця для свободи творчості.  «Бойчукізм (неовізантизм) – напрям у монументальному мистецтві ХХ століття, в основі якого лежали поєднання конструктивних особливостей українського живопису, іконописців Київської Русі та раннього відродження з елементами українського орнаменту, мозаїки, фрески та портрету XVII-XVIII століть. Започаткував напрям, створив школу українських монументалістів Михайло Бойчук». Так розповідає Вікіпедія.

Родове гніздо Василя Седляра – село Христівка, тепер Шишацького району Полтавщини. Тут він побачив світ 12 квітня 1899 року. Батько Теофан Григорович працював рільником у поміщика, а після революції повів власне господарство. Мати Єфросинія Антонівна (Хохол) була домогосподаркою. Малювання заполонило Василя ще з дитинства. Митець згадував у своїй автобіографії: «Після закінчення чотирикласної школи вступив по власному бажанню до Київської художньої школи, в якій був з 1915 по1919 роки. Закінчив її по загальноосвітніх предметах і, не поділяючи ідеології, котрою керувалася школа, з останніх класів по рисунку і малюванню перейшов до Української державної академії мистецтв у Києві. Вступив до майстерні монументального мистецтва професора М.П.Бойчука».

Навчання  в школі «бойчуківців»  визначило його творче спрямування. Разом з іншими студентами майстерні Седляр росписував Луцькі казарми у Києві. І хоч у цих фресках домінували «мотиви праці й побуту робітників та селян», митці «застосували художні прийоми, властиві для українського барокового малярства, часто наслідуючи композиції народних картин та ікон XVII – XVIII ст.», – пояснював у своєму дослідженні мистецтвознавець Я. Кравченко. Василь Седляр зробив помітний внесок,  створивши 14 великих композицій. Ще один дослідник образотворчого мистецтва  В.Лебедєва помітила в розписах Луцьких казарм кілька оригінальних художніх стилів як вияв індивідуальності молодих майстрів: близькість до народної творчості Івана Падалки, задушевний  ліризм Тимофія Бойчука, ясний і логічний характер малярства  Василя Седляра,  гумор і довірливість – в Оксани Павленко.

Академія мистецтв розкрила й адміністративні здібності Седляра – він бере участь в організації учбових виставок, оформленні  інститутів, клубів, санаторіїв, агітпароплавів. «Був молодий, зухвалий, беручкий,.. а малював легко й швидко», –  характеризувала Василя співучениця Оксана Павленко. Так само швидко отримали визнання і його твори. Музей Академії мистецтв придбав для своєї колекції відразу шість робіт художника.

Ще студентом Седляр почав викладати. «З січня 1921 року призначений радою Академії інструктором художніх показових курсів при Академії для робітників, дорослих та дітей», – писав в автобіографії. 1922 року Академію мистецтв реорганізували в Інститут пластичних мистецтв. Тоді ж відбувся перший випуск «бойчуківської» майстерні. Через рік Василя Седляра призначають керівником Межигірського художньо-керамічного технікуму.  Один з учнів П.Мусієнко згадував: «Був фанатично закоханий в українську ікону і графіку, килими, золотарство та театр…Нас полонив його глибокий розум,  загальна культура».

Василь Седляр разом з колегами, однодумцями і друзями Іваном Падалкою та Оксаною Павленко зосереджується на витворах з кераміки. Технікум підготував понад півсотні зразків розписаного майолікового посуду. Свої вироби, переважно «агітаційну порцеляну»,  демонстрували на європейських виставках і мали схвальні відгуки: «техніка декорування на сучасному рівні західного мистецтва» у якій простежуються «місцеві особливості».

Художньо-керамічний технікум розмістився у стінах колишнього монастиря запорозького козацтва. Василь Седляр мешкав у монастирській келії, скромно, як чернець: мав тільки робочий стіл і ліжко. Справжніми господарями кімнатки стали численні ескізи. Був Седляр середнього зросту, мав темно-русяве волосся, яке стриг «під макітру», чим  вирізнявся серед колег. Спілкувався з учителями і студентством виключно українською. Межигір’я  швидко стало осередком культури. Сюди, на творчі стрічі з учнями та викладачами не раз приходили  Лесь Курбас,  Олександр Довженко, Остап Вишня, Володимир  Сосюра, інші видатні митці. В аудиторіях  не вщухали дискусії про шляхи розвитку українського мистецтва.

Восени 1926 року В. Седляр разом з М.Бойчуком та І. Падалкою виїхав у творче відрядження за кордон. Митці побували в музеях та картинних галереях  Німеччини, Франції, Італії, Австрії:  не лише ознайомилися з визначними художніми колекціями, оглянули всесвітньо відомі пам’ятники культури, але й вивчили досвід кращих художньо-промислових закладів. За десять років це закордонне відрядження стане формальною підставою для арешту.

Враження від мандрівки вилилися у серію малюнків «Європа», що з успіхом експонувалися на виставках у Києві, а згодом і в Москві.

Седляр став одним із ініціаторів створення 1925 року Асоціації революційного мистецтва України (АРМУ). Це мистецьке угруповання М.Бойчука та його вихованців, хоч і декларувало соцреалізм, фактично пішло в опозицію до правлячої тоді Асоціації художників Червоної України (АХЧУ). Діячі АРМУ пропагували впровадження мистецтва у повсякденне життя,  авангардистськими засобами наголошували на національній своєрідності українського творчого простору.  «АРМУ – бойчукісти, – писав видатний український художник Михайло Дерегус. – Візантія, ікона, народна картина,  народне мистецтво…були орієнтирами в їхній творчості,.. їх цікавило все, що відбувалося у світовому мистецтві. З усіх видів образотворчого мистецтва головним вважали фреско-монументальне».

Від середини 1920-х Василь Седляр виставляв твори на республіканських, всесоюзних та міжнародних  виставках. Найповніше свій талант розкрив у графіці, але малював і пензлем. На виставці у Москві 1929 року представив 27 робіт: зокрема, «У школі лікнепу» та  «Розстріл».

Успіхи українського мистецького відродження насторожили кремлівську верхівку і промосковських місцевих партяничарів. У червні 1926 року Пленум ЦК ВК(б)У виніс спеціальну постанову про письменника Миколу Хвильового: «Кинуті в пресі гасла орієнтації на Європу «Геть від Москви»…можуть бути прапором для української буржуазії». Про Василя Седляра також з’явилися критичні статті, що більше нагадували наклепи. 1930 року його, позапартійного, звільняють з посади директора Технологічного інституту, яким на той час став колишній Межигірський технікум. Призначають викладачем Київського художнього інституту.

На початку 30-х років усі «бойчукісти»  зазнали жорстокої і необґрунтованої критики. Їхню самобутню творчість  апологети «нового соцмистецтва» визначили  як формалістичну. Навіть більше, говорили про прояви фашистської ідеології на культурному фронті. У тоталітарному суспільстві то був вирок. Але саме в  неспокійні 30-ті роки Василь Седляр завершує головну працю свого життя – цикл ілюстрацій до Шевченкового «Кобзаря». Мистецтвознавець М.Сапко вважає, що Василь Седляр був першим радянським ілюстратором творів Тараса Шевченка.

Проте це стало новим поштовхом для цькування українського митця. Перше видання з 54-ма чорно-білими ілюстраціями побачило світ 1931 року, 5-тисячним накладом. Друге –до 120-ліття від дня народження Тараса Шевченка – вийшло у травні 1933 року накладом 10 тисяч примірників. «Кобзар» містив 62 ілюстрації,  з яких 18 – кольорові. Художник писав: «Я тільки тепер, коли довелося дійсно взятися за діло, побачив, що за труд та зобов’язання я поклав на себе…Робота мене дуже висотала…Тяжко навіть подумати,  як її кінчати».

Перше видання викликало двояку реакцію: захоплені оцінки провідних критиків та безжальні рецензії «придворних» цензорів. Мирослава Сапко наводить слова російського мистецтвознавця Павла Єттінгера: «Кобзар» оформлено у цілком сучасному стилі, далекому від того декоративно-фольклорного, який ще недавно переважав в українській ілюстрації».   А у жовтні 1933 року в українській «Літературній газеті» з’явилася  розгромна стаття, у якій Седляра  звинуватили в «націоналізмі». Згодом такими ж доносами заряхтіли  інші газети й журнали. Один із погромників «бойчукістів», майбутній академік АН УРСР  Євген Кирилюк писав тоді: «В «Кобзарі» ворог вже вжив надзвичайної конспірації: це карикатури, а не реалістичне мистецтво».  Пленум Оргбюро Спілки радянських художників і скульпторів УСРР «рішуче виступив проти такої трактовки, проти формалістичного підходу,  якого припустився Седляр, оформлюючи «Кобзар».

Великодержавних шовіністів непокоїло бурхливе піднесення національної свідомості української інтелігенції: вони трактували його як націоналізм. Зростало невдоволення Москви українізацією. Набирав обертів антиукраїнський терор, селян голодною моровицею заганяли у колгоспи. Кампанії проти діячів української культури, освіти та науки змінювали одна одну безперервно. То був спланований погром національного відродження. Його жертвами  стали найталановитіші  українські письменники та науковці, діячі культури.  1932 року АРМУ було ліквідовано, бо «подальше його існування рівнялося б уведенню агентури буржуазії в мистецтво».

Василя Седляра дедалі міцніше стискають репресивні кліщі. Він ще викладає в художньому інституті, разом з Йосипом Вайсблатом випустили двотомний альбом «Український революційний плакат», оформлює видання Івана Франка, Гео Шкурупія, Володимира Маяковського, Андрія Головка та інших письменників, співпрацює з видавництвом «Українська радянська енциклопедія». Остання робота В.Седляра – участь в оформленні Червонозаводського театру в Харкові під керівництвом М.Бойчука. Не витримавши ідеологічного тиску, «бойчукісти»  змінили свій стиль, посиливши риси   соцреалізму. У харківському театрі зроблено грандіозна за масштабами роботу, пройняту помпезністю  та офіціозом. Знайшлося місце портретам  Леніна, Сталіна, Постишева, що підносилися над радісним натовпом. Найвідоміша робота Седляра в Червонозаводському театрі – фреска «Дніпрельстан». «Бойчукісти» сплатили данину комуністичній владі, проте вже ніщо не могло порятувати приречених.

У листопаді 1936 році Михайла Бойчука, Івана Падалку, Івана Липківського  та Василя Седляра арештували. В харківському журналі «Малярство» з’явилася стаття, в якій митців звинуватили в шпигунстві: «впродовж багатьох років вели свою злочинну діяльність». В архівах Харківському управлінні СБУ збереглися справи «групи київських шовіністів…, які, об’єднавшись навкруги професора Бойчука, мали активні антирадянські ( на ґрунті українського націоналізму) настрої».

Кримінальну справу «терористичної групи Бойчука»  розглянув 13 липня 1937 року закритий  суд у Києві. За участь у «націоналістичній фашистській  та терористичній  організації»  чотирьох митців засудили «до найвищої міри покарання – розстрілу». Того ж дня «бойчукістів» і розстріляли –  в підвалах колишнього Інституту шляхетних панянок, нині відомого киянам як Жовтневий палац. Тоді там була катівня НКВС.

Жахливе ще й те, що разом з митцями нищили їхні твори. 1938 року, мабуть, на честь створення Спілки радянських художників України,  у Київському музеї російського мистецтва картини Седляра та інших «бойчукістів» порізали на клапті, знищили усі відомі монументальні настінні роботи. Шевченків «Кобзар», ілюстрований Седляром,  вилучили з книгозбірень  і спалили – за зберігання книги у  приватних бібліотеках шили  «антирадянщину». Але, на щастя, частинка накладу і декілька шкіців-оригіналів дивом уціліли.

1 лютого 1958 року «бойчукістів» реабілітували. Восени 2009 року в Національному художньому музеї України презентували  перевиданий Шевченковий «Кобзар» 1931 року з ілюстраціями Василя Седляра. Тоді ж,  до 110-ї річниці  художника, вперше відбулася його персональна виставка – за життя видатний «бойчукіст» її не удостоївся.