Терор російських окупантів ширився багатостраждальною Чернігівщиною, як та чума. Варвари скаженіли від того, що бачили в очах більшості наших людей не гостинну приязнь, а люту ненависть. І сіяли страждання, впивалися своєю владою над беззбройними і безборонними. Вихлюпували свою нелюдську скажену злість на селах довкола нескореного Чернігова, об давні вали якого розбивали свого сталевого лоба. Наткнувшись тут на такий злютований опір ЗСУ і бійців терооборони, який їм не снився навіть у їхніх п’яних снах.

Перебування під рашистською окупацією чи в «сірих зонах» зарубцювалося в пам’яті назавжди: у нелюдських умовах люди гуртувалися й виживали, допомагаючи одне одному.

Своєю невеликою, проте героїчною історією поділилася Катерина Маленко, колишня вчителька математики чернігівської школи №12 і любляча мати та бабуся. Під час ворожої облоги Катерина Іванівна наважилася осідлати старенький велосипед, щоб під явними та замаскованим прицілами орків їздити на ньому вглиб Брусилова – добувати харчі для родини.

– Було дуже шкода доньок, онуків і чоловіка, бо він слабший за мене здоров’ям. Мусила звалити на себе цю ношу, хоча й страху набралася – на весь останок віку.

Старий велосипед став для нас помічним і рятівним. Об’їздила ним багато. Де йшла та вела його, а інколи і їхала, якщо дозволяла дорога. Все одно краще ніж пішки, бо мішки та пакети в руках дотягти не змогла б.

– Далеко доводилося їздити?

– Десь 3-4 кілометри лише в один бік. Але, повторюся, не скрізь їхалося – багато ходилося. До асфальтованого шляху мусила місити весняну польову багнюку, долати горби, плутати кладовищем…

– Якої пори найчастіше їздили?

– У першій половині дня. Зазвичай, люди вже знали, які продукти де даватимуть: «сільський телеграф» спрацьовував… Черга за харчами виростала довжелезна. Все село виживало переважно із власних запасів, після того як шлях до Чернігова перерізали. Був лише початок весни, темнішало рано, а по темряві дорогу назад я не знайшла б. Щоразу мала справитися ще за високого сонця.

– Були на Вашому маршруті особливі небезпечні місця?

– Небезпека чатувала вже за нашим городом. Усе відкрито, чисте поле. А потім зо триста метрів трасою, бо лісосмуга вздовж неї негуста й ти знову як на долоні. Я розуміла, що в будь-який момент можу стати легкою ціллю. Селом, щоправда, їхала спокійніше, сяк-так прикривали хати. Звісно, цілковитого захисту за ними немає, але хоч якесь прикриття.

– А як доставляли продукти в місцеві магазини?

– Єдиним прихованим шляхом – через річку з Куликівки. Машина з волонтерами добиралася до річки вдосвіта, у більш-менш визначений час. Усі ми приблизно знали, коли харчі мають з’явитися на прилавках. Найчастіше переправляли свинину, сало, яловичину, сосиски, ковбаси, масло, сир та олію. Олії, щоправда, було обмаль, вона діставалася лише першим у черзі. Ми вдома намагалися її економити – «смажили» ледь не на воді.

Переправа добре послужила і тим, хто з допомогою волонтерів намагався вирватися з облоги до Києва. 24 березня це вдалося і моїм дітям та онукам.

– З харчами було сутужно?

– Крім ковбас, сиру та м’яса, що їх доставляли переправою, можна було придбати і деякі крупи, які ще зосталися в крамницях. Багато селян рятувалося домашніми запасами. І навіть спряглися на пекарню: випікали домашній хліб. Брали охочих на список, щоб бодай раз на два дні кожна родина могла купити одну чи й дві буханки свіжоспеченого.

Виготовляли пшеничні, кукурудзяні та манні крупи. Можна було придбати і борошно – у селян чи у магазинах, з їхніх довоєнних запасів. Борошно нас дуже порятувало, після того як росіяни вдарили артилерією по складу з крупами.

– Продукти відпускали обмежено в одні руки?

– Так, обмеження було на все, щоб хай і потрохи, але всім вистачило. Відпускали за списком, до якого треба було попередньо вписатися. Було й таке, що люди вистоювали довгу чергу, а продукти скінчилися. Тоді їх вписували на початок списку, щоб наступного разу вони першими отримали продукти.

– Який настрій тоді охопив селян?

– Ті люди, з якими доводилося спілкуватися, здебільшого були патріотично й оптимістично налаштовані. Віталися: «Слава Україні!» – «Героям Слава!». І про «русского корабля» згадували, і путіна та його банду проклинали. Траплялися, щоправда і проросійськи налаштовані – а все через сільську церкву московського патріархату, з такими ж промосковськими попами. Тому й чула у черзі нарікання на кшталт: «Якби вже хоч який-небудь мир…».

– Під обстрілами доводилося їздити?

– Бувало, що стріляли дуже близько. Таке враження, що метрів за 20 від тебе уздовж дороги перестрілка. Пригнешся так до велосипеда ближче і їдеш з Богом…

– Підтримку волонтерів, благодійників відчували?

– Так, але вона з’явилася не одразу – десь через тиждень. Поставляли деякі харчі (цукор, крупи, макаронні вироби, домашні консервації) і засоби гігієни. На благодійність часто теж треба було записуватися до черги.

Якось, коли я їздила по хліб, в селі питали чи є в нашій родині малі діти. На кожну дитину від місцевого фермера дали по літровій банці малинового варення. Іноді могли й просто так дати молока чи сметани, у кого були рештки. Люди просто залишали наповнені банки та пляшки на прилавках і кожен, кому було потрібно, міг підійти та взяти. А знайомі селяни, в яких купували, і ціну знижували, бо хотіли допомогти.

– Як у ті тяжкі часи підтримували свої моральні сили?

– Вірою, що Україна все одно переможе. І думкою, що вся сім’я поруч, – це неабияк додає сил. Але, звісно, коли недалеко стріляли, було страшно. Бувало, з підвалу виберешся, бо треба ж їсти готувати для сім’ї, пригнувшись до плити, щось швиденько зрихтуєш і хутчіш назад, униз, під землю.