– … Ну й вали звідси!
– З радістю!
Навряд чи ці двері витримають ще один такий удар. Я не хотів так сильно гупати, та емоції були на межі. Байдуже, аби лиш забратися від неї подалі!

Ніч не заспокоює, тиша лише провокує згадувати і згадувати знов увесь той бруд, який чули вуха. На порожній вулиці дав волю кулакові і той зірвався на першому ж дереві. Кілька метрів потому прийшло розуміння, що воно не винне, а кров юшить лише в мене. Байдуже.

Я вже вкотре запевняю себе, що це востаннє. Що більше до неї не повернуся. Навіть не помітив, що розмовляю сам із собою. Схоже, посеред ночі в цьому районі можна почути лише як цокає годинник на твоїй руці.

Аж раптом… тихе скиглення. Маленьке цуценя, і теж самотнє. Тісненька поштова коробка, його імпровізована домівка… Скоріш за все, воно було потрібне людям менше, ніж вони йому…

– Що, теж неприємності вдома?

Песик ствердно дивився великими сумними очима. Мене знову розбирала лють. Але тепер через жаль та безпорадність.

Прискорював ходу, аби не чути собачого скиглення. Один за одним минали квартали, але я не хотів зупинятися. Куди завгодно, аби подалі звідси! Гуркіт грому нарешті привів до тями.

Де б прихилися від грози?

Неподалік самотня будівля заправки, біжу туди. Єдина жива душа всередині – пухкуватий хлопець в компанії кросвордів.

– Вітаю. Щось замовите?

– Каву, будь ласка.

Ніколи не був на заправках. Бачив, як батько ходив платити за бензин, а мама купувала сигарети. Дитині там було нічого робити.

На заправці шаленіло радіо.

– У вас кров на руці…

– Дрібниці, не зважайте.

Здається, він навіть не почув мої слова. Шухляда з аптечкою, мабуть, була така стара, що шум був голосніший за музику.

– Дякую, не варто.

Хлопець мовчки, мов робот, подав вату, намащену йодом, і повернувся на своє місце.

– Гарна пісня.

– Так, мені теж подобається. Десь раз на два дні повторюють. Моя улюблена.

– Не дивно. Зараз спробую пошукати назву.

– Але не кажіть мені.

Моє відображення у склянці кави (я його бачив!) змінилося.

– Тобто?

– Я не хочу знати, як вона називається. Навіть переклад знати не хочу.

– Якщо не секрет, чому?

– Як би вам пояснити… Я не хочу її розуміти. Не хочу знати ім’я виконавця, текст. Не хочу щоб цей чудовий звук був якось пов’язаний із реальними подіями. Для мене у цієї пісні – особистий характер, вона пов’язана з певними подіями. Я не хочу шукати її в інтернеті. Просто чекаю, поки вона пролунає тут сама і нагадає мені про радість, яка іноді трапляється в людській буденності.

– Нагадати про радість…

Кава була набагато кращою, ніж можна було очікувати в таких місцях.

– Дякую вам. До побачення.

– Заходьте ще.

* * *

… Дощ потроху вщухав. Дзвоню у знайомі двері.

Відчинила. Стояв перемоклий до нитки, з мокрим цуценям на руках. І ловив поглядом її набряклі од сліз повіки. Вона мовчки взяла цуценя, обережно спустила на підлогу. Він заслуговує її уваги більше за мене.

Знову відчув її незамінну присутність. Витерши рушником песика, вона нарешті підійшла, обняла, припала, вдаривши по плечу. Може, всесвіт мститься мені за те дерево. Але я знаю, що ті удари були не злі зовсім.

…Завтра неодмінно провідаю дерево. Із моєю кров’ю на стовбурі, яку точно змила гроза.