Саме так називається фотовиставка, днями презентована у приміщенні столичного агентства «Укрінформ» ентузіастами розвитку туризму на Ужанській Верховині, що у Закарпатські області.

У Карпатських горах багато джерел з кришталево чистою студеною водою. Але не багатьом з них випала доля бути знаменитими, даючи початок великим річкам: Дністру, Пруту, Сяну…

Джерело неподалік Ужоцького перевалу, майже на самій межі Закарпаття з Львівщиною, особливе: витоки річки Уж. Неначе плазун, потічок вихляє долиною поміж гір, з кожним метром набираючи сил. Аби, зустрівшись з іншими притоками Дунаю і пробігши тисячі кілометрів багатьма країнами Європи, долинути до Чорного моря.

Саме там, де витоки цієї гірської річки, починається Ужанська долина. Саме там з давніх-давен живуть українські горяни – лемки. Нині Ужанська Верховина адміністративно виокремлена у Великоберезнянський район.

М’який клімат, цілюще гірське повітря, відсутність великих промислових підприємств, зручні автомобільні та залізничні під’їзди, а також традиційна лемківська гостинність – неабиякий туристсько-рекреаційний потенціал району.

Місця насправді напрочуд мальовничі і благодатні, можна сказати – райські. Справжній карпатський парадиз. Тому великоберезнянці, згуртувавшись, або, як кажуть, зібравшись докупи, вирішили: майбутнє району, гідне життя краян – за розвитком туризму і рекреації.

– Чому так назвали виставку? Бо на нашій горі Кременець сходяться кордони трьох країн, – пояснює ініціатор експозиції, голова Великоберезнянської районної ради Ярослав Шукаль. – На її вершині можете за мить побувати одразу у трьох країнах: Польщі, Словаччині, Україні. Наш край, Закарпатська Лемківщина, дбайливо зберігає старі традиції, самобутню культуру. Сподіваємося, виставка закличе до нас, познайомитися з нашим «раєм на стику трьох кордонів», не лише туристів, а й інвесторів. Пропонуємо плідну співпрацю, будемо всіляко підтримувати інвестиційні проекти, спрямовані на розвиток нашого краю, на краще життя наших людей.

– В тому, що ми тут, у Києві, пропагуємо туристичні принади нашого району, є ще одна серйозна причина: новозбудована супердорога від Львова до Ужоцького перевалу, – продовжує розмову експерт з туризму Павло Павлі. – Звісно, розквіт туристичного бізнесу починається там, де розвивають інфраструктуру. В першу чергу – дороги. Ми оце їхали на Київ, і раділи, що відтепер автотуристи можуть комфортно залюбки проїхати зі Львова всього 180 кілометрів і опинитися у нашому гостинному куточку. Ми прагнемо розвивати найперше екологічно зорієнтовані активні виді відпочинку. Маємо унікальне високогірне полонинське господарство, де фермер Олександр Ігнатенко розводить єдину в Україні аборигенну гуцульську породу коней. Нині у табуні 93 «гуцулики». Це маленький витривалий, дуже слухняний і спокійний коник, лагідний до новачків – просто призначений для кінного туризму, який ми розвиваємо. Маємо що показати: збереглися 8 унікальних пам’яток бойківської і лемківської сакральної архітектури, дерев’яні церкви XVII – XVIII століть. Михайлівську, що у селі Ужок, занесено до Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Є й інші цікавинки для шанувальників пізнавального туризму. Перспективний для району і гастрономічний та бальнеологічний туризм. Наші страви гармонійно долучили до українського смаки угорської, словацької, румунської, польської кухні. І коли приїздять до нас, скажімо, гості зі Словаччини, чуємо: «Ваші страпачки (є така словацька страва) смачніші за ті, що готують у нас». Тобто наші кухарки, або як їх називають на Закарпатті, сокачки – майстрині від Бога. А ще наші послуги у туристично-рекреаційній сфері приблизно на 50% дешевші, ніж на провідних курортах України. Це, звісно, теж приваблює до нас гостей. Окраса району – гірськолижний курорт Красія, другий після Буковеля за розвитком інфраструктури. Хоча і не настільки розкручений у медіа. Зізнаюся, ми цьому трохи і раді. Бо наша Красія не настільки заурбанізована, як її знаменитий прикарпатський аналог. Утім останніми роками розвивається доволі потужно.

– Як інвестори ми вже 8 років працюємо у Великоберезнянському районі, – бере слово представник курорту Ігор Тарасенко. – За цей час на горі прокладено найдовшу в Україні гірськолижну трасу із штучним снігом, протяжністю понад 3 км, маємо два сучасні крісельні підйомники. Поруч з трасами –  кафе і ресторани. Чекаємо на вас, приїжджайте!

– Саме гірськолижний курорт Красії спонукав появу у селі Вишка нашого SPA готелю «Зоряні Карпати», – зізнається його представник Петро Токач. – Сьогодні він найбільший у підніжжі гори. Недаремно обрали SPA-процедури: після дня, проведеного на гірськолижних трасах, так приємно попаритися у сауні чи турецькому хамамі, отримати професійний масаж. Наш готель вже і влітку популярний: відпочивальники можуть мандрувати горами, або по-своєму релаксуватися на нашій просторій території: у затишних альтанках, на єдиному в області тенісному корті з твердим покриттям чи на майданчику для пейнтболу. Або ж освіжитися на березі гомінкого потічка. Маємо і свій музей мініатюр, один із трьох в Україні. Тут макети церков, замків, закарпатських сіл: українських, румунських, угорських. Наш район славиться старовинними дерев’яними церквами, проте біля «Зоряних Карпат» є модернова, зведена й освячена 2010 року. Це найвищий в Україні за розташуванням над рівнем моря храм, присвячений апостолам Петру і Павлу.

– Те, що Закарпаття з прадавніх часів славилося своїми мінеральними джерелами і термальними водами, – факт загальновідомий, – приєднується до розмови представник курорту «Ужанські купелі» Ігор Чейпеш. – Понад століття тому на мінеральних джерелах села Ужок, знаних і в європейських столицях, вже були два санаторні будинки з 30-ма купальнями, військова лікарня, п’ять вілл на 60 ліжок, навіть липовий парк з бронзовою статуєю Геркулеса. Сьогодні наш комплекс відродив традиції цілення місцевою мінеральною водою. Навіть комплекс свій звели на місці знаменитого колись бальнеологічного санаторію. І, на відміну від багатьох схожих оздоровчих комплексів, працюємо круглий рік.

Звісно, поряд з масштабними стаціонарними туристичними комплексами неабияку користь для розвитку району міг би принести зелений туризм, відпочинок у сільських садибах. Але тут – багаторічна глуха загата: нема чітких правил гри. В Україні, на відміну від сусідніх країн, зокрема, Польщі та Угорщини, досі не ухвалено відповідного закону.  До розгляду прийнятого ще у 2004 році за основу в першому читанні законопроекту «Про сільський та сільський зелений туризм» український парламент так і не повертався.

– Це бентежить, – досадує Павло Павлі. – Бо у сфері сільського зеленого туризму зайнято понад півтора мільйона населення Карпатського регіону (не лише у Закарпатті, а й на Буковині, Прикарпатті, Львівщині). Це соціальний вид занятості: люди самі забезпечують себе і свої родини, а такого вкрай потрібного закону, такого важливого інструменту подолання бідності, який би регламентував нашу діяльність, надавав підтримку значному прошарку селян по всій Україні, досі немає.

Павло Павлі звернувся до парламентарів з проханням поновити розгляд і ухвалити закон, на який горяни чекають понад 12 років.

– Бо інакше люди, доведені до відчаю безробіттям і безгрошів’ям, з безвиході і далі в буквальному сенсі рубатимуть сук, на якому сидять. Нищитимуть ліси. Широкий загал бачить у медіа кадри, зняті дронами з пташиного польоту, бачать ту загрозу, яку несе українцям, і в першу чергу верховинцям, бездумне хижацьке винищення зелених Карпат, нашого бука.

Окрім створення належних побутових умов, перед господарями постає питання сприяти змістовному відпочинку саме в їхній садибі, а відтак – селі, районі. В першу чергу йдеться про подальший розвиток активних туристичних маршрутів: піших, лижних, кінних, велосипедних.

– Віддавна у нас славився пішохідний туризм, – веде оповідь Павло Павлі. – Цієї осені завдяки волонтерам промаркували понад 100 кілометрів пішохідних маршрутів Закарпатського туристичного шляху (ЗТШ), який від наших Східних Бескидів простягнувся горами далі через Горгани, Свидовецький масив, Чорногору аж до Рахова, до Мармароських Альп, де Україна межує з Румунією. Таке маркування дуже важливе для розвитку туристичної інфраструктури, для залучення більшої кількості гостей. Це й безпека мандрівників.

В наших зарубіжних сусідів росте популярність технічних видів туризму: мотоциклетного, велосипедного. Про те, як у нас добре для велосипедистів, розповіли ще 1963 року режисери Ролан Биков та Микита Орлов у дитячій кінокомедії «Пропало літо». Її сцени з велоперегонами знімали якраз на серпантині Ужоцького перевалу. Нині на місцевих дорогах і путівцях часто стрічаються велотуристи. Причому, багато іноземців.

– Через нашу Ужанську Верховину пролягає велосипедний маршрут «Зелений ровер», який має загальноєвропейський індекс R61, – продовжує експерт з велосипедного туризму Віталій Капраль. – Завдовжки у 322 км, він охоплює прикордоння Польщі, Словаччини, України. Перспективним для нас може стати організація одноденних кільцевих мандрівок на велосипеді чи як у нас кажуть – «біціклях». Ми вже проклали такі веломаршрути, різні за довжиною та рівнем складності.

– Родом я з Мукачева, але вже 66 років живу у Києві, 61 рік працюю у галузі туризму, об’їздив увесь світ, був на п’яти континентах, і завжди порівнював Закарпаття з тими районами, де бував, – розповідає «гуру» української туристичної індустрії Христо Роглєв. – Наш край дуже красивий, але був таким занедбаним! Влітку, що минуло, їздив Закарпаттям. Дуже великі зміни, і у Великоберезнянського району є великі перспективи у розвитку туризму. Трохи статистики. Туристичний бізнес у світі за рівнем доходів посідає третє місце – одразу після нафтової і автомобільної галузей. Закарпатцям я завжди казав: вашим пріоритетом має бути саме сільський зелений туризм. Безробітні краяни їздять по всіх усюдах, по всьому світові, але на місці, вдома, можна неабияк заробляти. Бо сільський зелений туризм найдешевший за капіталовкладеннями, але приносить хороші прибутки. Цього року Закарпаття відвідав  мільйон туристів! Це найкращий показник в Україні.

Учасники презентації ще і ще раз наголошували: унікальні природні багатства, краса краю може і повинна стати джерелом економічного і соціального розвитку, покращення добробуту його населення. Людям потрібно запропонувати альтернативні джерела доходів замість вирізання лісів.

– Наше Товариство займається охороною птахів, охороняючи та зберігаючи середовище їхнього існування, – пояснює представник Українського товариства охорони птахів (ТОП) Ольга Яремченко. – Останні три роки втілюємо спільний українсько-німецький проект «Збереження карпатських пралісів», який фінансується Франкфуртським зоологічним товариством. До його реалізації долучено 9 національних природних парків Українських Карпат, зокрема й Ужанський НПП, який охоплює значну площу Великоберезнянського району. Це абсолютно унікальна місцина, з кластерами збережених букових пралісів, занесених до Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Які за своє існування не зазнали втручання людини і живуть за своїми давніми законами природи. На території парку у селі Стужиця два найстаріші в України дуби: Дідо Дуб і Дуб Чемпіон. Постоявши біля них, наберетеся величезної позитивної енергетики і сили. Гарантую: відчула на собі неперевершений стан блаженства. Раз побуваєте на Ужанській Верховині – кортітиме туди знову і знову. В рамках нашого проекту ми й надалі працюватимемо над створенням там туристичного осередку європейського рівня. Ужанський парк має стати отим локомотивом, рушійною силою подальшого розвитку туризму району.

На жаль, самих представників Ужанського парку на презентації виставки не було. Про те, яку увагу нинішнє його керівництво, передовсім директор Віктор Биркович, приділяє розвиткові туризму, та й взагалі наскільки ця природоохоронна установа національного рівня відкрита для суспільства,   красномовно свідчить… відсутність офіційного сайту парку в інтернеті. Є, втім, сторінка  у Фейсбукові, але там удень зі свічкою не розшукаєш постів про туризм, маршрути й умови здійснення можливих мандрівок. Не кажучи вже про рекреацію, яка і словом не згадується.

– В усьому світі національні парки є осередками туризму, одного з найприбутковіших видів бізнесу, – констатує Ольга Яремченко. – Наприклад, національні парки Німеччини на туризмі за рік заробляють до 14 мільярдів доларів, Австралії – 23 мільярда. Мені доводилося бувати у Піренейському національному парку у Франції. Його річний заробіток – 2 мільйони євро. І це при тому, що особливо багато роботи персонал не має. Там вже сформовано інфраструктуру, є населені пункти, які відновилися після створення парку. Саме завдяки туризму. Є й у нас національні природні парки, які заробляють до 1 мільйона гривень на рік: Карпатський, «Синевир», що має досить розвинену інфраструктуру. Але їм ще далеко до можливої «стелі» прибутків від туризму. Це мільйони, якими поповнюватимуться зокрема і місцеві бюджети.

А на теренах Ужанського НПП інспектори (лісники) природоохоронних відділень парку за вказівкою адміністрації скидаються сотнями гривень, аби виконати «план по туризму». Про це минулого року обурені люди розповідали, як то кажуть, «на камеру». Така практика, запевнили автора цих рядків, збереглася і цього року.

– Фактично парк перетворився на такий собі лісгосп, який заробляє на деревині, – з жалем констатував нещодавно в Ужгороді колишній співробітник Ужанського НПП, а нині громадський активіст Валентин Волошин. – Якщо нині з відстані років, проаналізувати феномен Бирковича в кріслі керівника Ужанського національного природного парку, то його варто було би використати як певний «краш-тест» для всієї системи природно-заповідного фонду. Бо своєю діяльністю –  як видряпувався по долях, а тепер вже можна казати, і по життях людей – він повідкривав багато недоліків усієї системи організації заповідної справи в Україні. Їх треба усувати. І важливо, щоб було кому аналізувати це на рівні Департаменту заповідної справи, всього Мінприроди.

*  *  *

Мине осіння моква, зимова стужа, і в Ужанську долину знову прийде весна. Повертатиметься з вирію птаство, з’являться перші квіти, оживуть ліси, наповнюючись одвічною піснею життя.

А на гору Кременець з трьох боків знову йтимуть люди: поляки, словаки, українці. Зустрітися на спільному кордоні. Віддавна границі прокладали по хребтах. Так і тут зійшлися межі трьох держав. Але люди знов і знов доводять істину, яку, зрештою, повинні усвідомити політики-державці: гори не розмежовують, а об’єднують народи. Карпати – наш спільний дім.

Свого часу, саме навесні під час зйомок невеличкої стрічки «Праліси Стужиці» на вершині гори Кременець автор слухав враження подорожніх.

– Вдосконалення туристичних шляхів дуже добре сприятиме зближенню, може не народів, бо то занадто відповідально, а людей, – сказав тоді турист з Польщі Анджей Малига.

– Дивлячись на кордон трьох держав, відчуваю, що я є українець, – мовив Сергій Гелюта з Волині. – І це, напевне, найважливіше. Не треба махати прапором, бити себе в груди, а треба ось так просто стояти на своїй землі, бачити сусідів, як вони живуть, і робити в себе не гірше. А, можливо, й краще.

Лунає над горами пісня – одна й та ж. Якою б мовою її не співати –  словацькою, польською, українською. Це наша земля. Тут жити-гараздувати –  у спокої, разом. Нам, нашим дітям, далеким нащадкам.