Наприкінці 70-х,  у час розвинутого, але затхлого соціалізму, містами й селами ходили гонорові патлаті хлопці у розкльошованих штанях та з радіоприймачами в руках – здебільшого «Вефами» та «Океанами».

Якраз тоді дуже часто з тих приймачів і лунала пісня про те, що «єсть только міг», за який, співалося, «і дєржись»!

А в нашому селі мешкав радіосамоук Петро Полотай. Так писалося у його паспорті, але в селі Петра інакше, ніж Рашпіль, ніхто не кликав. Так ось, той Рашпіль у простій своїй сільській хаті з якихось ламп і дротиків зліпив був самопальний радіопередавач і… вийшов якось в ефір зі своїм «ворожим голосом».

Виходив по суботах. Спочатку всі слухали неймовірно популярну тоді програму «Від суботи до суботи», а за 30 хвилин по тому налаштовувалися на ще популярнішу в нас радіостанцію – «Рашпіль».

У кожному подвір’ї, де був приймач, за певного часу раптом озивався упізнаваний навіть для глухонімих голос Петра, який урочисто і молодцювато повторював: «Увага! Увага! Говорить радіостанція «Рашпіль».

Власне, Петро з тим своїм «Рашпілем» нічого не говорив, а просто «крутив», як тепер сказали б, дискотеку. Він «крутив» ті пісні, які були тоді найпопулярнішими, але почути які було не просто і не вільно. Бо тоді не було магнітофонів, а платівки за свіжими піснями просто не встигали, через те повсюдний совдепівський дифіцит поширювався і на добру пісню.

А Рашпіль чи Петро якраз і рятував таких спраглих – своїм «ворожим радіоголосом». Чому ворожим? Бо то був страшний кримінал, його самопальний «Рашпіль» в ефірі.

І дочекалося село грізної чорної «Волги».
Не промахнувшись, спинилась акурат біля Петрових воріт. Звідти вийшли двоє мовчкуватих хлопців, зайшли до хати, винесли  у мішку апаратуру і вивели Петра. Повезли у Чернігів…

Петро надвечір повернувся. Про те, де був і що з ним відбувалося, нічого нікому не розповідав. А радіостанції «Рашпіль» після того ніхто ніколи більше не почув…

Однак пару місяців посвяткували ми з тим «Рашпілем».  Найпопулярнішими  у його репертуарі були три пісні, які транслювалися безперестанку. Перша, як зачин – «Миражи» («… миражи кругом, миражи кругом… и в одно лишь верю я, и одно лишь знаю я…»). Друга – «На Варшаву падает дождь» і третя – ота вже згадувана  «Есть только миг»…

Відтоді, здається, ціле життя минуло.
Але тілки-но десь зазвучить котрась із цих пісень – одразу згадую Петра і його «Рашпіль».

***
Коли цими днями почув, що помер Олег Анофрієв – перший і, звісно ж, неперевершений виконавець шлягеру про «миг»  –  знову пригадав село, піратську радіостанцію, всі звуки й запахи з того часу. Душу стривожила ностальгія, щем за молодими літами…

Єдине, що не відчув, – ані співчуття, ні жалю, ні скорботи, ні навіть смутку,.. взагалі нічого (!) до покійного…

Олег Анофрієв – таки талановитий співак, але… Згадалося не таке й давнє його інтерв’ю, де він гірко дорікав українцям, які, мовляв, мають щось до «исконно русского Донбасса»…

Згадалося і вихололо в душі, ніби справді залишився він тінню у тому навіки «призрачном всем».

В цьому, напевно, і вся справа, і вся річ.