– У 2013 році я була студенткою, – пригадує викладачка і громадська активістка Уляна Яцьків. – Тоді мріяла завершити навчання і працювати тут, в Україні. Тим паче влада тоді ще нерішуче, але декларувала європейський вибір. Хоча на деяких опозиційних каналах вже лунали скептичні запевнення, що слова свого Янукович і компанія не дотримаються, багато з нас усе ще вірили владним обіцянкам. А виявилося, що вірили даремно.

Як зараз пам’ятаю той відеосюжет: президент, Віктор Янукович заявляє, що курс на асоціацію з ЄС припиняється та змінюється на тіснішу співпрацю з російською федерацією. Тоді справді багатьох це ошелешило: не могли уявити такий розвиток подій. Сум, відчай закипали обуренням. Пам’ятаю бурю емоцій молодих людей в соціальних мережах. Саме завдяки їм новини швидко поширювалися, з’являлися заклики до протесту проти цього підступного рішення. Студенти були одними з перших, хто піднявся, щоб ситуацію змінити.

– Що Вас спонукало їхати на акцію протесту до в Києва?

– Спершу в Івано-Франківську оголосили зібрання студентів. Пам’ятаю той день, коли гуртом, усім потоком, вирішили не відвідувати пари, а піти на мітинг. Хоча кожен переживав за свій рейтинг та успішність, але доля країни мала більше значення, ми хотіли жити в нашій демократичній країні. Зібралося дуже багато студентів і молоді. Нам повідомили, що в Києві відбудеться багатотисячний марш протесті. Рішення купити квитки на потяг до столиці прийшло буквально за пів години.

– Не страшно було в епіцентрі революційних подій?

– Студенти і страх тоді, на початках, були несумісними. Юнацький максималізм, впевненість у своїх діях, революційний настрій відкидали і найменшу пересторогу. Коли перебуваєш в центрі подій, серед мітингу, у бурхливому людському морі, коли втягуєшся у перші заворушення і сутички – тоді усвідомлюєш, що ситуація складніша, аніж здається. Проте й це не зупиняє. Відчуваєш підтримку однодумців, залишаєшся разом з усіма. Бо коли всі разом – тоді це сила.

Ми опинилися в потужному товаристві справді крутих людей. З позицією, власними судженнями – інтелігентних, освічених, мудрих. Вони свідомо прагнули для рідної країни іншого майбутнього, розвиватися, а не тупцювати на застояному болоті. Такої кількості класних людей не зустрічала ніде. Пізніше, звісно, бачила й таких, що опинилися на Майдані не з найкращих міркувань. Але це була крапля в морі людей, котрі справді надихали своєю присутністю. Це мотивувало рухатися, бути як вони, ставати кращим. Допомагали одне одному, від об’єднаної та безкорисливої молоді навколо переповнювалася тільки позитивними емоціями.

– Довго були на Майдані? Можете пригадати момент, який закарбувався у пам’яті?

– Була недовго. Перший раз – на «Марші мільйонів», вдруге приїздила туди на кілька днів. Тоді нас з подругою гостинно розташувала у себе випадкова людина. А закарбувався в пам’яті день, коли збиралася їхати додому. Перед потягом, прогулюючись одним із кварталів Києва, почули незрозумілий шум, гам, постріли. Дзвінок від рідних з Франківська: «Де ти? Що з тобою? У новинах показують, що відбувається перестрілка, кидають «коктейлі Молотова». А ми буквально за якихось 300-400 метрів. Тоді відчула, що таке страх. Що ситуація набагато складніша, ніж здавалося. А перші вбиті майданівці на київських вулицях – це стало для мене справжнім ударом, потрясінням. Емоційно відійти від цього не могла дуже довго, бо невже ж таке можливе у центрі Європи ХХІ століття? Розуміла, що це могло трапитися з тобою, з твоїми близькими.

Таке вже ніколи не зітреться з пам’яті.

– Як пояснюєте нинішній молоді важливість подій 2013-2014 років?

– Викладаю студентам, спілкувалися з ними про значущість Революції Гідності якраз 21 листопада, на 10-ліття її початку. Цікавилася, що саме вони знають про ці події, скільки років їм тоді було і що встигли особисто запам’ятати. Звісно, вони були дітьми. Їхні спогади невиразні. Але мене тішило, що вони слухали мої розповіді, багато хто довідувався подробиці. Хоча чимало нинішніх підлітків вельми мало знають про ці події. І це тривожний симптом: якщо не знаємо своєї справжньої історії, то її переписують для нас чужинці. Дуже круто, коли знімають документальні фільмі, які можна продемонструвати учням і студентам. Різні фотовиставки, книги – це скарбниця пам’яті, і на ній потрібно акцентувати увагу. Про це потрібно говорити.

– Що змінив у Вашому житті досвід учасниці Революції Гідності?

– Це доленосний досвід. Приклад того, що коли прагнеш і дієш, можеш перетворити світ. Революція змінила моє ставлення до росії та її історичних і культурних «цінностей», які та нам віками нав’язувала. Саме тоді я вповні збагнула, що у союзі з росію нам ніколи не бачити власного розвитку.

Перемога Революції Гідності заохотила десятки тисяч українців заглибитися у першоджерела нашої нації, усвідомити свою самодостатність. Вона об’єднала нас перед оскаженілим лицем московії, що чекала нашого остаточного краху. Революція загартувала покоління вільних, мужніх, нескорених. За 10 років ми пройшли шлях, який в історії світової цивілізації зазвичай вимірюють століттями.