Історія моєї війни хаотична. Рухались на чужину не одразу, не одним транспортом, не в одне місце. Евакуаційний потяг до Львова, від Львова – до Трускавця. Там побули місяць, однак небезпека ближче до квітня вже не мала обласних кордонів. Настав час рухатись далі. Моя покійна бабуся – викладачка російської мови. Мала досвід викладання для німців. Свого часу 5 років жила у файному містечку Регенсбург, чевертому за величиною містом Баварії після Мюнхена, Нюрнберга та Аугсбурга. Регенсбург відомий українцям тим, що це місто-побратим моєї славної Одеси.

Меморіал, встановлений на честь побратимства Одеси та Регенсбурга

Саме тут народився американський художник українського походження Андрій Васильович Кушнір. Крім того, містечко славиться своїм університетом – одним із найкращих у Німеччині, в який хоче потрапити чи не кожен німець-абітурієнт. Тут проходив студентську програму мій батько, і тут був… медовий місяць моїх батьків. Мама казала, що їй воно нагадує ляльку, а кожна домівка з червоним дахом ніби готується зустрічати Карлсона, який ось-ось постукає у вікно. Я завжди мріяла побувати в місті, про яке стільки говорили в нашій сім’ї.

Візитна картка Регенсбурга: ворота до кам’яного місту

Тепер я тут. Збулась моя мрія побувати в Європі. Але війна росії проти України псує враження, я ніби живу у паралельному світі: безліч вражень від Німеччини і щоденні сни, в яких моя мила Київщина. Що ж до Регенсбурга, то ніколи б не подумала, що чуже далеке місто виявиться для мене у скрутний воєнний час настільки рідним та по-особливому теплим. … П’ятий день на чужині. Приїхали в Регенсбурзький університет, сфотографувалися біля колишнього бабусиного кабінету на факультеті славістики. Знайома (ексаспірантка бабусі) проводить нас до її сусіднього кабінету з фотографіями Одеського оперного театру та Потьомкінських сходів. На світлинах бачу знайомі обличчя. Увесь цей час на її робочому столі жінка зберігала мої дитячі фотографії, а я не підозрювала, що якась частинка мене завжди була у Регенсбурзі. Тоді я зрозуміла: цей символізм – не випадковий. Жодним словом не передати те, що відчувала: дев’ятнадцятилітнім у цьому університеті був мій батько, у свої 19 тут я – значить, так мало статися.

Біля кабінету

Наша знайома показує університетський корпус та знайомить з різними людьми. Одна з них – її колега, німкеня. Мене представили онукою Тетяни Ляпіної… Приємно було бачити здивування та повагу до моєї покійної бабусі в очах цієї жінки, адже вона теж колись була її ученицею. Не можу не сказати про ставлення німців до українців. Моя думка точно не кліше, адже знаємо політику Німеччини щодо постачання військової техніки в Україну… Проте німецький уряд – щось одне, а звичайні німці – щось інше. Ніколи б не подумала, що тут так щемливо до нас ставитимуться. Їхній незабутий біль війни, співчуття та прагнення допомогти видно в очах. Для українців у місті організовано магазин з безплатними продуктами, де кожна українка може взяти собі букет квітів, а також гуманітарну допомогу: безплатний одяг, іграшки, посуд, інші предмети побуту. Популярна у Німеччині оптика «Fielmann» організувала для наших земляків безплатне обстеження зору та підбір окулярів. Для українців влаштовують пікніки, дитячі свята з подарунками, зустрічі в кампусі університету тощо. А наша українська громада, не дивлячись на деякі обмеження, організовує національну ходу та демонстрації.

Оперний театр міста Регенсбург підсвічується жовто-блакитним. Надпис «Ніколи більше війни».

Наші українці, яких ми тут зустрічаємо, – неймовірні. Скрізь чуємо українську мову, вона поміж німецької – ніби такий собі квест. Одного разу я фотографувала бузок, до мене підійшла жінка і сказала: «Запах як вдома… Тільки українці можуть фотографувати бузок і радіти дрібницям». Виявилось, жінка з Києва, навіть з того ж району, де і я жила, майже сусіди.

Насамкінець розповім приємну історію. Ми надумали зробити браслети з жовто-блакитних стрічок та подарувати їх нашим знайомим німцям на знак подяки. Приходимо до магазину, і я англійською намагаюсь пояснити консультантові:

– Дайте, будь ласка, синю стрічку і оту, темно-жовту.

– Візьміть краще яскраво-жовту, вона більше пасує українському прапору.

– Чи можу я розрахуватися карткою?

– Ні, вам безкоштовно, – і дає мені 6 метрів синьої та жовтої стрічок.

Німеччина стала мені рідною чужиною. Я полюбила Регенсбург, милих людей і особливе тутешнє повітря. Але все це ніколи не замінить мені мою Україну, звідки я так не хотіла їхати. Завжди прагла жити і працювати в Україні. Саме так і буде, бо вірю, що скоро зможу повернутися додому.