Цей заголовок можна зарахувати до газетних штампів. Але я його поставив навмисне.  Адже саме так, на жаль, беззмінно іменується кожен із щонайменше восьми «крайніх» років, які ми прожили.

З 2013-го Україна де-факто у стані «гарячої» війни із Росією. Це, безумовно, формує загальну атмосферу в державі, впливає на її долю, на всі суспільні події всередині і на геополітичні зовні. А до біди країни, яка боре збройну агресію цілої імперії і щоденно платить на фронті страшну ціну, – до цієї біди кілька років тому додалася нова, всесвітня: пошесть страшного вірусу, що збирає своє рясне жниво жертв. Отак і живемо, у смертельній облозі подвійного лиха.

Та Господь дарував людині віру. На життя – не на погибель. Тож задля життя навіть у темноті тривожних днів шукаймо світлі промені надії. Згадаймо кожен: що ж доброго мені приніс рік сталевого Бика? Неодмінно знайдімо оте «добре»! Цим додамо світла у своє серце. А світло породжує світло.

Нам усім рік, що минає, точно додав сили духу, впертості, реалізму. Ми ще більше переконалися в тім, що доля України, наша доля – в наших і тільки в наших, українців, руках. Хіба цього не знали раніше? Так, знали. Але приспана трьохсотлітня впокореність розхолодила, розслабила наші гени. Тільки тепер починаємо відчувати нашу спромогу, розуміти, що ми за сила, коли самоорганізовані. Тільки тепер починаємо відчувати в собі глибинне, кореневе: Україна – не молода 30-річна держава, народжена 1991 року, а тисячолітня Русь-Україна, яка відроджується, а тому наше спільне свято – не День незалежності, а День відновлення незалежності. Усвідомлення українцями цих імперативів не дає спокою північному сусідові. Той раптом відчув, що у нього відбирають колись ним-таки і вкрадене. А це ж смерть його імперським візіям, бо, віддавши поцуплену історію, імена, предковічну славу, залишиться він «голим королем». Хоч ведмедем реви, хоч повертайся до чудсько-мерянських «топєй», на ходу згадуючи своє тамтешнє рід-плем’я…

Так, ми прожили рік у тривогах та осмисленні самих себе. Наділяючи геть усіх такою «роботою ума», я, звісно, перебільшую. Адже, чого гріха таїти, є поміж нас ті, хто очікує повернення старих часів, дешевої ковбаси та дармового газу взамін на свободу. Але таких стає дедалі менше. Маємо й деструктивний люд, який на догоду політичним вигодам готовий  поставити на кін долю держави. Бачимо їх ледь не щодня у безкінечних токшоу на олігархічних телеканалах. Отак, сердито спльовуючи та перемикаючи ті канали, марно сподіваємося побачити й почути про рідну країну щось корисне, позитивне, оптимістичне. Ми все ще, на жаль, не навчилися себе поважати (вже не кажу – любити).

Та попри все за сей рік у нас точно додалося і конструктивізму, і реалізму. Українці не піддалися паніці, зберігають холодну голову й сухий порох, а це красномовніше за слова всіх «золотоустів».

Агресор, схоже, означив сам для себе «червону лінію». Він уже не маскує ведмежий вищир путінською словесною кашею і кіріловськими фарисейством. Усе на виду: або – пан, або – пропав. Потоптали свої маски миротворців, виходять перед білим світом такими як є – і світ їх нарешті ПОБАЧИВ. І сахнувся.

Далі – наша робота. Самоорганізовано, наполегливо, затято – за свою державу, свою ідентичність. І дай Боже, щоб для успішного поступу вперед не забракло критичної маси здорових сил, здатних стати вогненною лавою на прю з агресором.

Вітаючи всіх із прийдешнім Новоріччям, зичу кожному знайти своє місце у тій лаві! Геть песимізм і зневіру! Геть страх і розбрат! Ми переможемо, об’єднавшись, у нашому поступі до цивілізаційних цінностей і гідного життя!

«Ой видить Бог, видить Творець!»