Значна частина західних інтелектуалів, лідерів думок, політичних діячів називають повномасштабне військове вторгнення росії в Україну «війною путіна», відводячи вину від росіян. Але правда полягає в тім, що понад 20 років саме російський виборець у своїй масі голосує за цього лідера з ознаками клічнічних психічних вад. Хіба ж це не робить їх винними у розв’язаній нелюдській війні?

Втім більшість росіян не відчувають і тіні провини за те, що увірвалися в чужу країну як убивці і грабіжники. Після оголошення мобілізації, нова орда покірно бере повістки і суне на фронт. Можливо, вони такі безпросвітньо темні – не відають-бо що насправді відбувається в Україні? Може навіть декого з них розбирає жаль за «братьєв-украінцев», які віддають свої молоді життя, боронячи рідну землю, гинуть під завалами зруйнованих російськими ракетами та дронами будинків. Можливо. Але хіба це здатне звільнити російське суспільство від відповідальності за цю криваву бійню?

Згадаймо нелюдське варварство російських військових у Бучі на Київщині, Ізюмі на Харківщині, в Маріуполі та на інших звільнених територіях. Хіба може бути прощення за це жахіття? А скільки ще відкриється його у тих місцях, які поки що скніють під окупантом?

Масові розстріли, поховання, ґвалтування жінок і дітей – хіба це не знак вселенської біди, навіки залишений російською вояччиною? Ми достеменно не знаємо, робили це вони, виконуючи накази керівництва, чи за власною ініціативою. Бо яке це має значення: злочин є злочин!

А як же родини російських вояків, які їх відправили на цю криваву масакру? Якщо послухати перехоплення розмов військових рф із родичами, то частина батьків, дружин відверто закликають вбивати та ґвалтувати українців.

Оскаженілому «государ-імператору» нинішньої росії легко зійшли з рук і попередні агресії, омиті невинною кров’ю: Грузія, Ічкерія, Молдова, наш Крим… Тоді його популярність лише зростала – росіяни масово підтримали загарбницьку політику свого керманича. І нині підтримують: у соціальних мережах аж заходяться од радості, коментуючи обстріли українських міст, особливо ті, які вбивають мирне населення.

Ті ж, хто вийшли на протести «проти війни» після оголошення путіним «часткової мобілізації», переважно дбали про власну шкуру, а не світогляді речі – не вбивати ближнього… Хто виїхали масово закорон – також рятували себе. Не було помічено жодного виступу росіян проти війни в тих країнах, куди вони перемістилися тисячами. А там їм точно ніхто не забороняє виступати проти загарбницької політики кремля…

У цьому контексті не можна не згадати про досвід колективної відповідальності німців за злочини нацистської влади. Після Другої світової війни їх змушували відвідувати місця страт і масових поховань в’язнів концтаборів, інколи навіть хоронити їхні останки. Щоб отримати продуктові картки, необхідно було переглянути документальні фільми про нацистські табори смерті. Адже винними тоді вважалися всі, хто бездіяльністю, мовчанням чи відвертою підтримкою сприяв зародженню та розквіту нацизму в Німеччині. Усіх громадян країни заради справедливості було розділено на 5 класів: виправдані, симпатики, ті, чия провина була незначною, винні та головні винуватці. Класифікацію здійснювали суди. Від того, до якої категорії потрапляла людина, залежало її покарання. Приміром, 19 жовтня 1945 року Рада Євангелічної церкви Німеччини опублікувала документ про визнання вини за злочини нацистської держави. Ініціатор Мартін Німьолер того ж дня оголосив проповідь, у якій зазначив, що провина німців крилася не лише в тому, що вони були громадянами Німеччини, і не в тому, що вони чинили зло. Вони винні також у тому, що не протидіяли, не висловлювали незгоди, не визнали себе відповідальними.

Те ж саме стосується і нинішніх злодіянь рашистів. Росіяни винні у цій бійні, яку розв’язали проти України. І до них усіх точно варто застосовувати апробовані методи впливу та покарань, які здійснювалися в повоєнній Німеччині. Вірю, що так воно й буде.