Сивий, трохи стомлений, в літах  чоловік, якого ми пам’ятаємо з фотографій і якого немає з нами понад півстоліття, – наш сучасник. Максим Рильський, поет-академік, мовознавець, перекладач, суголосний майданній епосі сьогодення.

Літературно-мистецьке свято «Романівська весна» – традиційне для невеликого села на Житомирщині, де народився Максим Рильський, де він жив у молоді роки, куди часто наїжджав. Це вже сорокова зустріч односельців, гостей села, шанувальників Максима Рильського, що немов свіжі хвилі тихої  Унави, вихлюпнулися на подвір’я  старої садиби його батька, Тадея Рильського, де сьогодні меморіальний музей.

–  А коли ми задумали вперше провести свято, то сільські вчителі, працівники музею складалися грошима, щоб придбати нейнеобхідніше, хоча б хліб і воду для тих, хто приїде здалека. З дому поприносили рядна, рушники, стелили їх на траві і так увечері сиділи «за столом» під  яблунями, що подарували Максиму Рильському легендарні «Яблука доспіли, яблука червоні!Ми йдемо з тобою стежкою в саду…», – розповідає Тетяна Харченко, колишня бібліотекарка.

Сьогодні і  Квітнева громада, куди входить Романівка, районна адміністрація, місцеві хлопці-господарники, яких не повертається язик назвати бізнесменами, посприяли тому, щоб на святі було кожному затишно. Після урочистостей – концерт самодіяльних артистів, а для дітей «городське»  диво – атракціон-батут. Виставка фотографій і картин місцевих майстрів, екскурсія музеєм, де також презентували фільм про Романівку. Звісно, головними постатями для села лишаються члени родини Рильських, але родом звідси чимало цікавих особистостей, сподвижників української ідеї. Наприклад, Леонід Ступницький, учасник зимових походів Армії УНР, а згодом полковник і начальник штабу УПА, який загинув від енкаведистів у сорок четвертому,  у дитинстві товаришував з майбутнім поетом.

Виклики, які постали перед нами, стояли і перед поколінням Максима Рильського. «Геть від Москви!» – Микола Хвильовий 1926 року коротким культурологічним гаслом сформулював завдання українського мистецького загалу. І коли стверджуємо, що Максим Рильський – наш сучасник, то це не затерта фраза, а підтвердження нашої спільної долі, нашої високої мети – квітуча Українська держава.

За режимом Віктора Януковича, за спинами снайперів, що холодно цілили у гарячі серця хлопців з Майдану стояла сучасна Російська імперія. На вулиці Інститутській, за крок до алеї Небесної сотні, молоді герої падали під білими колонами великої жовтої будівлі – профспілкового Центру культури і мистецтв, який ми за старою звичкою називаємо Жовтневим палацом.  У тридцятих роках тут «квартирував»  НКВД  все тієї ж Російської більшовицької імперії. Червона катівня поглинула найвидатніших українських письменників, учених, діячів культури і мистецтва. Те, покоління ми називаємо «Розстріляним відродженням».  Максим Рильський теж спізнав у 1931 році тюремної юшки від «діда Лук`яна», – у Лук`янівській катівні.  А в тридцять сьомому його мали заарештувати вдруге, разом з Миколою Бажаном.

Вдумаймося:  «Розстріляне відродження» і розстріляна Небесна сотня! У нас одні герої, і одні вороги…

До онука і правнука славетного поета – Максима Георгійовича і Назара Тарасовича, які приїхали на свято, підходять школярі, просять автограф і разом фотографуються. Свій  гурток із загальноосвітньої Овруцької школи № 4 до Романівки привезла вчителька української мови і літератури Тетяна Феодосіївна Богуш. Хлопчина у футболці з написом «Бандерівець», шестикласник Влад Гладишев, читає свій вірш:
Україно, ти знову в огні,
Не дрімає затятий сусід,
Бій гримить наяву, не вві сні…

А ще організатори свята провели фестиваль рушників – не музейних експонатів, а «живих», якими сьогоднішні господині вбирають свої світлиці. Цими оберегами діти вітали гостей, що прямували довгою стежкою до музею-садиби. Спершу вибрали 122 рушники – скільки років минуло від дня народження Максима Рильського, а вже на святі,  визначали серед відібраних  найкращі. Журі очолював  Максим Рильський. В одному із залів музею він прийшов на допомогу екскурсоводам.

– Оцей кабінет із карельської берези слугував прийомною  депутата Верховної Ради СРСР Максима Тадейовича Рильського. Тоді він уже жив у Голосієвому, але щотижня приїздив на київську квартиру, де зустрічався у депутатських справах. А потім меблі з ліжком дісталися мені. І за цим столом я «працював» студентом-першокурсником.

В романівському будинку-музеї Максима Рильського тривалий час «квартирувала» школа. І  розповідь онука славетного земляка доповнює киянин Віктор Росінський, колишній працівник Державтоінспекції, нині пенсіонер:

– Тут учився  наш клас. На підлозі був не паркет, а звичайні фарбовані дошки. Моя парта стояла біля вікна, перед  оцим стендом з костюмом Максима Рильського. Зі мною сидів Толя Савченко, він найкраще вчився, а через прохід – Люда Євченко…

На питання, як зберігають романівці традиції Максима Рильського, каже що знає всі місця, де полював і рибалив поет, – туди приїздить з друзями.

– Покажіть мені будь-яку фотографію Рильського з вудкою і я скажу, де те рибне місце…

Поет  любив став біля сільського млина і нарікав на власника Рудого, що часом забороняв рибалити. Тут під липою у двадцятих роках Рильський перекладав з польської поему Адама Міцкевича «Пан Тадеуш».
Війська, що не злічить, веде Наполеон
… А ми б отут його зустріли хлібом-сіллю,
Московському рости у нас не давши зіллю!
З яким підтекстом звучав  переклад тоді, у часи недавніх кровопролитних змагань за самостійність, як актуально звучать слова зараз, коли ми  кров’ю  і зброєю знову захищаємо нашу незалежність. Можна сказати, що покоління  Максима Рильського свою битву програло. Але ні! Тоді ми віддали у чужі руки державу, проте зберегли свій дух, відстояли українську культуру, українську мову – те, без чого не буває ні народу, ні держави.

Побували гості свята і біля млина, посиділи під липою Рильського – на крутому березі земляки поставили пам’ятні знаки-камені. Тут нас пригощали юшкою за давнім місцевим рецептом.

До млина їхали довгою вулицею імені Миколи Олійника. Сорокап’ятирічний односелець, батько двох дітей, загинув на російсько-українській війні два роки тому. Традиційно «Романівська весна» почалася з відвідування могили батьків Максима Рильського – Тадея Розеславовича і місцевої селянки Меланії Федорівни, у дівоцтві Чуприни. Біля них поховано і середнього сина Богдана. Господарюючи в Романівці, пан Тадей допомагав селянам, уклав для них бібліотеку. Свого найменшого сина назвав на честь Максима Залізняка.

Православні священики відслужили панахиду за батьками Максима Рильського. Односельці і гості вшанували пам’ять і Миколи Олійника. Серед тих, хто покладав кошик з квітами, побачив худорлявого чоловіка у камуфляжному строї з нагородами на грудях. Знайомимося. Віктор Хицюк, військовий, у середині вісімдесятих служив зв’язківцем в Афганістані під Кабулом і Кандагаром. З Миколою Олійником хоч і не товаришував, бо він молодший, але добре зналися один з одним. Каже, що Микола згорів у танку під зимовим Дебальцевим…

Чи знаєш ти, о краю мій,
Що всі убиті діти
Волають у душі моїй
Убивцям відплатити,
– писав у разпал війни з фашистською Німеччиною Максим Рильський:
Так хай же я згнию – цвісти
Тобі, мій рідний краю!

… Перед садибою-музеєм Максима Рильського, біля його пам’ятника розпочиналася сорокове Всеукраїнське літературно-мистецьке свято «Романівська весна» з Державного гімну. «Душу й тіло ми положим», – співали романівці і гості, прикладаючи долоні до сердець. Діти підняли над собою вишиті рушники. Наче здійняли на руках у небо розкрилену веселку.

Цвісти

Тобі, мій рідний краю!