«Аксакалом», а ще «Саваофом» ми у нашому колі жартома називали старійшину полтавського мистецького цеху художника Віктора Трохимця-Мілютіна. 26 лютого минає рік, як наш талановитий приятель полинув у засвіти.

18 січня Віктор Олександрович мав би святкувати свій 86-тий день народження. У полтавській «Мистецькій крамниці» зібралися шанувальники творчості митця, його друзі, приятелі. Організували виставку, на яку звезли роботи художника з приватних колекцій Києва, Полтави та інших міст. І цей неповторний живописний світ Художника наповнився теплими голосами – згадками про нього.

Ми приятелювали понад сорок років. Якось у 1970-ті я зайшов до полтавського художнього салону, щоб придбати багет для однієї старої роботи. Тоді, у часи тотального дефіциту, на мене, звісно, глянули як на дивака. Та несподівано на порозі постав імпозантний чоловік з красивою борідкою. Відразу було видно, що це художник. Директорка салону порадила мені розпитати про багет у нього. Нас познайомили. Отак уперше потис руку Вікторові Трохимцю-Міліютіну. А за кілька днів у призначений час ми знову стрілися – цього разу у його майстерні на вулиці Радянській (нині Монастирська). Потім неочікувано для мене лучилася ще одна нагода побачитися – на дні народження нашого спільного товариша. Відтоді наші зустрічі стали регулярними.

Пам’ятаю, як літнього дня 2007 року ми прогулювалися Полтавою, і мій приятель пригадував далекі часи, коли працював головним художником міста. І мовби справжній екскурсовод повідував мені цілі історії про споруди, біля яких проходили. Тоді я вперше почув оповідь про те, як під час гітлерівської окупації Полтави геть осатанілий есесівець пострілом з пістолета пробив лоба Котляревському-пам’ятнику, потім подався до пам’ятника Шевченкові і відстрелив скульптурі носа. А згодом, вже після війни, з полтавським пам’ятником Кобзареві взагалі відбулася майже містична історія. Якоїсь осені Шевченко раптом… заплакав. Мене ця історія так захопила, що з дозволу Віктора Олександровича я записав ці спогади. Тоді й з’явилася публікація «Шевченко плаче».

Переповім основне з цієї історії. Одного разу пізно ввечері Віктора Трохимця-Мілютіна викликали в Полтавський обком Компартії, на термінову нараду. Коли всі запрошені зібралися, доповідач від КДБ сповістив: з куточка ока бетонного Тараса Шевченка (знаменитого пам’ятника Кобзареві роботи Івана Кавлерідзе) явно помітний вологий слід, який недвозначно нагадує плач. Партійні правителі і «товаріщі в штатском» усерйоз сполошилися: а що, мовляв, як це провокація націоналістів? Ретельно дослідили слід, навіть охорону на ніч ставили, а вранці поет знову «плакав». Містика та й годі!

Бетонний пам’ятник Шевченкові постав у Полтаві ще в березні 1923 року. Кавалерідзе створив його у стилі кубізму. Гітлерівські окупанти, було, переплутали Шевченка з Леніним (лисий та ще й з вусами), хотіли його знищити. Тоді пам’ятник врятував журналіст Ярослав Курдидик. Випадково: виходив з приміщення Полтавського краєзнавчого музею, побачив, як гітлерівські вояки прилаштовують до пам’ятника вибухівку, і забив на сполох… Удруге над монументом нависла загроза вже після звільнення Полтави від нацистів, у 1947 році. Цього разу – від самого Микити Хрущова. Під час візиту до Полтави на око грізного очільника КП(б)У потрапив напівзруйнований пам’ятник і дуже його розлютив. Микита на мистецтві не знався, але був запеклим ворогом усього, що хоч на півкроку відступало від канонічного реалізму. Майже десять років після візиту партійного верховоди пам’ятник стояв напівзруйнованим. Під завісу «ери Хрущова» в СРСР розпочалася боротьба з «формалізмом у мистецтві». Щоб зберегти своє дітище, 90-річний Кавалерідзе виділив сто тисяч карбованців власних коштів. Тоді й допасували бетонному поетові нового носа. В акурат біля нього незабаром і стала створюватися ота осоружна «сльоза», яка так налякала місцеве чиновництво.

Та недарма у Полтаві є будівельний інститут. Місцеві науковці швидко розібралися з містичним плачем: через різний склад бетону на стику «оновленого» носа створювався конденсат і скочуватися сльозою. Весь пам’ятник вирішили покрити тонким шаром спеціального розчину. Так наука розвіяла містичний туман і звела нанівець красиву легенду.

Пригадую: слухаючи тоді оповідь Віктора Трохимця-Мілютіна, не втримався, щоб не сказати йому: «Даремно ви це зробили. Хай би Кобзар плакав. Мали б природне полтавське диво». Віктор Олександрович гірко посміхнувся і запевнив, що те вже від нього не залежало.

А згодом розповів, що і йому дещо вдалося врятувати для Полтави. Зокрема Спаську церкву. Було це також за правління Хрущова, який осатаніло боровся з «опіумом для народу». Тоді у Полтаві знищили церкву біля ринку, скит під Матвіївкою і багато інших культових споруд.

– Якось наприкінці квітня, – повідав Віктор Олександрович, – ідемо повз Спаський храм, а тодішня секретарка Октябрського райкому партії Євгенія Сазонова мені й каже: «Давайте вночі приженемо трактори і розвалимо цю церкву». Бачу, всерйоз намірилася. «Не можна!», – відказую. А вона здивовано: «Чому?», – «Бо ця церква має історичну цінність», – «Яку?», – «У ній молився Петро І після Полтавської битви. І вам такої ініціативи не вибачать». Отак я врятував церкву. А якби Сазонова до мене не звернулася, а сама вирішувала її долю – храму, можливо, вже й не було б.

У 1964 році на святкування 150-ліття від дня народження Тараса Шевченка до Полтави приїхав Іван Кавалерідзе. Та ж таки Сазонова вирішила влаштувати скульпторові сюрприз. У святковій програмі, звичайно ж, запланували «підхід до пам’ятника». За самим монументом розташували хор, непомітний від дороги. І коли кортеж автомобілів наблизився до монумента і дверцята «Волги», де сидів гість, відчинилися, за пам’ятником зазвучав «Заповіт» Шевченка. Це так зворушило славетного майстра, що він плакав як дитина.

Пригадую, напровесні 2014 року зателефонував мені Віктор Олександрович і щасливим, збудженим голосом повідомив, що планує їхати у мої рідні Великі Будища. На моє запитання, що збирається там робити, відповів: «Там же був Шевченко, і я їду малювати!». Це мене дуже здивувало: не було відомо, щоб Тарас Григорович відвідував це козацьке містечко. Принаймні, не згадав про це і Петро Ротач – творець Полтавській Шевченківській енциклопедії. Щоб іще раз переконатися, телефоную відомому краєзнавцеві Анатолію Чернову. Цілком очікувано чую і від нього заперечення: не бував…

Зі слів Трохимця-Мілютіна довідався: до 200-річчя від дня народження Великого Кобзаря у Спілці художників вирішили розшукати на Полтавщині ті місця, які малював Шевченко, і по можливості відтворити в новочасних етюдах навіть Тарасів ракурс. А от «байку» про відвідини Шевченком Великих Будищ  художникові нібито розказав хтось з адміністрації. Я став допитуватися, чому ж той не вибрав Решетилівку, Щадієве, Василівку чи Веселий Поділ, які точно відвідував і малював Тарас Григорович. Віктор Олександрович відповідав якось непереконливо: мовляв, усі ці місця вже розібрали інші художники… По щирості, тоді у мене й закралася підозра про те, як саме виникла ота «байка». Звісно, нічого товаришеві не сказав, щоб не ображати, а вирішив самостійно рятувати ситуацію.

Мені достеменно відомо, і про це згадує авторитетний дослідник Петро Ротач, що влітку 1845 року, прямуючи із Щадієвого до Решетилівки, Шевченко з Лук’яновичем зупинялися в Старих Санжарах. Тоді там відбувався ярмарок, і вони навіть бенкетували в селі з чумаками. Цей епізод поет описав у «Наймичці». Шлях із Щадієвого проходить через Ворсклу. І нині є знаки старого дерев’яного мосту, а п’ять років тому ним ще можна було перейти з берега на берег. На жаль, велика весняна вода 2018 року сам міст змила. Другого такого стародавнього дерев’яного мосту через Ворсклу я не знаю. А тому запропонував провести пленер саме у тій мальовничій місцині, яку Шевченко – дуже ймовірно – міг проїжджати. Віктор Олександрович радо прийняв мою пропозицію. Добре підготувавшись, 8 травня 2014 року ми виїхали на етюди. Була чудова сонячна погода, а після обіду пішов теплий весняний дощ. Так було і наступного дня, але художник зумів творити щодня по чудовому етюду. Я возив їх ще вологими у багажнику автомобіля до будинку мого сина. Саме там і зупинилися. І частувалися шашликом з молодим вином. (Ми справді добре підготувалися до пленеру). Після щедрого застілля з піснями Віктор Олександрович запитав: «Друже, а де я прихилю голову на ніч?». – «Не хвилюйтеся, – кажу, – відпочиватимете у «залі Трохимця-Мілютіна». Перехопив його здивований погляд, але не став далі нічого пояснювати. Маю такий гріх – люблю робити сюрпризи. Завів до кімнати, де на трьох стінах красувалися його роботи. Віктор Олександрович аж заяснів од щастя. Потім часто згадував цей сюрприз. І не раз іншим розповідав, як він провів ніч у Старих Санжарах, у «залі Трохимця-Мілютіна».

Один етюд я у нього купив. На ньому неймовірна весняна зелена барва. Як не наполягав мій товариш, що цю роботу ще треба «дотягнути» в майстерні, я рішуче не погодився: боявся втратити отой чар весняної свіжості, який митцеві так вдалося відтворити.

До слова, любив і вмів наш приятель заспівати, ще й мав за плечима музичну освіту – нехай і початкову. Найбільше любив дві пісні: «Взяв би я бандуру» і «Стоїть гора високая». Про другу завжди казав: «Це гімн полтавських художників».

З роками Віктор Олександрович став втрачати зір. Лікар-офтальмолог наполягала на операції: одне око його вже майже не бачило. Художники знають: одним оком оцінити, а тим більше передати перспективу – практично неможливо. Ми збирали необхідні кошти на операцію. Але предивний феномен: у своїх останніх роботах з натури наш товариш бездоганно передавав усі нюанси перспективи. Звернув я на це увагу на останньому пленері у Чернечому Яру, куди їздили 2016 року.

Віктор Трохимець-Мілютін залишив багатющий художній спадок. Його мистецькі твори розійшлися по світу – від Америки до Японії. Багато їх у приватних колекціях.

Найстаріша гравюра, яку мені подарував художник, – козак, що обіймає голову коня. Робота 1962 року. І там, у своєму підписові, автор зашифрував… Тризуб. Чітко видно, якщо гравюру перевернути. Надто сміливо як на той час.

Свою антиімперську позицію художник озвучив ще перед розпадом СРСР. Якось до його рук потрапив герб СРСР, з тодішньої поштової скриньки. Він уклеїв його в центр полотна, а довколишнє тло розмалював  павутинням. І перетворив герб… на павука. Спочатку цей шедевр бачили тільки обрані, у майстерні художника, та невдовзі розвалився непорушний Союз, і Трохимець-Мілютін виставив картину на суд публіки в мистецькому салоні Полтави. Я називав її «Імперська павутина». Здається, цей твір придбав якийсь московський колекціонер.

На жаль, так і залишилася нереалізованою ідея Олександра Розума, полтавського приятеля Віктора Трохимця-Мілютіна, створити повний каталог творів славного художника.

А ще наприкінці свого земного шляху Віктор Олександрович мріяв за заповітом передати свої твори рідній Полтаві. Він був її великим патріотом.

Не судилося…