Події останніх місяців у протистоянні «імперії зла» розгортаються надто швидко (а точніше – за відсутності належного протистояння). Отже, хто переможе – цивілізований демократичний світ чи московський авторитаризм? Якщо раніше це питання не викликало жодних двозначних відповідей то тепер, з огляду на нахабну поведінку Російської Федерації в енергетичному секторі, не варто легковажити.

Пригадаймо, як напередодні  президентських перегонів у США Кремль витримував паузу, вичікував… Натомість багато хто (включно з Україною) обнадійливо очікували приходу в Білий Дім нового господаря. Але надія – штука непевна: передвиборна риторика переможця Байдена щодо Росії вже явно не збігається з реальними діями. Принаймні на загал виглядає, що Джо Байден вирішив учергове зіграти на примирення з учорашнім противником – незмінним правителем Кремля. Принаймні, по «ахілесовій п’яті» (проєкту «Північний потік-2») сподіваного удару не завдав, більше того – США ввімкнули  «зелене світло» для його завершення. Саме цього й очікували в Кремлі – почали діяти. Жорстко, цинічно, як вони вміють.

Німці вже не згадують свою мантру про «надійного партнера «Газпром» і дедалі глибше вивертають кишені, щоб укинути в пащеку цього монстра все більше й більше грошей. Ціна на газ непристойно переступила через 1 тисячу доларів.

Всі вже переконалися в очевидності шантажу: замість того щоб транспортувати до Європи необхідну кількість газу українським газогоном, «Газпром» навпаки – знижує прокачку цим маршрутом, сподіваючись на якомога швидший запуск «Північного потоку-2». І  все це – перед початком зимового сезону, коли європейські країни, звиклі до тепла й комфорту, мають обрати між тим самим комфортом (за путінськими умовами) і демократичними цінностями, якими вони завжди дорожили. Поки відповіді, що вони оберуть, немає. Нині Європа мовчки засипає кремлівського диктатора величезними грішми за спожитий газ, тим самим збільшуючи апетити «змія-горинича», зміцнюючи його золотовалютні запаси для підтримки нової російської агресії в різних кінцях планети. США (принаймні, зримо), схоже, трагедії в цьому теж поки що не бачать, та й для їхніх енергетичних компаній цьогорічне підняття цін на енергоносії явно вигідне.

Європейський Союз, проти якого давно воює Путін, – на роздоріжжі. Він переживає чи не найбільше випробування за всю історію свого буття. Відцентрові деструктивні сили набирають обертів (сепаратистські енергетичні угоди Угорщини з Росією, автономізація законодавства Польщі, яловість французького президента, який прагне обратися на другий термін, невизначеність із обранням нового канцлера в Німеччині), і це – пазли сучасної доволі невтішної «європейської картинки». А додайте ще сюди вірних, куплених путінським режимом служок серед європейських віп-чиновників, активізацію російських спецслужб – і ситуація матиме ще плачевніший вигляд.

Диктатори люблять одноосібно «правити бал». Тому-то Путін нахабно дозволяє собі не з’явитися на нещодавнє засідання «двадцятки» (керівників найбільших країн світу) для обговорення назрілих екологічних проблем планети. Навіщо йому ці загальні проблеми, коли він чітко заявив: «…а зачем нам этот мир, если в нем не будет России?!» І не просто Росії (додам від себе), а Росії, яка править отой «диктаторський бал» на світовій арені. Ось чого він хоче!

У цій ситуації Україна знову на лінії прямого вогню. Адже із цим монстром ми віч-на-віч, наші з ним рубежі найбільші. І наші рани найперші та найболючіші. І не віртуальні. А за нашими плечима – Європа, яка нітиться без російської газової труби.

Як нам утримати рубіж, як утриматися в її родині? Так, іронія долі полягає в тому, що нині Україна (не член Євросоюзу) боронить європейські цінності. Для Європи – теж. І чим раніше це там зрозуміють, тим краще. Має бути знайдено алгоритм спільних дій, який зупинить агресора не лишень в російсько-українській війні, але й завдасть йому удару по всьому європейському фронту. В іншому разі, нас усіх, у затишному європейському домі сущих, чекають темні часи. В прямому й переносному значенні цього слова.