Для нас, дітлахів післявоєнного «масового тиражу», війна асоціювалася з грою, коли ми ділилися на «наших» і «німців». З фільмами, які тодішні дотепники так і нарекли: «кіно і німці». А згодом на екрани вийшли «Балада про солдата», «Чисте небо», «Тиша», «Живі і мертві»…
Того вечора у Синій залі Будинку кіно був перегляд стрічок «Ми часто грали у війну» кінорежисера Олександра Давиденка та «Час недитячий» Ольги Самолевської. А глядачами були переважно «діти війни». Те, що розгорталося на екрані,  ятрить їм незагойною раною все життя…

– Тому, хто пережив – важко повертатись, а тому, хто не знає того болю дітей, які пережили війну, словами передати неможливо, – ділиться гіркими споминами Ірина Малакова, архітектор-реставратор, дружина нещодавно померлого відомого києвознавця Дмитра Малакова. – 1941-го, на початку війни, нас у сім’ї було дев’ятеро. Війну ж пережили двоє – я і бабуся. Все що пережив Київ у ті жахітливі роки, вповні дісталося і нашій родині. Нас тут кинули напризволяще: без провізії і жодних можливостей щось роздобути. Головний спогад часів війни – дитячий безнадійний голод. Нестерпний. Ми їли все – траву на подвір’ї, калачики, що росли біля паркану. Цвіла акація, але дерева такі високі, і дістати квіт було неможливо – дивилися на нього знизу, очима, сповненими відчаю. Яскравий спогад навіки врізався в пам’ять: покликала сусідка, сказала зробити руки човником. І насипала в оці рученята-човники жменю чорного насіння. Для мене, п’ятирічної, це було потрясінням! Бо це можна було їсти!

– Ми теж мешкали в Києві, щасливою родиною, – перехоплює ткання спогадів кінознавець, заслужений працівник культури України Валентина Слободян. – Мені було три з половиною роки, мала старшого брата. Батько у 28 років уже мав ступінь кандидата наук. Тоді таких людей майже не було. Аж тут війна. Пам’ятаю, як нас евакуювали. Як над нашим довжелезним  залізничним составом кружляв німецький літак. Ми вискочили з вагона на пшеничне поле. Впали у пшеницю, мама нас з братом накрила руками. Але літак покружляв і не вистрілив. Далі пам’ятаю, як ми пливли Волгою на пароплаві і там була страшенна пожежа. Ми прибули у Богом забуте містечко Бузулук, де морози, де люди були далекі від війни. Пригадую Великдень, люди дарували нам маленькі паски… Одного дня всі повибігали на головну вулицю, там формувався знаменитий чехословацький корпус Людвіга Свободи. Молоді хлопці йшли колоною і співали «Вставай, страна огромная, вставай на смертный бой». А ми, малеча, бігли за ними і підспівували. Ще в дорозі познайомилась з хлопчиком, він був молодший за мене на два місяці, ми потоваришували і ходили завжди разом. Він дуже добре співав, а тоді всюди висіли репродуктори, з них весь час лунали пісні. Згодом вже  дізналася, що це був Володя Висоцький, він з мамою жив у Бузулуці. Мама працювала в чехословацькому корпусі перекладачкою, а Володя жив іноді у неї, а іноді у знайомих. Роки минули, коли якось натрапила на його біографію, прочитала і згадала, що це був він. Володя писав, що його найулюбленіша пісня – «Вставай страна огромная». Потім було страшне повернення до Києва. Увесь Хрещатик в руїнах. Але діти є діти: ми раділи, коли по радіо лунали військові пісні і звучали повідомлення «Совінформюро», що від гітлерівців визволили таке-то місто.

– Перший день війни пам’ятаю дуже добре, – долучається до розмови кінорежисер, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Аркадій Мікульський. – Літо, я сиджу на підвіконні, ногами на клумбу. Переді мною ходить батько, військовий, в чоботах і в галіфе, ловить метеликів і дає мені, а я збираю їх у банку. Батько мав особливу здатність: його слухалися коні, коти, собаки… В нас був кіт, який теж ловив метеликів і приносив мені. Раптом хтось забіг на подвір’я, став щось батькові казати. Ми жили під Києвом, у Боярці, недалеко від залізничного переїзду. Там був довгий будинок Крутікових, де ми винаймали три кімнати, а сестри і брати матері жили у Києві. Батько вибіг з будинку, натягуючи на бігу гімнастьорку. Ми почули, як хтось несамовито калатає  у рейку, що висіла біля  сільради. Зазвичай так били на пожежу. Вибігла мати, схопила мене, занесла до квартири і чомусь почала зачиняти вікна. Тоді я бачив батька останній раз. Він прибіг, переодягнувся, щось взяв і пішов. Були звістки, що він потрапив в оточення, переправляючись через Десну. Більше про нього нічого не відомо. Вже дорослим я дізнався, що наш дід казав: «Буде війна. Похрести сина».  Я пам’ятаю моє хрещення в Боярці, в українській церкві, за місяць перед війною. Тоді було дуже сонячно. Зверху, на хори падало сонячне світло, і крейда, якою вибілили храм, сіялася на нас, наче дощ ішов. Пам’ятаю, батька вже з нами не було, сіли за стіл обідати, і раптом там, де стояв посуд, почали стукатись одна об одну і дзвеніти чарки. Вже потім довідалися, що це у Василькові бомбили аеродром.

Страшний епізод війни часів окупації. Навпроти нас жила моя подружка Нюра, і в їхньому сараї під замком перебував полонений військовий духовий оркестр. Їх примушували грати у базарний день. Оркестр грав, окупанти влаштовували облави, хапали старших підлітків відправляли у Німеччину. Я бував тоді на базарі і сам бачив, як батьки виривали своїх дітей, не хотіли віддавати… Страх війни і досі мене не відпускає.

Було голодно. Але мав кмітливу бабцю, ми ходили з нею до лісу, і вона мене вчила як зрізати березову кору.  Цю кору потім пускали на м’ясорубку, щось ще туди добавлялося, і дуже смачні виходили млинці.

Коли звільняли  Боярку, то німці, відступаючи, на кінських упряжках вивозили артилерію, а наша авіація їх бомбила. Багато коней повбивало, і люди кинулися запасатися кониною.

Прийшли радянські війська. Той духовий оркестр був у старій військовій одежі. Їх вивели із сараю і розстріляли.

– Народилася я, коли до перемоги ще було три роки, – розповідає відома радіожурналістка Емма Бабчук. – Жили ми в селі, на Вінниччині. Батька ми чекали з війни багато років. У День перемоги, під час урочистостей, моя мама просто плакала. На околиці села стояла хата батькових батьків, куди мій батько – військовий офіцер Червоної Армії –  привіз маму з Вінниці, коли почалася війна. Так у цій хаті ми залишилися жити, бо наш батько не повернувся з війни.

Коли навчалась в університеті, в нас було заняття з психології, і викладачка дала завдання написати найперші спогади свого дитинства. І я написала: «Вечір. Бабуся палить у печі, на її обличчі грають вогники, а я сиджу на припічку, дивлюсь на неї і так мені весело. Десь перед заходом сонця, бабуня в печі варить картоплю, відчиняються двері і заходить військовий, в нього підв’язана рука, сам зарослий, на голові пілотка, скатка шинелі через плече. Він поставив металевий чемоданчик і простягнув до мене руку, я злякалася і більше нічого не пам’ятаю». Викладачка психології сказала, що це голос генетичної пам’яті. Моя пам’ять «сфотографувала» батька, щоб потім його довго не бачити…

З батьковою могилою я зустрілася рівно через п’ятдесят років. Коли працювала на радіо, робила передачу про ветеранів війни, сказала що Тернопільщина дорога для мене і для моєї родини, бо там знайшов вічну домівку мій батько Антон Білаш. Це почув Єфрем Гасай, котрий у Тернополі очолював групу «Книга пам’яті» і знайшов багатьох людей, які розгубилися на дорогах війни і в часи Голодомору. Він, не попереджуючи мене, взявся розшукати могилу мого батька. Ми самі її не шукали, мама казала: «Поки не знаю, де його могила, буду думати що він живий». Після війни, за селом був розбитий танк, і кожного дня ми вилазили на нього і дивилися на Немирівський шлях, де йшли солдати з фронту, і виглядали тата.

Так вийшло, що фронтовий писар помилився, коли писав де похований батько.  Це була польська карта, він її неправильно прочитав –  написав: «село Борщук». І я цей Борщук шукала по всіх книжках і географічних довідниках. А виявилось, що мій батько похований у селі Борщів Перемишлянського району Львівської області.

В 1944 році, коли радянські війська наступали, і їхня частина йшла повз рідне село, мій батько заскочив додому і залишив мамі на пам’ять мого молодшого брата. А коли мама народжувала, 19 серпня 1944 року, прийшла похоронка. Лишилася сільська вчителька з нами трьома. Важке життя, але мама не любила згадувати війну. Згадувала тільки щасливі моменти, коли вони жили з батьком і як у них все в житті складалось. На 50-річчя перемоги, 1995 року, мені на радіо прийшов лист від Єфрема Гасая: «Якщо Вашу маму звали Вушенко Поліна Василівна, то ви незабаром дізнаєтеся місце поховання вашого батька». Отак з братами згодом поїхали у Перемишляни, до братської могли. Нас повезли у той Борщів, показали яблуню, під якою спершу було поховано чотирьох солдат і офіцера – мого батька. Показали госпіталь, де він помер від тяжкого поранення.

У фільмі Ольги Самолевської «Час недитячий» сьогоднішні діти Донбасу з екрана ставлять нам запитання, на які маємо відповісти. Чому? За що? Чому п’ятий рік триває війна, чому там гине молодь, підлітки? Мене ніколи тато не піднімав на руках. А моїй подружці пощастило: її тато повернувся і він піднімав її на руках. Я пам’ятаю це, я тоді стояла і тремтіла… Фільм мене зворушив. Дуже хочу щоб його бачили більше глядачів. І нинішні діти. Щоб фільм озивався тією болючою пам’яттю і щоб ставив запитання, на які важко знайти відповіді. Минуло 70 років – і нині знову війна. Я народилась у війні – і не дай Боже помирати у війні.