Книжку спогадів про головні події нинішнього десятиліття «Майдан. Погляд зсередини» переказувати марно. Її треба  прочитати. За словами упорядника і одного з чільних авторів Олега Трайдакала, власне про Майдан знають мало – переважно на пам’яті сцени розстрілу героїв. Звичайно, у книжці знайдемо спогади і про це. Та тільки для когось ці жахливі сцени й досі лишаються просто «телевізійною картинкою». Ось як про це йдеться у «Погляді зсередини». То було якраз 20 лютого, на Інститутській,  на місці, прозваному  «квадратом смерті». «Я, здається, вріс у дерево, а очі завмерли на тілі вбитого хлопця, усміхнене ще мить тому обличчя якого, як на фотопластині зафіксоване пам’яттю, я все ще бачив перед собою. З цього ступору висмикнув голос:

–  Кто у вас там сейчас в ефірє? Дєпутат госдуми?

На схилі за рекламним сітілайтом причаїлись двоє в яскравих камізельках «Преса».

– Да какой на х*р депутат?! – на весь голос волав у слухавку один з них. – Давай прямоє включєніє, у мєня тут трупи. Ти понімаєш, ТРУПИ! Картінка – бомба!».

«Майдан. Погляд зсередини» чесно розповідає про те, що відбувалося у реальному життя майданівців.  Про те, що ніколи не з’явиться на телевізійному екрані. І не лише про будні на барикадах, а й про повсякденні  речі: у  що одягалися, де і як відпочивали, коли було що їсти, а коли й так обходилися. І про двоногих щурів, які тихцем виносили у торбах зібрану допомогу,  про удаваних героїв, які обвішувалися стрічечками з медальками, – таких називали «клоунами». І про тих, хто приходив на Майдан туристом – сфотографуватися. Але найбільше – про взаємодопомогу і взаємовиручку, про товариськість і найміцнішу дружбу. «Майдан – це світлі людські стосунки, яскраві емоції і біль за втратою побратимів, – говорив Олег Трайдакало на презентації видання у Національній спілці письменників. – І головний урок: ми можемо, ми мусимо єднатися заради майбутнього».

Крім спогадів самого Олега, у книзі зібрано розповіді  Ігоря Корнійчука, Ганни Тер-Арутюнянц, Володимира Луця, Ореста Леска, Марії Рожко. Романа Тітика. У центрі подій – «Львівська брама», перша барикада під пішохідним мостом на Інститутській, один із найголовніших рубежів національного спротиву. Але, як пояснює автор і упорядник  видання, «це не історія «Львівської брами», а «просто спогади».

– Після побиття студентів Україна вибухнула гнівом. І я вирішила їхати. Найпершим у нашій групі був Роман Точин. Зголосилося ще п’ятеро і ми зі Львова рушили на Київ,  –  так розповідає про початок свого Майдану Марія Рожко. – Мене часом запитують, що тобі дав той Майдан. Він дав мені мене!

Свої спогади автори присвятили полеглим побратимам із львівської сотні Роману Точину, Володимиру Жеребному, Олегу Ушневичу, Анатолію Жаловазі «і всім відомим і невідомим героям Небесних сотень».

–  Ми залишилися жити, щоб продовжити їхню справу, – говорила Марія Рожко.

А «продовжити їхню справу» – значить збудувати іншу, світлу і заможну, країну. У якій панує закон і справедливість. І починати треба з себе: не мовчи на зло, на неправду. Бо зло й неправда далеко від нас не пішли. Сьогодні горезвісний прем’єр-міністр Ніколай Азаров повернувся  на екрани телевізорів: «До Майдана нікакого крізіса в странє нє било». Він готовий завтра знову прийти панувати-керувати?!

– Реваншисти поволі оживають, – застерігає учасник Майдану киянин Василь Пазиняк. –  У Деснянському райсуді дев’ять місяців не починали розгляд справи  про злочини, скоєні проти майданівців. Усі дванадцять суддів по черзі відмовлялися, кожен взяв самовідвід. Я сьогодні з Дарницького райсуду. Там допитали лише шістьох потерпілих, а їх майже двісті. А ще ж на черзі свідки та обвинувачені, та й адвокати всіляко затягують справу. Тому «беркутівці» розправляють свої чорні крила і роззявляють хижі дзьоби: «Скоро ми вас судитимемо!».

Мабуть, автор і упорядник Олег Трайдакало не зовсім слушно називає свою книжку «просто спогадами». Вона – щемлива розмова про наше сьогодення і наше завтра.