Висловом письменника Юрія Яновського, винесеним у заголовок, мовби виписано життєве кредо, духовний світ і мистецьку спрямованість українського скульптора та громадського діяча Сергія Литвиненка.
Два міста сперечаються за право називатися його родовою колискою: Полтава і Пирятин. Проте достеменно відомо лише те, що появився він у тій колисці на початку жовтня 1899 року.

Про родину ж майбутнього скульптора, про його дитинство знаємо мало. Отримавши середню освіту, юнак брав участь у Визвольних змаганнях 1919-1920-х років.  Навчався у Спільній юнацькій школі в Кам’янці-Подільському, отримав звання хорунжого. Курсовим старшиною там був Аверкій Гончаренко, командир славних лицарів-крутянців.

Після поразки армії УНР уряд Польщі інтернував ті частини, що перебували на її території. Два роки хорунжий Сергій Литвиненко перебував у таборах. Вийшовши на волю, вступив до Краківської Академії мистецтв. Цей освітній заклад славився високим фаховим рівнем підготовки, прекрасними педагогами, серед яких були й українці:  І.Рубчак, А.Юркевич, О.Трибунний та інші. Як справедливо зазначає мистецтвознавець О.Головчанська, «Краківська АМ виховала плеяду українських митців, творчість яких не тільки прославила українську культуру в країні, а й піднесла образотворчі досягнення до рівня тогочасної європейської спільноти». Окрім Сергія Литвиненка, випускниками академії були Михайло Жук, Михайло Гаврилко, Михайло Паращук.  Більшість – колишні вояки армії УНР та УГА. «Спраглі до знань, голодні, в біді і нужді, вони похапливо освоювали обширні науки…»  Сергій Литвиненко ще й очолював Спілку студентів-емігрантів. В архіві академії збереглося кілька мистецьких праць українців, зокрема, рисунки оголеної моделі Сергія Литвиненка.

Отримавши диплом з  відзнакою, за рекомендацією викладачів Литвиненко поїхав до Парижа. Там продовжує студіювати тонкощі скульптури, захоплюється французьким модернізмом.  І 1930 року виставляє свої мистецькі набутки у Салоні Тюїльрі.

А через три роки повертається до Галичини. Першим замовником скульптора Сергія Литвиненка стала Українська Католицька семінарія: митцеві запропонували виконати  дві скульптурні композиції у бронзі – святого Кирила і Мефодія та Данила Галицького і Володимира Великого. Згодом на замовлення «Просвіти» Литвиненко творить  скульптурні портрети молодого Тараса Шевченка, Івана Франка, митрополита Андрея Шептицького, гетьмана Івана Мазепи, та ідеолога українського націоналізму Миколи Міхновського.

Мало хто знає:  надгробний пам’ятник Іванові Франку на Личаківському цвинтарі Львова – теж витвір Сергія Литвиненка. Каменяр став чи не найзнаменнішим твором скульптора з Полтавщини.  Пам’ятник урочисто відкрили 28 травня 1933 року – у час страшного Голодомору на підсовєтській Україні.

Роман Фіголь, науковий співробітник Державного історико-культурного музею-заповідника «Личаківський цвинтар» в одному з інтерв’ю зазначив, що мистецтвознавці вважають Литвиненка скульптором «номер два» після Архипенка. Надгробок  Іванові Франку став класикою, а Сергій Литвиненко постав серед найвидатніших скульпторів Західної Україні у міжвоєнний період. За короткий час митець організує майстерню, виконує монументальні пам’ятники полеглим українським героям у Раві-Руській, Яворові, Домбю, Ланцутті,  пам’ятник Т.Шевченкові в Косові, погруддя С.Петлюри, композитора В.Барвінського.  Одночасно очолює відділ скульптури в Українській Вищій образотворчій студії і керамічну фабрику «Око» у Львові.

І все ж таки один твір Сергія Литвиненка мистецтвознавці намагаються не згадувати. Йдеться про «монумент Радянської Конституції», який постав у центрі Львова 1939 року. Та «Конституція» у вигляді колон, опасованих червоними прапорами, мала дерев’яний каркас, покритий бетоном. В нижній частині розмістили червоноармійця, робітника, матір з дитиною, студентку та старого гуцула з хлопчиком. Бетонні фігури та написи українською, польською і єврейською мовами символізували дружбу народів.

Що спонукало Сергія Литвиненка витворити цей «взірець» сталінської монументальної пропагади, лишається загадкою. Сам скульптор не захотів повертатися туди, де животіли за цією конституцією. А його творіння ледь не у перший день німецької окупації Львова розбили на друзки. Уламки пішли в діло: засипали вирви та вибої після бомбардувань.

Влітку 1952 року у Львові комуністична влада знищила понад дві тисячі творів мистецтва, вилучених із музеїв. До категорії  «націоналістичної» скульптури потрапив і Литвиненків пам’ятник Т.Шевченкові. Ще раніше, 1947 року, «ідейні» вандали знищили на подвір’ї Національного музею  його ж таки пам’ятник митрополиту Андреєві Шептицькому.  Сам Сергій Литвиненко на той час уже жив у США, куди перебрався з Німеччини. У Нью-Йорку організує Літературно-мистецький клуб, який незмінно очолював  десять років. Саме у рік згаданого львівського мистецького погрому, Нью-Йоркський клуб став основою для Об’єднання Митців Українців в Америці (ОМУА), головою якого одноголосно обрали Сергія Литвиненка.

У США  митець створює галерею живописних портретів, зокрема поета Євгена Маланюка, історика та географа Володимира Кубійовича, поетеси на художниці Емми Андієвської. Знову створює  пам’ятники Іванові Франку та Іванові Мазепі, митцям-побратимам Петрові Холодному та Василеві Кричевському.  У церквах св. Миколая в Чикаго та св. Володимира і Ольги у Вінніпезі вирізьбив монументальні іконостаси. Бронзове погруддя «Гетьманівна» відзначено Великою американською нагородою.

Його роботи експонувалися на персональних виставках,  в Парижі та Нью-Йорку. 1963 року ювілейною експозицією вшанували 40-ліття творчої діяльності Сергія Литвиненка. Доля розпорядилася так, що вона стала його останньою прижиттєвою виставкою: через рік митця не стало.

Свій останній земний притулок Сергій Литвиненко знайшов на українському православному цвинтарі Саут-Баунд-Брук,  де на могилах визначних земляків чимало надгробків його роботи. 1981 року вдова митця Надія Литвиненко створила спеціальний Фонд пам’яті свого чоловіка, покликаний допомагати українським митцям, передовсім на схилі віку.