… В ніч з 5 на 6 березня 40 років тому покінчив життя самогубством Григір Тютюнник… Видавництво «Веселка», сказати б по сучасному, мало того вечора корпоратив: святкувало Міжнародний жіночий день у столичному ресторані «Прага».

Все було нібито чудово. Випивали, закушували, весело забавлялися. Григір щойно став лауреатом престижної на той час премії імені Лесі Українки. Поєданали «жіночий день» із обмиванням лавреатства… А на ранок Україною поповзла страшна новина: Григір прийшов додому і опівночі повісився у ванній кімнаті. Лишив записку: «Досить мене мучити – помучте когось іншого. Все, що я написав, спаліть, а мене забудьте»…

Найближчий побратим Тютюнника Петро Засенко – поет, якого за збірку віршів «Князівство трав» радянська влада звинуватила в націоналізмі, звільнила з роботи, а весь друкований тираж збірки знищила і заборонила надалі друкуватися. Тютюнник і Засенко завжди трималися гурту. А того трагічного вечора в ресторані «Прага» Петра Засенка не було. Він повернувся з Оренбурга, де тоді лиш починали офіційно вшановувати Тараса Шеченка, аж за кілька днів по трагедії, коли вже Тютюнника поховали…

… 6 березня цього року в ошатній, але неопалювальній і студенішій за льох залі НСПУ Петро Засенко, в самому піджачкові поверх сорочки, снує свої повільні невеселі спогади. Перед ним у теплому пальто з мохнатим шарфом на шиї сидить поет і співак Віктор Женченко: схилився до підлоги і довго щось шукає під стільцем.
– Вікторе, шо ти там шукаєш? – уриває свою оповідь Засенко.
– Да… Папка десь упала, – не піднімаючи голови, відповідає Женченко.
– Вона тобі треба? – посміхається самими очима, з незворушним обличчям Петро Засенко.

– … Весь цей час після трагедії мене тільки те й запитують: що трапилось? Чому Григір так учинив? Яких лиш припущень та найнеймовірніших версій не висувають – і що «допився», і не «пережив», бо, мовляв, замість Шевченківської дали йому премію Лесі Українки… Все це – сон рябої кобили! Я «допитував» кожного колегу з «Веселки», хто був того вечора у «Празі». Я знаю до найменших подробиць що було і як, я знаю вдачу Григора і на що він був здатен за будь-якої пікової ситуації…

Петро Засенко кілька разів ніби одиночними пострілами «вистрілював» у холодну спілчанську залу оте своє інтригуюче  «я знаю що було і як».  Проте далі думки не довершив, щоразу монотонно відволікаючись то на аналіз творчості Тютюнника, то на страшну добу, в яку вони жили й творили, то на пістряві тогочасні постаті, що мали вплив на творчість, на життя і смерть…

– Ну, ось щоб ви розуміли, яким був Григір Тютюнник, –перший-ліпший епізод, що спадає на пам’ять, а таких епізодів було по кілька чи не щодня. Приходить якось у «Веселку» зрання і каже: «Сьогодні ми йдемо до Олекси Коломійця. У нього ювілей – 50-річчя! Ми з ним колись у Харкові в одному театрі грали…»
Я віднікуюсь. Але якщо Тютюнник щось задумав, то від нього не відчепишся. І ось ми вже на Хрещатику, 21… Олекса Коломієць – натоді успішний драматург зі славою й грошима, його п’єси ставлять театри по всьому СРСР. Двері нам відчиняє дружина Олекси Федотовича, а за її плечима з’являється і сам господар. «О, хлопці, добре, що прийшли, – радо обнімає нас, – проходьте». І провадить до кімнати ліворуч. А там столи попід стіною літерою «П» поставлені і вгинаються від усіляких наїдків та напитків. Ювіляр відкорковує пляшку дорогої горілки і наливає по першій. По недовгій паузі Григір зауважив: горілка, мовляв, невиданого смаку. Господар розуміє натяк і, не зволікаючи, наливає по другій. Тимчасом двері у коридорі весь час рипають. Гостей – сепарують: когось роздягають і ведуть до іншої кімнати, у когось беруть квіти та подарунки, дякують і прощаються. Якраз на третю чарку до нашої кімнати запускають «відсепарованого» Миколу Зарудного. Ще випили, закусили. І ось ювіляр говорить таке: «Знаєте, хлопці, і все ніби є – слава, гроші, успіх, визнання, а на душі іноді така порожнеча, таке невдоволення, така якась безнадія, що тікав би світ за очі». Микола Зарудний і собі: «Зі мною те саме. Нема радості, нема повноти щастя. Щось заступає перед очі, мов примара, немов пасма густого туману, через який сонце не може пробитися. Що то воно таке? І чому воно так?»
І тут раптом Григір Тютюнник: «А я вам скажу шо то і чому. Хочете?». Двоє знаменитих драматургів невпевнено, з пересторогою, але кивають головами. «А це тому, хлопці, – каже твердо Григір, – шо ви  се*уни!»
Я сіпаю Григіра за рукав, благаю, аби згадав куди ми і чого прийшли, на що він ще з більшим запалом відповідає: «Шо ти мене сіпаєш, хіба не розумієш, що вони обоє – се*уни, але бояться самі собі в тому зізнатися». «Ну, спасибі за вітання», – каже Олекса Коломієць…

– Але що ж у «Празі» трапилося? – хтось повертає Петра Засенка до інтриги, що зависла в залі. Петро Петрович кількома загальними фразами згадує злощасний ресторан, а потім, ніби ненавмисне, знову «з’їзджає» з теми і довго розповідає про прокурорського чиновника, який одразу по трагедії викликав його повісткою і намагався підсунути папір, щоб той своїм підписом потвердив, що Григір Тютюнник був пияк і тижнями не «просихав», на що Засенко резонно запитує прокурора: «Якщо Тютюнник тижнями не просихав, то коли він встиг стільки написати?»
Прокурор скребе потилицю і простодушно вимовляє: «То чому ж тоді повісився?»

Від прокурора спогади Петра Засенка повертають до Мушкетика, Загребельного, Богдана Чалого, який стрічає їх на сходах Спілки, лізе обніматись, плескає по плечу і гладить спину, а Тютюнник каже, що то він так обирає місце, куди завтра ножа встромить…

Літературний критик Лариса Мороз переконана – у випадку з Тютюнником маємо не самогубство, а вбивство. То справа рук усесильного тоді КДБ. Вони не довели його, як дехто вважає, до самогубства, а підло і цинічно вбили. А сім’ю залякали. Бо що могла вдіяти слабка жінка з двома малими дітьми на руках? Це роки коли КДБ активізувало каральну машину в «українському питанні». За рік до того «повісився» Володимир Івасюк. Всі ці зашморги затягували кадебісти. Так, не без підстав, вважає Лариса Мороз.

Уже в кулуарах того вечора кілька жіночок, що себе не дуже афішували, натякали на якийсь предмет столового причандалля з фірмовою емблемою «Праги», який буцімто було виявлено далекого березневого пізнього вечора в кишені плаща Григора Тютюнника…

Ті уривчасті перешіптування від нашарування стількох літ дуже вже відганяли сопухою злісних пліток. Те, здається, уловив і чіпкий слух Петра Засенка. Але він лишився незворушним і ніяк не відреагував…