«Ми тут, щоб жити». Простий слоган Третього армійського корпусу Збройних сил України має бити у свідомість цивільних, спонукаючи їх до мобілізації. Та по-справжньому розуміють його лише військові…

Я давно нічого не писав. Щиро — просто немає часу. А коли він з’являється, то працює внутрішня самоцензура, яку «ввімкнув» із початком повномасштабної. Бо додаткових травм суспільству, здається, не треба… Чи все ж таки треба?

Ті, хто стежить за мною хоча б кілька років, хто був на моїх зустрічах чи тренінгах, знають: я проти фанатичної героїзації військових.
По-перше, за цим полотном легко було сховатися: вбрався в однострій  — і вже «герой»,.. «33 виходи за лінію фронту». У війську, як і скрізь, є дуже різні люди. По-друге, надмірна героїзація перекладає всю відповідальність на нас: мовляв, ви молодці, а ми — осторонь. Виходить, що нас просто кладуть на жертовний вівтар. А ми теж хочемо бачити сім’ї, постити фото з устрицями й просекко, палко дискутувати про «нелегку долю», а дехто, можливо, навіть хотів би з’єєєє… ой, чкурнути уплав через Тису…

Але є присяга. Є народ України. І сама Україна, бо ми ще зі школи засвоїли, що «немає другого Дніпра».

Сподіваюся, цього року Ви хоча б намагаєтеся говорити українською. Вчите дітей, хто такі Герої Крут, і стаєте шанобливо-мовчки о 9-й ранку… Принаймні я в це вірю!

А ми тримаємо стрій! І дякуємо справжньому тилу, бо без вас не було б кому присягати. Не було б нас і тебе, моя рідна Країно…

З Днем народження, кохана!