Наші земляки, які творили у світах, були для совєтського тоталітарного режиму «персонами нон ґрата». Доля Олександра Гуненка, славного українця, талановитого художника і скульптора, – яскраве свідчення. Приклад неминучого вибору для творчої України: вмерти, брехливо пристосовуватись, або жити в чужині.

Його дала світові Полтавщина, селянська родина села Романівка – 5 березня 1937 року. Батьки пережили жахи Голодомору, що обпалив отчину смертовієм. Про це залишив жахні спогади односелець Сергій Михайлець: «Щодня в нашому з діда-прадіда великому хліборобському селі люди гинули від голоду, немов восени мухи. Опухлі, набряклі людські трупи валялися не тільки у відкритих навстіж хатах, обабіч доріг, у колгоспному дворі, десь у полі під скиртою торішньої соломи. Порятунку від смерті не було ніде…»

У Гуненкових згадках про дитинство виринає старенька хата з двома віконцями на всю оселю, до якої тулиться корівник. Хлопчикові було шість років, коли жорстока світова війна запалила й Україну. Разом з тисячами інших українців окупанти відправляють родину Гуненків на роботи до Райху. Вони опинилися в Австрії, на поталу голодного, бездомного існування. Батько рвав жили в одному місці, мати – в іншому, а бачилися всі разом лише наприкінці тижня.

Втім по закінченню війни Гуненки твердо вирішили не міняти навіть цю непривітну чужину на «райське життя» під більшовиками. Їм вдалося вирватися з радянської окупованої зони – в табори для переміщених осіб на території союзників. Там українці незабаром організували свої гімназії, бібліотеки, клуби, різноманітні товариства. Олександр Гуненко успішно навчався в табірній початкові школі.

У 1950 році Гуненки перебралися до США. На той час Олександрові виповнилося тринадцять, він мав початкову освіту і жагуче бажання вчитися далі. 1961 року закінчує Міннеаполісський коледж мистецтва та дизайну, вступає на факультет мистецтва й архітектури вельми престижного Єльского університету. А магістерську ступінь здобуває в Американській Мистецькій Академії Риму. Іще студентом отримує нагороди за творчі здобутки, а за скульптуру в Американській Мистецькій Академії – «Римську премію», найвищу мистецьку відзнаку США.

Як художник і скульптор він розкрилився у царині абстрактного мистецтва. Сповідники цього напрямку відкидають реальні форми, передають красу своєї власної уяви. Для Гуненка скульптура – мистецький твір, виповнений ритмом і гармонійністю у співвідношенні об’ємів. Творець передусім захоплений формою, маніпулює розмаїтістю матеріалів. І вважає, що джерелом натхнення є стан органічних предметів, живих чи розкладених. Свідома інтерпретація цих форм подеколи набирає підсвідомих небувалих наслідків. Майже кожному творові він додає різного, яскравого кольору, що ще більше урізноманітнює експресію. Гармонійність його витворів – справді очевидна і ясна. «Евінос», «Лінгранне», «Іккануне», «Думра», «Чонза», «Аптема», «Сартаре», «Щульван», «Сомаре», «Гадунка»… Це назви його скульптурних композицій, які добре знають шанувальники абстрактного мистецтва в усьому світі.

Найпліднішим у творчості Олександра Гуненка став кінець 70-х років: тоді мистець отримав три замовлення від штату Коннектикут. Два з них виконано як декоративні оздоблення головного фойє вищої школи в м. Єміти (1977) та вищої школи в м. Оранж (1977). Третю роботу, вже згадану «Гадунку», розміщено у дворі центрального корпусу університету штату Північного Колорадо.  Автор задумав її у формі трьох великих, цілком незалежних і разом з тим об’єднаних частин. Установлював її протягом восьми тижнів разом зі своїми помічниками – студентами мистецького відділення.  На церемонії врочистого відкриття скульптурної композиції декан новоствореного коледжу наголосив: завдяки О. Гуненкові вони стали свідками «унікального експерименту». І назвав скульптурну композицію «визначним мистецьким твором».

Професор мистецтва Олександр Гуненко викладав у чотирнадцятьох коледжах і університетах. Але далеку Україну, хай теплою іскоркою щемливої згадки, завжди тримав коло серця.  У каталозі виставки Товариства молодих українських митців «ВАСАГ», він щиро зізнається: «Більшість з нас пригадують Україну дуже туманно. Більшість отримали вищу мистецьку освіту в чужоземних школах.  І все-таки ми не цураємось своєї українськості. Ця виставка є промовистою відповіддю на закиди молодої генерації про денаціоналізацію й відокремлення від життя українського суспільства поза межами батьківщини».

Дума про Україну, про постійний зв’язок з нею, очевидно, підказала Гуненкові ідею створити Центр міжнародних візуальних мистецтв – організацію, яка влаштовує маршрути «мистецького туризму» до країн Східної Європи та Скандинавії. Це дало змогу художнику відвідати багато країн. Зокрема, і Радянський Союз та його Батьківщину.  Подорожуючи Україною, Олександр Гуненко мав нагоду познайомитися з колегами-митцями, порівняти західний мистецький світ з мистецтвом за «залізною заслоною». Не міг сприймати, що в Україні компартія тоталітарно керувала усіма мистецько-культурними напрямками, вимагаючи безкомпромісного відмежування від модернізму в мистецтві і засудження будь-яких «буржуазно-націоналістичних» проявів у царині творчості.

Прихильники мистецтва мали змогу познайомитися з його набутками на виставці в чиказькому Українському Інституті модерного мистецтва. Він ініціював вернісаж українського мистецтва і в галереї Єльського університету. А ще значною подією стала експозиція скульптури і малюнків О. Гуненка у Центрі мистецтва Пола Меллона.

Його монументальні скульптурні композиції нині оздоблюють громадські місця, а «камерні» твори стали окрасою багатьох музеїв і приватних колекцій. «Атмосфера, яку вони створюють, викликає широке коло асоціацій, – так визначає самобутність гуненківських скульптур мистецтвознавець Н.Мартиненко. – Мотиви його творів живуть самостійним життям… Його роботи наповнені складною гамою людських переживань, утвердженням духовних цінностей, гармонією неспокою, взаємодії людини та природи».