Якщо завітаєте у Борзні до публічної бібліотеки, неодмінно зустрінете там Ольгу Чепець. Гостинна, приємна у спілкуванні бібліотекарка допоможе обрати книгу, порадить гарну поезію. Та мало хто знає, що з майстерністю слова її пов’язує дещо більше, ніж робота з чужими творами.

Ще з раннього дитинства Ольга любила спостерігати за природою. «Пам’ятаю, – ділиться спогадом, – наді мною висока трава. До школи я ще не ходила, але писати вже навчилася. Зробила собі блокнот із зошита».

Свій перший вірш створила на горищі. Каже, що, можливо, тоді її дитяча душа шукала там усамітнення, бо серцем уже сплітала слова. Звісно, про поетичний шлях тоді не замислювалася. Просто робила те, що любить. Зізнається, навіть зараз намагається уникати слова «поетеса», адже, на її думку, це звання заслуговує неабиякої праці та зусиль.

А свій фах обрала випадково. Зі шкільних літ вони разом з подругою найбільше любили українську мову та літературу, тому й вирішили стати вчителями. Успішно склали екзамени, потрапили до омріяного вишу, проте несподівано товаришка передумала вступати, забрала документи. І Ольга як добра подруга теж відмовилася від вступу. До ідеї навчання в університеті повернулася через рік. Без великого бажання подалася на бібліотекарську справу. Зізнається: тоді навіть уявити не могла, що ця робота стане її долею. Але 34 роки бібліотекарського стажу кажуть самі за себе. Нині пані Ольга називає свій вибір «роботою для душі». Та часом і у цих стінах їй буває затісно: хочеться просторіні поля, величі лісу – там шукає натхнення для своїх віршів.

Найчастіше її вірші оспівують природу, батьків, сина, наших чотирилапих друзів –  усе, що викликає у неї животворні емоції. «Треба говорити душею, – запевняє пані Ольга. –   Тільки так накликатимеш поезію».

На початках публікувалася у місцевій газеті. Нині в її доробку п’ять поетичних збірок – для дорослих і дітей. Пані Ольга стверджує: це не для слави, а для того, щоб залишити спадок краси та добра. Мріє, щоб і через двадцять, тридцять років, її книжки, потрапивши до читачів, робили їх щирішими, людянішими. Бо саме цього бракує сучасному світові. Своїм поетичним псевдонімом «Ольга Кайрод» вона обрала прізвище батька. «Він не мав синів, але я продовжила життя його прізвищу, бо воно дороге й близьке моєму серцю».

Тепер Ольга Чепець-Кайнрод розгорнула нову мистецьку сторінку: творить пісні на власну поезію. Власне, саме компонування доручає комп’ютерній програмі, яка пише на її тексти музику та аранжування. Свої вірші й пісні, створені у такій співпраці, пані Ольга публікує на власному YouTube-каналі та у фейсбуці. Зізнається: часом доводиться боронити свою творчість од нападок хейтерів.

Розмова з Ольгою Чепець стала для мене приємним відкриттям: саме такі люди зазвичай пишуть культурний код маленьких громад. Погодьмося: творчість нуртує не лише у столиці чи великих містах, ці чисті джерельця мистецького натхнення б’ють і там, де зазвичай немає фахових мистецьких спілок і медійних книжкових презентацій. Важливо їх помічати, пізнавати, плекати, підтримувати. Можливо, поетичне слово привітної бібліотекарки з чернігівської Борзни вартує значно ширшого і вдячнішого розголосу.