Його називали Явір. Таким і був – крислатий, розвіяний, вкорінений, тягнувся до небес. Ото вони й покликали нині володаря миру до себе.
Відлунилась вістка дзвонами сердець.
Загомоніли спогади.
Холод до душі прокрався – нема Явора.

Нема тепер кому спиняти східняцькі вітри. Не буде з нами гомоніти по двадцять хвилин щотижня. Згасне розважений і глибокий голос. Але та мить стала воскресінням пам’яті для нас, покликом увійти в його світ, відкрити непрочитане, вглибитися у його тривоги, спізнати наново Володимира Яворівського. Покликом для багатьох, і для мене теж. Завтра одні будуть бити себе в груди й доказувати, якими щирими побратимами були. Інші вивернуть шкіру та лаятимуть небіжчика за слабкість чи хиткість творчу. Треті поспішно витруть номер зі своїх айфонів та зітхнуть із полегкістю. Але і будуть ті, що помоляться за душу покійного та сльозу зронять. Всякі будуть. Тому хочу розкрити й оповісти ще не мовлене про Людину і Творця. Своє. Пережите. Пізнане.

Нас познайомив у 1989 році Дмитро Васильович Павличко. Ми тоді з професором Гром’яком часто бували в Києві, бо активно долучились до творення Товариства української мови. У приміщенні Спілки письменників (на Банковій) засідала робоча група. Було нас тоді не дуже й багато: Дмитро Павличко, Михайло Косів, Сергій Головатий, Іван Заєць, Роман Гром’як, я та ще двоє колег, імена яких не можу пригадати. Павличко попросив усіх помолитися про себе за успішний початок праці. Ми притихли, а у мить особливого стану задуми, розчахнулися двері й до кімнати із сонячними променями на раменах увірвався Володимир Яворівський. Дмитро Васильович усміхнувся: «Добрий знак!» Потім перезнайомив нас та гуртом почали напрацьовувати статут. І таки все добре вийшло, бо стало Товариство праматір’ю Руху, а згодом і всього національного здвигу в Україні. А тоді – це було наше перше візуальне знайомство. Перекинулися деякими фразами… і все.

Другою струною співпраці став… Донецьк. Саме Донецьк, де відбувалися Шевченківські дні. Тут ми вже настільки близько спізнали один одного, що творчі й політичні бесіди переходили то до поштивого чаркування, то до гарячої суперечки. Тоді губернатором шахтарської округи був Віктор Янукович. Володимир Олександрович спеціально вибрав цей край, аби українське слово не запропало під курганами порожньої лави. Виступали ми і в університеті, і в училищах, і на шахтах, і для робітників металургійних комбінатів Маріуполя. Це було справжнє Свято Української Мови. І змоскаленому Януковичу доводилося слова «поваги» мовити у оперному театрі про Великого Кобзаря. Проте мене бісило , що Яворівський заграє із комуністами, долучає їх до виступів, я не розумів, обурювався. А після вечірніх «розборок польотів», відверто випалив «шефові» про недоречність таких кроків. Яворівський обняв мене та зі своєю запальною посмішкою мовив: «Олежку, пригальмуй трохи. Нам треба виграти не битву, а війну. Згадаєш колись про це…»

От і згадую… Зараз згадую, що наніс тоді на крону яворову шрами. Було боляче тоді йому, а тепер мені. Наступного дня знову були зустрічі та й навіть дуетом співали у кімнаті…

А третя струна сповіщає про тривожні атаки на спілчан та на їх гніздечко. І знову ми з паном Володимиром стрічаємося для збереження Оселі Слова, і відкритий з’їзд письменницького братства, і похід до пам’ятника Тарасові Шевченку. Йшли поряд із вірою у перемогу. І перемогли!

Четвертою струною озивається в мені спогад про Львівський книжковий форум, де домовлялися про приїзд пана Володимира до Тернополя, про зустріч зі студентами. Навіть розробили сценарій творчого спілкування, та…

Та зелена корона перекотилася через Україну, карантини переносили наш задум раз по раз на інший час. Дату нового спілкування тоді не погодили. Донька Яворівського нині цю дату виголосила – Вічність.

Чотири штрихи до портрета. Чотири епізоди життя. Чотири струни згадок. Прощай наш щирий наставнику і друже. На твоєму місці виросте молода яворина, укріпиться в священному ґрунті нашої минувшини, вигострить слово, шаблю міцно триматиме в руках. Дякую за науку, за відвертість, за гірку й крилату правду.

Із явора роблять найкращі у звучанні скрипки. Таку й нам даруєш назавше, бо вона нестиме незнищенні мотиви твого Слова.