Колись Теодор Адорно зазначав: «Писати вірші після Освенцима – варварство».  Але ж ми живемо не в «після», а в нескінченному «тепер», де кожна хвилина –   виживання. Вірші, написані під час новітньої російсько-української війни, як і ті, що будуть написані після неї, – історичні свідчення варварства в серці Європи, відгук на біль і страждання свого народу. Про це – інтерв’ю з молодою українською поетесою  Анною Ричок.

А для початку – один із її віршів.

мій Бог

якщо і був колись бог то це був Бог Втрати
і цей бог був жінкою
понурою з відкритим ротом без лиця без сну
в чеканні нічого серед городу
спираючись на хустку як на руку мами
він був жінкою бо я жінка
а більше я нічого не знаю

якщо був колись бог то це був Бог Втрати
і цей бог був чоловіком
скам’янілим постарілим за вечір
у полі вночі з собакою на повідку
як тінь за спиною дружини в городі
він був чоловіком бо я бачила
а більше я нічого не знаю

і якщо був колись бог то це був Бог Втрати
і йому не треба було ні віри ні молитов
йому взагалі нічого не треба
він просто приходить стає серед хати
і тихо споглядає
як розкидана по кімнатах паства
ніколи не спить

Поезія без декларативності й пафосу. Не програма чи маніфест – радше чесне визнання крихкості слова перед обличчям втрати. Але саме ця відмова від гучних формулювань і є, можливо, найточнішою відповіддю на питання про місію поета в час війни. Бо нині українська поезія не шукає форми – вона шукає правди. І якщо ця правда звучить нерівно, уривчасто, без рими й декоративності – то це так звучить сам час. А завдання поета – не заглушити цей звук.

– Анно, коли відчули цей поклик – писати?

– Спроби були ще з першого класу. Але справжній поклик відчула лише нещодавно. І навіть не поклик – радше невідворотність. Я завжди заздрила митцям, у яких «слова рвуться назовні» – красиві, натхненні. Моя ж творчість – це розмова із собою. Я навчилася чути тишу, відлуння звуків. Це своєрідне фіксування вражень, яке породжує «жонглювання тропами».

– Ваша поезія до і під час війни –  в чому її відмінність? 

– У творчості багатьох українських поетів, і в моїй зокрема, від початку повномасштабної війни змінилося дуже багато. Найпомітніше – руйнування класичного розміру й рими. Гра слів, символізм, давні художні прийоми – та ж таки алітерація – нікуди не зникли. Із теорії літератури ми пам’ятаємо: автор і ліричний герой майже завжди не тотожні. Проте війна частково зруйнувала цю межу. Поезія тепер кричить чужими голосами – інколи з іронією. І коли я читаю сучасні тексти, не можу позбутися відчуття, ніби ми всі сидимо на кухні й ділимося травматичними досвідами. Нині мені важко читати колись улюбленого Вінграновського. На початку війни й самій було важко писати. Хоча чітко усвідомлювала (за тим же Адорно), що страждання мають таке ж право бути висловленими, як і закатована людина має право кричати…

– Відчуваєте зміни у творчості інших українських авторів?

– Помітила домінування прози. Нині дуже багато авторів перейшли до есеїстики, документалістики. Нам потрібні свідчення, фіксація. Наприклад, надзвичайна книга «Списки» Мирослава Лаюка. Або художня проза українців в еміграції, виданням якої займається академія «Риба». Непохитна есеїстика Оксани Забужко.

Із мастодонтів сучасної поезії я захоплююся «поезією розкладання» Любові Якимчук, яку зараз нам трагічно легко зрозуміти. Катерина Калитко, Галина Крук, Ірина Сажинська, Ія Ківа, Анна Карач, Аля Гулієва — незмінно вражають.

– Якою, на Вашу думку, є місія поета у час війни?

–  Для мене «місія» завжди була і є незрозумілим поняттям, бо воно індивідуальне. До війни хотілося говорити про нашу поезію, просувати її серед своїх… Тепер представлення української літератури, зокрема за кордоном, стало спільною місією.

– А можна осмислити катастрофу через поетичні образи?

– Від початку війни помітила в собі певну схильність: писати неможливо, а якщо й вдається, то доволі прямолінійно. Коли перебуваєш усередині травми, добирати слова надто важко. Думаю, спочатку маємо свідчити про пережите, а потім осмислювати. Привілей часу дуже важливий – він дає змогу пояснити, вербалізувати, стати собі психоаналітиком; дійти до тієї «високої поезії», про яку говорили неокласики. Я впевнена, це все прийде, але з народженням онуків і правнуків війни.

– Схоже, тепер поет стає «контейнером колективного болю».

– Власна втрата близької людини, знайомих, загальнонаціональний біль – усе це унеможливило якийсь окремий підхід. Але я впевнена, що треба писати. Про менше чи більше горе – кожен голос має право бути почутим.