Гадаєте, світові судилося пізнавати смак України лише за варениками і борщем? А от і ні! Наша традиційна кухня могла б викликати справжнє захоплення гурманів багатьма стравами. Серед них і ті, які ми любимо називати «смаколиками». Пропоную ознайомитися з рецептами 5-ти давніх українських десертів, про існування яких ви могли й не знати.

Вергуни

Традиційне печиво центру України з прісного бездріжджового тіста, смажене в олії. Традиційно тісто різали ромбами, всередині робили надріз і завертали один кінець крізь отвір. Могли робити рулетиками чи й трояндами. У київську версію вергунів, крім стандартних компонентів, додавали ром і мигдаль, у конотопську — цедру лимона. Рецепт дуже простий та вимагає мінімум зусиль, тому готувати вергуни можна хоч і щодня. Хоча для наших пращурів це не була буденна страва. Вергуни готували на вечорницях, а також як гостинець для колядників та щедрувальників. У селі Чечелевому Полтавської області навіть відкрили музей, присвячений вергунам, де можна дізнатися про походження десерту й історії, пов’язані з ним. А власниця музею навчає гостей готувати традиційне печиво.

Шулики

Шулик з медом оспівав ще Іван Котляревський, описуючи у своїй «Енеїді» численні наїдки, якими частувала героїв богиня Дідона. Шулики, або ламанці – це порізані (чи «поламані») на невеликі шматки коржі, заправлені маковою затіркою. Готували їх переважно слобожанці – і здебільшого на Маковія та на Яблучний Спас. Спочатку ламанці були пісною стравою, бо на свято Маковія починався піст. Але з часом рецепт модернізувався – у тісто почали додавати яйце і сметану, а до затірки – молоко.

Гомбовці

Вони із Закакрпаття, але цікаво, що за рецептурою майже ідентичні з національною китайською стравою баоцзи. Тому деякі дослідники вважають, що їхнє коріння слід шукати в епосі кочівників. Гомбовці – це щось середнє між лінивими варениками та пончиками. Готуються з картопляного або сирного тіста, всередину якого загортають солодку начинку з фруктів чи ягід. Невід’ємною складовою є панірувальні сухарі.

Сластьони

Слобожанські кульки з кислого чи пряного тіста, які смажать у киплячій олії, обсипають цукром або поливають медом. Є й варіанти запечених сластьонів. Їх теж згадано в поемі «Енеїда» – серед іншої споживали праведники в раю: «І ласощі все тілько їли, Сластьони, коржики, стовпці…»
Первинно сластьон був вуличною їжею. У середині XIX сторіччя їх готували на ярмарках та базарах. Жінка-сластьонниця стояла  з пічкою та горщиком із готовим до смаження тістом, яке обов’язково накривали шматиною, аби те не затверділо. Коли покупець замовляв пончик, сластьонниця змочувала пальці, щоб тісто не приставало, відщипувала шматочок, викладала його на сковороду в олію, зазвичай конопляну, і пряжила. Згодом сластьони почали готувати у домашніх умовах і продавати вже холодними. На початку XX сторіччя цей смаколик майже зник з базарів, не витримавши конкуренції з фабричними солодощами.

Сухе варення

Колись – візитівка столиці, а нині – забутий рецепт. Його відправляли як подарунок у Європу, дарували на свята та навіть перед тим, як освідчитися дівчині. Ці ласощі нагадують цукати з фруктів, ягід та навіть овочів, які додають до салатів, подають із сирами або ж смакують як самостійний десерт. Згадки про київське сухе варення датовані ще XIV століттям, коли зі столиці їх доставили на весілля литовського князя Ягайла. За історичними переказами, київське сухе варення робили зі слив, абрикосів, яблук, груш, кизилу (дерену) та шипшини. Пізніше додалися і персики та нектарини, цедра цитрусових.