Моє місто пахне солодкою вишнею, молодою кукурудзою, свіжою зеленню, стиглим кавуном, печеним хлібом, а ще пряженим молоком і гарбузовою кашею, яку я вкотре з’їдаю сама. Мій дім пахне маминими млинцями й татовим вином. Тут кожна страва оповита любов’ю. І має присмак турботи й… безтурботності.

Найсмачнішим все здавалося після школи. Коли повертаєшся додому, а там на плиті мамині котлети й гречка. Половину з’їдаєш ще холодним, не дочекавшись заповітного «дзинь» мікрохвильовки. Далі п’єш чай, цуплячи мамині запаси солодощів. Досі загадка, коли вона встигає їх поповнювати?

Тоді любила прийти зі школи так, щоб не застати нікого вдома. Тепер же, коли приїжджаю раз на кілька місяців, люблю чути ранкове: «Ходімо снідати разом!». А якщо й прокидаюся сама вдома, то близько 11:00 обов’язково телефонує мама з незмінним запитанням: «Ти прокинулася? Вже поснідала? І як тобі?». І я незмінно скажу, що неймовірно смачно, а вона задоволено: «Я старалася».

Втім іноді в рідному місті ранок може смакувати інакше – п’янко. У сезон збирання винограду, що перетікає в татове виноробство й «уселенську дегустацію». Тоді міняється і моя ранкова рутина: спросоння помічаю в дверях тата, котрий виглядає, чи я вже прокинулася. І як тільки помічає, що я ледь розплющила очі, будить запитанням: «Ти вже не спиш?». І не дочекавшись відповіді, діловито кличе: «Ну то пішли, спробуєш вино на цукор, бо я зрозуміти не можу». На моє заперечення, що я ще й води не пила, завжди має напохваті перевірений контраргумент: мовляв, і добре, що не пила – почнеш день правильно. Звісно, татове вино завжди смакує. Головне, знати міру, бо п’янить не гірше за підліткове кохання.

Між іншим, якщо вже згадати перші серйозні почуття, то для мене це, як пахощі раннього літа і смак першого, ще зеленого яблука. Кусаєш з надією, що воно вже хоч трохи солодке, але ж ні: зводить зуби, підступають сльози, а якщо доїси до осердя, то ще й живіт болітиме. Втім найсолодше яблуко таки дочекаюся, ближче до двадцятої осені.

А восени бабуся з дідусем покличуть в гості на борщ з печі. І до нього додадуть іще з десяток страв. Та перш ніж виїжджаємо на цю гостину всім сімейством, маємо обов’язково зателефонувати й сказати кодові слова – вічні, які передаємо з покоління в покоління: «Ставте варитися картоплю, ми в дорозі». Як завжди, всі дружно вбираємося «на виріст», бо тільки так зможемо витримати щедрість бабусиного застілля. А доїхавши, граємо в гру: вгадуємо за багатющими пахощами, чим для нас заставлять стіл. Я завжди знаю, що без млинців з грибами не обійдеться, і ще жодного разу не схибила.

Смакуємо отой неперевершений бабусин борщ, який щойно постав з печі. Червонющий, наваристий і тільки з домашніх продуктів. Отоді чую, як несамовито волають мої смакові рецептори: «Ніколи більше не їж ті витребеньки-роли, нащо вони тобі здалися, коли можеш приїхати до бабусі і посмакувати таким щастям!».

І я розумію: мене вабить не так смак страви, як смак турботи й любові, якими просочені мамині млинці, бабусин борщ, татів келих вина. І якими пахтить кожна вулиця мого рідного міста.