Він рано став дідом, у 36. Онучка називала його Льонею… А він Леонід Анатолійович Рябіщук. І пройшов шлях від кореспондента до гендиректора Черкаського обласного телерадіооб`єднання.

На роботу чимчикував пішки, хоча за посадою мав службове авто. Часто – при авосьці, з якої стирчав нехитрий  обід, чи то пак «тормозок».

Згодом тягав розбухлого портфеля: той таки «тормозок», але у наборі з паперами і книжками. Працював не присідаючи.

– Я горю, горю, горю! – на ходу кидав черговому відвідувачеві (а двері  його кабінету ніколи не зачинялися).

– Сідайте відпочивайте, бо нема коли.

Записував до свого блокнота ефірні обмовки. Колекціонував. Приміром, «Нравственные… одеяла» (а слід було «идеалы»). Помилки звукооператор вправно вирізала ножицями з плівки. Так оригінально редагували синхрони, тобто пряму мову.

«Де Ви ходите, щоб Ви скисли?», – залишав записку на столі, не заставши мене на місці.

– А ти помні! – «адресно» жартував до іншого підлеглого.

– Та Ви вже Бога за бороду схопили, – делікатно натякав на відсутність скромності.

– Заходіл – не виходіл? – кидав несподівано, прочинивши двері кабінету і тут же їх зачиняючи…

– Я гарячий, а Ви ще гарячіші! – дипломатично замирював конфліктну ситуацію.

– Не єрепеньтесь, будь ласка, – з теплотою в голосі зупиняв когось «заведеного», спостерігаючи збоку.

– Не бачили Ви ще смаленого вовка! – повторював часто.

І, як у воду дивився. Таки побачили… І не одного – після того, як не стало Рябіщука.

У книжковій шафі його кабінету стояло повне зібрання творів Леніна. Якось він розкрив переді мною один з томів, показав цитату вождя про те, що для перемоги пролетаріату всі засоби добрі.

–  Може таке писати нормальна людина? – запитав.

І, сподіваюся, прочитав відповідь в моїх очах.

Якщо вривалась до його кабінету знервованою і починала щось гучно переповідати, дивився пильно, тягнув паузу, а потім пропонував мені вийти і зайти знову.

Думав про людей: про «чорнобильські», кошти на проїзд, «продпайки»   (тоді це було дефіцитом).

–  Ось бачите, цього місяця Ваша зарплата більша за мою, – показував відомість (тоді вона була спільною для всіх).

Своєю вдачею він був дуже схожий на мого батька. А коли тата не стало, зібрав групу співробітників, приїхав на похорон…

І тоді від нього почула тихе:

– Отак і нас скоро понесуть…

Це було за чотири роки до його життєвої межі.

Здавалося, не боявся смерті. Розмірковував: «Ми ж того вже не знатимемо, що нас нема серед живих».

– Життя таке коротке, а на що ми його витрачаємо? – досадував після своєрідного сеансу «лікування-лінчування»: на зборах обговорювали скарги у вищу інстанцію на його стиль керівництва. Завжди ж не бракувало мерзотників, готових обмовити того, хто на своєму місці, ще й має невичерпний запас любові і доброти до ближніх.

Згодом один невіглас, що втулився у його крісло, гордився тим, що порізав мою зарплату. Гомерично сміявся, хизуючись своєю «всемогутністю»!

– Дивна річ – природа! – зітхав з приводу людської ницості Рябіщук.

… На останніх зборах, як розглядали зміною статусу Черкаської телерадіоорганізації, Леонід Анатолійович заспокоював присутніх. Радив не підводити  товаришів. Застерігав, наче заповідав:

– Дивіться, щоб усе ж було по-людському!

Він помер на Благовіщення. Стало зле на тих же пам’ятних зборах.

Відтоді минуло чвертьстоліття. А світло його душі – як невтомний софіт у темряві, з часом все яскравіше і яскравіше!