«Женщіна, покладіть програмку на місце! Спершу покажете мені свій квиток!», — грізно зупинило мене Тіло, що величалося наді мною на мармурових сходах театру.

Я зіщулилася, відчувши себе нікчемною невдахою поруч із цим величним адміністратором а чи просто контролером: бач-но, посміла взяти неоціненний кольоровий папірець із призвіщами акторів… Перед цим Тіло врочисто оголосило, що вистава почнеться прямо тут, у фоє, а потім ми разом з артистами піднімемося сходами в театральний зал. Тому я резонно для себе вирішила не штовхатися в черзі, щоб лишень явити очам грізного Тіла мій законно придбаний квиток …  

Зрештою на сходах таки зʼявилися артисти. Двоє хлопчиків у тирольських капелюхах (ясно, що з пером, бо куди ж без пірʼя в режисурі Олекси Гладушевського), у червоних футбольних трусах, і у бутсах та кросівках. Поки знеможена духотою публіка переминалася з ноги на ногу, хлопчики в трусах пафосно декламували на сходах якісь глибокі сентенції про мистецтво та філософію. Нарешті нас повели одразу кількома залами театру, де ті ж самі «футболісти з пірʼям» щось дринькали по клавішах піаніно, а на ношах, схожих на ті, якими будівельники тягають розчини, лежав ще один хлопчик. Зображав нестерпну красу.

«Мабуть, той самий Доріан Грей», – губилася в домислах публіка. Ноші чи то пак носилки прикрасили всякою всячиною «в дусі» богів античності. І якщо виноград ще якось вʼязався із богом Діонісом, то сира картопля й цибуля з чим?!

Щоправда, ті, хто прийшли на премʼєру за запрошеннями (таких було більшість) потім у захваті написали в мережевих «рецензіях» про високу естетику, вишуканість та глибокі смисли режисера, який лишається вірним собі. Мабуть, мались на увазі крила та оголена натура, що кочують з його вистави у виставу… Цього разу режисерську «естетику» забарвили їдким червоним кольором – його було аж надто. Втім, і це аж ніяк не зазіхало на сценографічне відкриття. Бо червоний вже вразив у Голенкових «Кулях над Бродвеєм» та в його ж таки «Нашій погані»: там од цієї барви аж в очах палахкотить. Так само і в «Травіаті» Раду Поклітару, і в низці інших вистав.

… У залі, де ми нарешті всілися, до їдкого червоного додався задушливий сморідок солодких парфумів, якими щедро скропили сцену. Навіщо? Маю підозу,  щоб цей пах згодом змішався з потом розпашілих оскаровайлдівськими пристрастями майже оголених чоловіків, котрі зображали один до одного палке кохання.

Підліток у ролі Доріана Грея, нарешті підвівшись із носилок у красивому халаті, марно намагався перевтілитися в неземного красеня. І так само безпомічно кривився, слухаючи доволі пристойний спів його сценічної  нареченої: незграбно зображав передбачене фабулою раптове розчарування. Його друзі недбало поклали дівчину в червоній сукні на ті ж носилки із цибулею та картоплею («женщіна, молчі!»), а  потім биркицьнули її разом з носилками («недостойна») і, схопивши за ноги, потягли через кін кудись за двері, либонь скинули з тих сходів, на яких раніше белькотіли щось про цінності мистецтва…

Я пожалкувала, що не пішла в антракті, як зробили мої притомні знайомі театрали, соромливо зіжмакавши квитки вартістю 700 гривень кожен. Мої нерви здали, коли художник Безіл та Доріан злилися в поцілунку «взасос»… А потім щось пішло не так, і все закінчилося «битовухою», як написали б у звіті деякі не вельми підковані знанням української поліцейські.

Дивилася, як Доріан, надміру тужачись, різав горлянку художника, і думала про високе: «Що я в біса тут роблю?» Те, що бачила, не мало нічого спільного з Оскаром Вайлдом, творчість якого знаю не лише як лінгвіст зарубіжної літератури, але і як щира шанувальниця, котра шанобливо стояла біля памʼятника йому в Лондоні, поруч із Трафальгальською площею. Біля памʼятника у вигляді стічної канави, який називається «Розмова з Вайлдом». Бачила і той обцілований монумент у Парижі, на цвинтарі Пер-Лашез, де висічено найзнаменитішу цитату, життєве кредо великого письменника: «Всі ми сидимо у стічній канаві, але деякі з нас дивляться на зорі».

…Я вийшла із залу, не додивившись до кінця ці дешеві пристрасті у стічній канаві постановки… Пішла додому вечірнім Києвом, спинилася на Майдані, де втомлений вітер перебирав маленькі жовто-блакитні прапорці, яким тут жахітливо затісно, бо наші втрати множаться – гинуть найкращі…

Намагалася вивітрити солоденький сморідок, який уївся в одяг і шкіру після цієї вистави. Намагалася, гидувалася…

А у нас точно війна?