Київський національний академічний Молодий театр звернувся до однієї з найскладніших та найглибших драм українського авангарду – «Патетичної сонати» Миколи Куліша. Режисер Дмитро Весельський створив виставу, яка реконструювала історичний та духовний злам 1920-х років.

Дійство не з легких. Радше вибух емоцій, що залишає по собі відчуття трагічного дисонансу. Історія людей на тлі громадянської війни та революційного хаосу, коли руйнуються старі світи, а нові ідеали обертаються на терор. Розповідь про любов, що не витримала революції, та про одвічні питання людського вибору.

У центрі подій поет Ілько Юга – своєрідний оповідач, а водночас – носій внутрішнього конфлікту Трагічна постать шукача гармонії у світі, вже розколотому ідеологічним фанатизмом, де мистецтво, символом якого є музика сонати, вступає у смертельний конфлікт із силою зброї та радикальною революцією.

Постановка Молодого театру не підпадає під рамки класичного сюжету. Замість лінійної розповіді – монтаж спалахів, образів та звуків. Режисер змушує глядача повністю відчути трагічність сюжету: наче сам стаєш частиною вистави.

Сценічний простір оживляє естетику українського авангарду 1920-х років – візію втрачених можливостей. Хтось може відчути певну розтягнутість першої дії.  Зате друга сповнена театральної пластики та пафосу. Сцена рідко концентрується тільки на головних героях, усі учасники взаємодіючи творять сумбурну атмосферу революційних років. Навіть реквізит –  звичні для нас предмети – грає у мізансценах роль значущої метафори.

«Патетична соната» Молодого театру менш за все сприймається як данина класиці. Це надзвичайно актуальна розмова, «крик душі» про фатальність війни, зламу поколінь, ідеологічного вибору, що постає питанням життя і смерті. Фінальний акорд вистави – трагічний дисонанс акцентує філософське «кляте питання»: чи можна залишитися вірним ідеалам, коли довкола світ горить?