Над Києвом здіймалися бризки салюту (Україна перемогла Португалію і вийшла у фінал футбольного Єврочемпіонату), а я дивився на те крізь сльози. Помер Володимир Панченко (1954-2019), людина джерельної чистоти, совісливості, любові до прекрасного, фантазійно-талановитого. Півтора місяця тому йому виповнилось 65…

Цього не мало трапитись. Останні два роки він боровся зі страшною хворобою, боровся так, як, може, ніхто інший. Упродовж 2018-19-го побачили світ його три книжки, три! «Повість про Миколу Зерова» (вид-во «Дух і літера»), «Літературний ландшафт України» («Ярославів вал»).  І та, що стала останньою: «Сонячний годинник» («Темпора»). Він ніби заклинав смерть шаленою роботою, попри тяжку недугу…

Він жив за годинником сонця, і видавалось, ніщо не може зупинити рух його душі і серця. Навесні, 20 травня, в Музеї літератури відбулася презентація «Літературного ландшафту України”, куди Панченко включив і розмову зі мною про Олександра Довженка. Мав добрий вигляд, і я подумав, та й сказав йому: все тепер чудесно має бути.
А на початку вересня він зателефонував мені і запитав, як би пошукати сліди сина першої дружини Довженкової, Варвари Крилової. Дехто вважає, що Валерій Чазов (так його звали) був сином і Довженка, хоча й народився через кілька років після їхнього розлучення. Кілька літ тому ми з Панченком їздили до села Демидова, де жила і працювала Крилова, де й похована, звідтоді ця інтрига нас із Володимиром Євгеновичем цікавила.

Я пообіцяв продовжити пошук. І тільки в кінці розмови похопився: «А як здоров’я ваше?»  І почув його прикрий голос: «Та щось воно по новій пішло… Лежу ось знову в лікарні, у Кропивницькому…»  Одначе вся інша розмова була такою, що жодної підозри про близький трагічний кінець у мене не  виникло…

Літературознавець, критик, публіцист, редактор, педагог, громадський і політичний діяч (був депутатом Верховної Ради того вже легендарного скликання 1990-94 років). Людина справді сонячна, безмірно багата  –  на талант людяності передовсім. Мабуть, тому при вивченні історії літератури і мистецтва його цікавила в першу чергу людина, митець…

Я не встиг, пане Володимире, я не встиг виконати Ваше прохання. Зроблю все, аби задовольнити Ваш інтерес, тільки ж як про те повідомити?

Ніч упала на Київ, і він уже принишк до ранку. Мабуть, не випадково душа Володимира Панченка йде від нас у цей день: Божа Матір забрала його до себе, бо таких мало.

Тільки все одно сліз не спинити.

P.S. Тоді, в нашу останню зустріч, 20 травня, Володимир надписав мені свій «Літературний ландшафт України. ХХ століття»: «На згадку про наші минулі й майбутні зустрічі. Memento Демидове».