Період Української революції і Визвольних змагань 1917-1921 років насичений таким величезним розмаїттям подій, що їх складно уявити сукупно: змінювали одна одну, мов кольорові скельця у калейдоскопі, утворюючи безліч комбінацій, втягуючи у свої «візерунки» нову масу  людей, народжуючи героїв і зрадників. Той шал охопив усю Україну,  сягнувши найвіддаленіших містечок, сіл і хуторів.

Підхопила ця веремія й Івана Бакала, прямісінько з аудиторії  Київського комерційному інституті, де він студіював економіку. Пізніше згадуватиме, що свій патріотизм успадкував  від улюбленого гімназійного учителя Івана Огієнка, згодом професора, визначного діяча Української церкви, митрополита Іларіона. 1914 року його, 16-річного юнака, який нишком зачитувався Шевченком, Огієнко запросив до себе додому. «І раптом цей суворий і вимогливий учитель російської мови тут із своїми учнями просто й сердечно заговорив українською мовою. Це залишило враження на все життя», – так описує той поворотний момент у долі Івана Бакала відомий літературознавець професор Григорій Костюк.

Бакало їздить селами Полтавської і Київської губерній,  пропагує, організує й очолює осередки українського шкільництва, просвітніх установ, кооперативних об’єднань – перші паростки «повсталої з вікової неволі Української держави». Ідея УНР стала для нього провідною. За уряду Директорії він – комендант залізничної станції у рідному Миргороді, а заодно й самого міста. Після приходу більшовиків, а згодом денікінців, він перейшов на нелегальне становище. Агенти ЧК, а пізніше денікінської контррозвідки полюють за ним від Києва до Полтави. Зрозуміло: небезпечний «політичний агент Директорії», «нелегальний організатор мас», ба  навіть «петлюрівський офіцер».

Після довгих і небезпечних пригод Іван Бакало непомітно пробирається  до Києва. І… продовжує студії в Комерційному інституті – ніби ніколи й нікуди звідси не вибирався. Отримавши фах інженера-економіста, вчителює  у школах. Згодом викладає у Миргородському соціально-економічному технікумі та соціально-економічних курсах. Його доручають очолити обидва заклади, а він паралельно організує ще й приватну торгівельно-промислову школу, коштом батьків учнів. Там читає курс економічної географії і загального товарознавства.

1926 року переїхав до Харкова: працював  у Сільбанку,  в банку «Сільський господар»,  старшим науковим співробітником НДІ реконструкції сільського господарства і водночас асистентом професора статистики С.Кривецького при Харківському сільськогосподарському інституті. Викладав статистику і в Зоотехнічному інституті.

Але восени 1933 року «добровільно» залишив обидва вузи. А з науково-дослідного його «вичищають» за «антипартійне перекручення в дослідницьких працях». Настали часи тяжких випробувань і напівголодного живоття з випадкових заробітків. Про наукову працю було годі й думати. Після кількох років поневірянь восени 1937 року йому вдалося влаштуватися позаштатним методистом при кабінеті географії. Відтак з’явилася можливість навчати географії та геології у середній школі. Водночас Бакало заочно вчиться у Харківському педагогічному інституті, пише кілька брошур. Завдячуючи цим напрацюванням 1940 року бере діяльну участь у Першій науково-методичній конференції учителів середніх шкіл.

З початком Другої світової війни Іван Іванович повернувся до Миргорода: за часів окупації відновив роботу міського музею, став його директором й одночасно інспектором народних шкіл. А з наступом радянських військ виїжджає до Німеччини: працює у представництві українських емігрантів, інспектує освітні установи, деякий час керує місцевою гімназією, викладає економічну географію. Навіть видає власні книжки: підручник «Фізична географія», «Читанку з географії  України в художніх образах»  і  «Показник географічних назв та методичні вказівки». Часом публікується під псевдонімом І.Мар`єнко. За його ініціативи закордонний Російський інститут з вивчення СРСР  перетворено на міжнаціональну установу. На асамблеї інституту Івана Бакала обрали заступником директора. Керував фінансами інституту, довгий час виконував обов’язки  директора.

Українська редакція Видавничої колегії Наукової ради інституту видавала  «Українські збірники»,  навколо яких гуртувалися україністи-«совєтознавці».  Досить згадати  професорів Н.Полонську-Василенко, В.Кубійовича, Ю.Шевельова , Б.Мартоса,  Д.Соловея та багатьох інших. Іван Бакало також долучився до цієї наукової роботи: спершу як рецензент наукових праць і статей. А згодом – як автор власних досліджень:  «Життя колгоспника» (1954), «Борис Миколайович Мартос» (1959) та інших.

У 1963 році Іван Бакало переїздить до США. Працює на радіо «Свобода». Його обирають дійсним членом Української вільної академії наук, запрошують до наукових студій в Інститут вивчення СРСР. Водночас дописує до періодичних видань української діаспори, готує статті та економічні розвідки для «Енциклопедії українознавства». Тематика його досліджень – економіка сільського  господарства, система шкільництва, наука і наукові кадри  тодішньої України.

1965 року вийшла праця Івана Бакала «Національна політика Комуністичної партії» – ґрунтовний аналіз лєнінської національної політики СРСР від початку 1920-х років, сутність якої, як пише автор, створювала «передумови для розвитку адміністративно-господарської і культурно-освітньої діяльності кожного народу на його національній основі». Дослідник таки ідеалізує роль Лєніна та його наміри створити «державу на федеративних засадах»: «ухили серед членів партії в бік недооцінки національних особливостей меншин СРСР, як і переоцінка їх, на XII з’їзді РКП(б) були засуджені, причому ухил у бік великоросійського націоналізму вважався головною небезпекою».

Як відомо, під кінець 1920-х років курс партії більшовиків різко  змінився і призвів до розгрому  культурно-національного відродження. Іван Бакало поясняє це усуненням Лєніна від політичної і державної діяльності, а згодом і його смертю. Оцінюючи діяльність КПРС 80-х років XX століття,  дослідник вважав, що «прикриваючись іменем Лєніна, партія провадить безоглядну політику русифікації в усіх національних республіках і областях, провадить саме такі заходи в національному питанні, проти яких з усією енергією й категоричністю виступав Лєнін у період творення СРСР. Російський націоналізм – це для КПРС база творення великої держави».

Незважаючи на явну ідеалізацю діяльності Лєніна  у національному питанні, автор точно характеризував великодержавну імперську політику Росії, яка ховалася під назвою СРСР.

Земне життя Івана Бакала скінчилося у квітні 1972 року, в Нью-Йорку. Протоієрей УАПЦ Демид Бурко зробив своєрідний підсумок діяльності свого земляка: «Він належав до особливої породи будівничих і трудівників. Знову ж доводиться сказати про специфічну прикмету української людини: «непомітною», щоденною працею творити підвалини для кращого майбутнього свого народу».