– Я тебе познайомлю з надзвичайною жінкою, вона з кераміки робить справжні дива, – сказав колега.

Ми поверталися автівкою додому після нетривалих вакацій у горах. Тож хіба можна «просто так» оминути Львів!  

Місто зустрічало сірою, вогкою, правдиво-«львівшькою» погодою. Але це лишень відтіняло звичну теплоту спілкування з його мешканцями. Такої незатишної днини кортить знайти місце під дахом і коротати час за неспішною бесідою якщо не побіля вогнища, то просто у теплі.

Напевне, саме тому Місто Лева віддавна славиться як знаний центр кахлярства. Львівські кахлі – не просто вжиткова оздоба хатнього вогнища, а мистецькі витвори, що увібрали в себе багатовікові традиції та майстерність. Перші згадки про них датуються XVI століттям. Протягом століть майстри міста розробляли і вдосконалювали техніку виготовлення кахлів, творили справжні шедеври, які прикрашали палаци, костели та житлові будинки.

Колись у місті було чимало цегелень та кахлярень. Місцева глина особлива, вироби з неї міцні та довговічні. Але до наших днів збереглася лишень колишня фабрика Берла Нойвонера та Філіпа Вальдмана. Понад сто років тому ця «Крайова фабрика кахлевих печей», поєднавши майстерність львівських творців з австрійським досвідом, була лідеркою галузі. Нині це знане підприємство «Львівська кахлярня».

Родом з трипільської культури

«Трипільці розписували ангобами по черепку. Фарбами на основі рідкої глини. Тобто глиною по глині. Тисячі років це багатство  лежало в землі і збереглося».

Розповідає очільниця «Львівської кахлярні», народна художниця України Оксана Чепурна. Невимушено, не відриваючись від розписування кахлі. Традиційно, тими ж таки ангобними фарбами. Їх, як і в давнину, виготовляють з тонко подрібненої глини, куди, щоб отримати бажаний колір, можуть додавати різні мінеральні пігменти.

Львівські кахлі завжди відрізнялися розмаїтим орнаментом: геометричні візерунки, квіткові мотиви, зображення тварин, міфологічних істот. А пані Оксана зарядила ручний розпис кахлів потугою правічних традицій трипільської культури.

«На Кіровоградщині є річка Ятрань, яка підмиває, руйнує береги, вимиває гончарні вироби трипільців. Нині, коли війна, вони своїми розписами мовби промовляють до нас: «Вставайте, піднімайтеся на боротьбу! Ми землероби, тому нам ця земля така дорога, тому її так любимо. Ми хочемо орати землю, сіяти зерно». Творчість іде від душі, моє родове коріння у цій землі».

Ангоби наносять на невипалену кераміку, створюючи декоративний шар. Міцний та стійкий до високих температур. А після випалу – ще й неповторний на вигляд.

«Глина має бути волога, інакше ангоб відлетить, – наголошує пані Оксана. – Тепер ніхто з художників не хоче робити ангобами. Треба мати навики, це складно, марудно. Можна купити готову поливу – червону, синю, зелену, хляпнути «п’ятно» і сказати, що це «чудо мистецтва». Але хтось має зберігати оте коріння, традиції, ту історію виводити в люди. Ось я і виводжу. Трипільським ангобом, глиною по глині, складаю таку історію».

З-під рожка, яким пані Оксана наносить на кахлі барву, виростає, оживає малюнок.

«Мушу дивитися, як реагує молодь, як реагує світ, як реагують мистецтвознавці, – веде лінію розповіді. – Якщо сприймають, якщо це їм цікаво, можна продовжувати. А я розумію, що це цікаво, бачу. Навіть сучасна молодь приходить і цікавиться. Кераміка буде готова аж після випалу, але ж сам матеріал просто божественний! Ним треба добре володіти. Тоді можеш творити чудеса».

Мисткиня творить у техніці фляндрівки. Цю традиційну українську техніку декорування керамічних виробів я вперше побачив в Холодному Яру, познайомившись із відомим майстром головківської кераміки світлої пам’яті Яковом Брюховецьким.

«Україна мала виробничо-промислову базу, школи гончарства – зі своїми традиціями, історією, а тепер? Опішні майже нема, Косова майже немає, Васильків пропадає… Фарфорові заводи? Їх нема. А кераміка – це ж наша історія! Колись, за Союзу  раз на рік фахівці галузі з’їжджалися з усіх республік на художню раду. Пригадую, тоді у Прибалтиці представили сучасні форми мистецтва, у цьому вони йшли вперед, але вони не мали історичної кераміки! А ми її маємо. Бо мали трипільців, які нам дали кераміку. То чому ж тепер не використовувати це надбання у творчості?

Досі не можу збагнути, як трипільська кераміка дійшла до нас, не зогнила десь в землі, не зруйнувалася. Думаю, що це невипадково. Щоб не втратити традиції. Бо це була б трагедія. Не гроші, не майно – ідентичність дає нам і любов до землі, і славу серед інших народів. Ми повинні це все берегти».

Фронт

– Мусила працювати, розмальовувати, мусила заробляти гроші, щоб викупити завод. Мені ніхто нічого не дав. Я наперед порахувала, що мені буде потрібно. Але треба було заробити. Тому заробляла, розписувала каміни, робила проєкти, хапалася за будь-яку роботу. Вона дала мені досвід. А тепер, коли маю досвід, коли маємо підприємство, взяти і це все зупинити – це неможливо. Тому мушу кріпитися, працювати, щоб не втратити того, що досягла.

– Завод могли знищити?

– І сьогодні хочуть. Ми сидимо в судах. Бо в нас таке місце – парк, а далі центр. Колись це була околиця, а тепер – центр. Ми досягли того, що зберегли пам’ятку архітектури. Її охоронний статус хотіли скасувати. Ми розуміли: якщо скасують статус пам’ятки архітектури, то скасують і нас як підприємство. А буде пам’ятка – то й ми будемо. Матимемо можливість боротися і захищати.

– Тобто у вас тут свій фронт?

– Паралельний. Мистецтво – то на хвилинку… На жаль, дещиця. Головне – то боротьба. У 2005 році нас хотіли знести. Але ми відстояли це підприємство, пам’ятку архітектури, зберегли виробництво львівської кераміки.

Сюди збираємо старі кахлі, маємо приміщення, де вже початок майбутнього музею. Одна його частина буде експозицією старих кахлів, а друга – музеєм Оксани Чепурної, її творчості. Не можу навіть подумки припустити, що все це зникне, як зникли інші кахлярні.

Всесвіт

Пані Оксана, полишивши розпис, енергійно переходить до стелажа з готовими роботами. Унікальними навіть тому, що ці рукотворні образи апріорі не можуть мати повторень.

«Є серія робіт «Мікровсесвіт», це все виставочні роботи. А ось, гляньте, –  мисткиня зупиняється перед величезною таріллю. – Мене дуже зацікавили символи, які ми знайшли на дні трипільської урни для праху. Тіло із землі прийшло і в землю пішло, але душа возноситься на небо. І оці трипільські «лапки» означають, що життя триває. Символ буття: життя, смерть, продовження. В цьому немає смутку: живи, працюй, досягай чого можеш за цей короткий час, бо твоя ідея і душа піде, а де вона піде, знає тільки Бог. Якщо в тілі є душа, людина має продовження. Може бути людина красива, а коли душі в неї немає, вона пуста. А може бути людина негарна, нещасна, скалічена, але душа в неї така, що нею людина оволодіє світом, людьми. В цьому і є трипільська символіка. Ми всі підемо в ту землю, але як проживемо життя, яку душу пустимо у Всесвіт – залежить тільки від нас.

Стали біля керамічного панно.

«Це заклик, – пояснює господиня, – це засіяне поле, старе і нове покоління, це життя, це перемога і жінка. В трипільців жінка дуже шанована. Очевидно, був певний матріархат, жінка вона вершила продовження роду: сонце, яке світить, земля, яка вирощує, і розкішна жінка, мати дітей, мати майбутнього.

А цю роботу я назвала «Звірі трипілля». Зібрала докупи символи, які розшифрували науковці. Пишаюся історією цих символів. Ми, українці, занадто скромні. Нам нарешті треба змінити ставлення до себе і сказати: «Ні! Ми не ніхто. Ми народ, на своїй землі, ми вміємо творити, любити, працювати».

Ось знак перемоги. Історія рухається. Ти йдеш різними дорогами, кривими, сякими-такими, але перемагаєш. Ти прийшов для боротьби, пройшов важкий шлях, але неодмінно переможеш. Якщо, звісно, ставиш перемогу за ціль.

Ще є робота, яку я люблю. Називається «Пам’ять». В центрі –минуле, Трипілля і до Трипілля… Століття і тисячоліття минають, а ти пам’ятай хто ти і що ти, звідки походиш і якої землі донька чи син. В основі хрест. Тіло смертне, ми помираємо. В основі залишається хрест, який означає, що є початок і є кінець. Ти помираєш, але життя триває. Стрілка говорить про те, що світ і майбутнє буде й надалі. Основне: кожен сущий має пам’ятати про історію, про батьків, про рід, про країну, про землю. Інакше це не життя, це просто існування.

Я вже немолода, і тому не прагну творити щось модернове. Вважаю, що повинна скоренько, бо часу мало, використати все, що належить до історії, до мистецтва нашого народу і до духовності, до Бога. Бо це найбільше надбання людини.

Мені на заводі довелося непросто. Я дуже довго, багато років боролася, щоб зберегти пам’ятку архітектури, зберегти історію кахлярства. За часів Австро-Угорщини тільки у Львові й у Відні було фахове кахлярство. То хіба ж можна тепер отак варварськи понищити цей історичний набуток?»