–  Ти народилася, коли буряки сіяли під Маньківкою, ‒ так починала свою розповідь про мою появу на світ бабуся, татова мама. Багато вона мала онуків, а я зростала біля неї. Домашні кликали мене Валюня.

У батьківській хатині завжди було тепло ‒ не лише від груби та лежанки, а й від присутності рідних. На великі свята чи канікули приїздили до нас донбасяни ‒ так жартома називала бабуся старших за мене двоюрідних братів і сестер. Жили вони в невеличкому містечку хіміків, тож літньої пори урбанізовані підлітки ніби випадали із задимленого світу гарячого асфальту й потрапляли в обійми неосяжних зелених краєвидів, напоєних пахощами полину, м’яти та любистку. Вранішній глечик молока на столі, домашній хліб та повна ринка свіжого масла ‒ усе це створювало неповторну атмосферу прийдешнього дня, світлого й безтурботного, як саме дитинство.

Батько не любив непевних слів «треба» чи, як у нас казали, «нада». На дух не переносив «требкати» та «надкати». Часто самотужки вправно порав нашу домашню дрібноту, подаючи взірець господарювання. Неповнолітнім небожам призвичаюватися до швидкої щоденної сільської роботи було складно.

Час летів, і якось батько довірив мені непросту справу – з лозинкою пастушкувати. Того весняного квітневого ранку, після свята Великодня, коли земля зігрівалася, впускаючи у своє лоно тепло, ми вирушили на околицю села з чередою годувальниць. Односельці охоче покладалися на рішенець бувалого господаря розпочинати випас громадської худоби і з веселим напуттям проводжали нашу череду на пасовисько. Смак свіжоспечених прісних коржиків, якими тоді спорядила нас баба Мар’я, донині береже моя памʼять…

Череду пасли за селом, там, де колись жила баба Танина. Якої вдачі вона була, ніхто з бувалих синьківців не міг повідати.

За річкою розлігся таємничий острівець вільх. Чимало птаства навесні гніздилося там в очікуванні потомства. Свою здобич до нього несли яструби та круки. Лише найстаріші синьківці знали, що там Танинина криниця. З цілющою водою, помічною тяжкохворим.

Туди гнали худобу попаски, корівки неквапливо підскубувати молоду зелень. Шукати стежку до криниці випадало лише тоді, коли вони підпасалися й завмирали на галявині ‒ стоячи або вкладаючись на перепочинок. Тоді пастухові лучалася нагода її роздивитися. Ступати треба було обережно, тихо, аби не стривожити якогось птаха. Стежина несла слід ‒ важкий, твердий, залишений кимось на прим’ятому зіллі очерету й осоки, що тільки-но починало пробиватися крізь сіру повсть торішнього листя. Сама криниця скидалася на копанку у кінці нашого городу. Біля неї хтось завбачливо вбив кілок, на який почепив консервну банку ‒ такий собі кухлик для прийшлих. Декілька навіть маленьких ковтків тамували спрагу.

Біля худоби час спливає швидко, майже непомітно. Ось і сонечко котиться до заходу. Весняні сутінки налягають, м’яко накриваючи луки. Час рушати з пасовища. Череда неквапливо йде до річки, до водопою. Далі за пастухом виходить на піщаний бугор, а звідти навертала додому.

Як годиться, першим ішов батько, стримував череду. Підганяти аж надто забарних, неквапливих корівок було моїм завданням. Якщо череда рухалася повагом, похитуючи боками, це означало, що пастухи добре напасли корів.

Господині зустрічали їх уже на околиці села.

‒ Гришо, добряче напасли, моя он яка пішла! ‒ озивалася котрась із жінок.

‒ До Танининої криниці ганяли, ‒ стримано з усмішкою відповідав батько.

‒ Аж до самої Танининої криниці?! ‒ з подивом перепитували, ніби це було якесь особливо таїнство.

… У простих щоденних справах не помічаємо величності, допоки живуть наші рідні.

Цей спогад – про село, якого більше немає.