Джалаліддіна (1207–1273), перш ніж він стане Румі (виходцем чи мешканцем із Руму – територій, що належали колись Візантії, потім – лише Малої Азії; це також інша назва Конійського султанату, у столиці якого майже 50 років прожив Мевляна), доля довго, але наполегливо вела химерними шляхами до Коньї. До 12-ти років він ріс у місті Балх – одному з найбільших центрів перської культури й суфізму. Нині це невелике, тисяч на вісімдесят, місто на півночі Афганістану, вважається одним із центрів зороастризму, але своє провідне значення давно втратило. Батько Джалаліддіна – відомий суфій з гучним іменням Султан Улемів – у 1219-му разом із сім’єю назавжди покидає Балх. За рік до його нищівного руйнування монголами. Мабуть, передчував майбутню долю міста, а можливо, ще з якихось міркувань.

Сімейство Бахааддіна Веледа (так звали батька) через Нішапур, ще один центр персько-ісламської культури, прибуло до Багдада, тодішньої столиці халіфату, потім вирушило в хадж до Мекки й Медіни, звідти потрапило до багатого на культурні й особливо релігійні традиції сирійського Халеба (Алеппо). Щораз ближче до Коньї. Однак із Халеба не вирушає одразу до столиці Сельджуцької держави, а навіть віддаляється від неї в Ерзінджан. Були на південному сході від Коньї кілометрів за п’ятсот, опинилися в Ерзінджані – на північному сході кілометрів за сімсот-вісімсот. Після цього, здавалося, ось вона, столиця, Конья – за два-триденні переходи. Однак Бахааддін із родиною ще на сім років застряг в Ларенде, теперішньому Карамані, всього за 150 кілометрів від центру потужного на той час Конійського султанату. Та нарешті це сталося: Джалаліддін, уже одружений, із сином-немовлям прибуває 1228 року до Коньї, де пройде щасливий, хоч і звивистий шлях пізнання Істини, досягне вершин слави, буде похований і досі приваблює до міста мільйони паломників, які йшли, йдуть і будуть іти до його гробниці в пошуках благодаті.

Мені не довелося аж так довго прямувати до Коньї. Хоча потрапив до неї теж не одразу. Спочатку була конференція в Адані. Під вечір вирушив автобусом до омріяного Джалаледдінового міста. Думаючи, що турецькі автобуси рухаються приблизно з такою самою швидкістю, як і вітчизняні, так само часто зупиняючись на автостанціях, розраховував прибути до Коньї зранку чи, в гіршому разі, досвіта, а там уже й у центрі замовлений готель з належною назвою «Румі». Перша зупинка справді була довгою. Водії добряче повечеряли, а за той час їхній автобус устигли ретельно помити. Я ж випив чи не найкращої за всі поїздки кави по-турецьки (тюрк кагвесі). Ця зупинка виявилася єдиною проміжною. Турецькі автотраси й автобуси – значно кращі за українські. Тому прибув на автовокзал у Коньї трохи за північ, коли до центру вже жоден транспорт не ходить.

Автостанція – на околиці, до середмістя, якщо вірити мапі, відстань чимала. Та й хтозна, чи буде вільне місце в моєму готелі за добу до замовленого поселення. Тому почав шукати нічліг неподалік. І вже за кілометр-півтора знайшов-таки пристойний готель: зручний номер за помірну ціну. Згодом виявилося, що ціни в місті всюди невисокі: паломників небагато. Можливо, через те, що початок березня (2021-го) – «не сезон», можливо, через коронавірусні обмеження.

Ще вночі, шукаючи готель, звернув увагу, що мечетей, і то величеньких, тут чимало. І всі яскраво освітлювалися, інколи – ніжно-зеленими вогнями, кольору ісламу.

Те що Коньї особливе місто, відчув іще на вокзалі: кілька кіосків з відповідною літературою, різноманітними вервицями, тарілками, піставками з аятами (віршами-рядками) з Корану, фігурками Румі-Мевляни, високими мевлевійськими шапками, всілякими сувенірами…

Якщо в центрі всі мечеті – історичні, доби Середньовіччя, то на околицітрапляються навіть на вид модернові. В межах можливого, звісно.

А з міським швидкісним трамваєм відбув справжнісінький квест. Без квитка через турнікет на зупинку не потрапиш: у будці сидить охоронець. Цілком можливо, що він і продавав квитки, хоча я цього не помітив. Щось пробував йому пояснити всіма мовами, багатющою жестикуляцією та мімікою. Він спокійно махнув рукою, прочинив заслону до зупинки й показав не менш красномовним жестом – заходь! Як тут укотре не згадати добрим словом гостинність і привітність турків.

Через дві з половиною доби повертався на автостанцію завчасу, щоб не поспіхом розв’язати квитково-транспортну проблему. Того разу у будці вже сидів касир. Втім я отримав квиток не одразу: спочатку у мене попросили паспорт («пасапорт» турецькою – не помилишся), потім – ще й номер телефону. Далі почалися технічні збої: номер мого паспорта ніяк не вводився в електронну форму. Як не старався касир – система затято впиралася. Зрештою касир повторив трюк охоронця: махнув поблажливо рукою, відчинив заслону й пустив мене на станцію.

Я запропонував йому оплатити готівкою, але цим лише образив його, ледь удалося перепросити. Не знаю, як світ, а Туреччина – таки не без добрих людей! Може, саме цим Конья і причарувала Джалаледдіна назавжди?

Місто контрастів

Коли замовляв готель «Румі», уявляв собі щось романтичне, сповнене суфійсько-мевлевійської містики чи благодаті. А побачив невеликий готель на чотири чи п’ять поверхів, в історичній будівлі, вік якої важко й визначити: може, століття, може, й два чи три…

Обіцяний краєвид з вікна моєї кімнати – на комплекс-музей, виявився дещо нафантазованим. Ні, вікно не виходило на глухий двір чи непривабливі стіни – перед очима постали історичні вулиці Коньї із одно-, дво- і триповерховою забудовою.

Зате наступного ранку за олінклюзівним сніданням в їдальні на останньому поверсі таки побачив мечеть-музей з усім прилеглим комплексом. Як на долоні.

На готельній рецепції прочитав оголошення: щосуботи ввечері в Центрі-музеї Румі відбувається вистава з танцями-кружляннями дервішів, що частково нагадують мевлевійські обряди, які започаткував і в яких брав участь сам Мевляна. Частково, бо влада новоствореної Турецької Республіки та й сам Мустафа Кемаль свого часу доклали всіх зусиль, аби ліквідувати суфійські ордени й заборонити їх містичні обряди. Теперішні дервішські кружляння відродилися лише як явище культури, танцювальне видовище-містерія, що не має таємного релігійного підґрунтя й покликана передусім приваблювати натовпи туристів і паломників. Щиро пожалкував, що запізнився. Знав – мчав би до Коньї з Адани не в суботнє надвечір’я, а з самісінького ранку, першим автобусом. Зате є тепер потужний додатковий стимул ще раз навідатися до Джалаледдінового міста.

До слова, заселився в готельний номер на кілька годин раніше, ніж належало, без жодних додаткових доплат (не забуваємо про турецьку привітність і гостинність). Позбувшись речей, прихопишти фотоапарат і телефон, одразу подався на оглядини міста. Насамперед – до Центру-музею Мевляни. Та навіть короткий шлях до нього розтягує відстань у часі: не можна не крутити головою навсібіч, не знимкувати давню житлову забудову, не відволіктися, хай і не надовго, на величну мечеть Селіміє. Так, того самого султана Селіма, сина Роксолани й Сулеймана Пишного, якого турки значно частіше називають Кануні, Законником.

Зведено Селіміє набагато пізніше, через три століття після смерті Румі. В мечеть впирається розлогий майдан, а вона заступила шлях до Центру Мевляни, ніби настійно закликає оглянути зовні й зазирнути всередину.

Роблю-таки побіжний огляд, ґрунтовний відкладаю на зворотній шлях. А поки що учвал до Музею!

Більшість міських споруд нібито не мають нічого спільного з часом Мевляни. Тепер уже невідомо, де саме були мечеті й медресе, пов’язані з діяльністю, проповідництвом Румі, його батька й сина, бо місто багаторазово перебудували. Проте щось невловне від тогочасся відчувається в повітрі. Не лише в мечетях чи залишках фортечного комплексу й музеях на пагорбі Алааддіна, а в отих одно-триповерхових будинках у старій частині Коньї, зведених хтозна й коли. Обшарпаний вигляд значно старить їх.

Інколи на одному розі будинок мовби напівприсів, перекособочився, химерними хвилями йдуть гребінь і схили даху тощо. Й саме серед кварталів, вуличок цих будинків, де легко заблукати, щось змушує думати: ти ніби потрапив на кілька століть у давнину.

А ще ж мешканці Коньї. Помітно смаглявіші, вони зроджують думку: ось справжні сельджуки – тюрки-оґузи, які панували тут у часи Румі, зробили союзниками-васалами інших тюрків-оґузів, османів, які й усунули їх від влади й запанували в Малій Азії, створивши на противагу потужній Сельджуцькій імперії імперію Османську. Культ сельджуцького минулого тут відчувається в назвах музеїв, культурних центрів, в інформації про ті чи ті пам’ятки… Джалаліддін прибув до міста в період найбільшого сельджуцького розквіту, а Конья була столицею їхньої держави – Конійського султанату (на початках – Іконійського, бо місто довгий час зберігало ще римсько-грецьку назву Іконія, Іконіум).

Розквіт Коньї

Мудрим і владним правителем сельджуцької держави був Алааддін, який султанував у фортеці-палаці на пагорбі, що нині є другим за значенням (після Центру Мевляни) культурно-історичним центром Коньї. Музей Румі й пагорб Алааддіна – ніби два полюси старої частини міста. А пагорб – ще й важливий транспортний вузол Коньї: трамвайні лінії, огинаючи його, значать кінець і початок маршрутів. Тому потрапити сюди туристові найлегше та найшвидше порівняно з іншими атракціями міста.

Пагорб оточують музеї, що знайомлять з дивовижними витворами кам’яної й дерев’яної різьби (серед них і давні анімалістичні зображення). Неймовірні візерунки химерно переплітаються між собою, накладаються, знову розходяться, творячи одночасно відчуття дуже чіткої симетрії.

Також глибоке враження справляють керамічні вироби, глазуровані тарілки, глеки, кахляні стіни та стеля.

Саме тюрки подарували світові глазуровані вироби – їх принесли араби й до сонячного Піренейського півострова. Португальці називають свої керамічні картини таким зрозумілим тепер словом «азулейрош».

Та ще більше вражають геть не мальовничі керамічні труби, напіввідкопані в земляній долівці, – залишки водогону й каналізації ХІІІ ст. Тодішня Європа ще століттями не матиме уявлення про такі блага міського комфорту і гігієни.

На самому пагорбі – мечетний комплекс. Оглянути його не вдалося – він був зачинений. Чи карантинні обмеження чи з інших причин… Тут-таки залишки колись потужної фортеці: висока вежа, яка перебувала на реконструкції, ховалася за високим бляшаним парканом парканом, тому побачити можна було лише шматок її верхньої частини.

Але й це дозволяло скласти більш-менш повне уявлення про фортецю. А ще там був археологічний музей із величезною кількістю античних саркофагів, скульптур, залишків колон під відкритим небом. І вхід до давньої мечеті, прикрашений суто античними колонами.

Вони, як і витвори кам’яної горорізьби у відповідному музеї та інші пам’ятки сельджуцької доби, переконували: мусульмани-сельджуки дуже бережливо та творчо використовували античну спадщину на службі ісламу. Алааддін був справді великим поціновувачем, шанувальником мистецтва й науки, передусім богословської. Саме тому найвідоміший конійський султан запросив до своєї столиці… ні, не Джалаліддіна, який лише починав свій довгий суфійсько-поетичний шлях, а його батька Бахааддіна Веледа. Із сімейством, тобто із сином теж. Прикро, але султана-просвітника через кілька років після цього отруїть син, потім почнеться міжусобна боротьба, потужний тиск монголів, від яких рід Веледа не міг заховатися навіть у Коньї. Султанат розпадеться і цілковито занепаде. Свідком цієї трагедії буде Джалаледдін Румі.

Із сьогочасся у минуле

Можливо, я просто надумав собі смаглявих нащадків сельджуків. Можливо, мені стрічалися місцеві роми, які становлять значний відсоток населення міста. А може вони за довгі століття просто змішалися з нащадками сельджуків чи й османів? Їхній зовнішній вигляд, повсякденний одяг, часто пошарпаний і не зовсім чистий, замурзані личка дітей, їхні занедбані домівки та вулички ніби кажуть: ми теперішні, не–теперішні, ми понад часом. Жорстка реальність, проте, вривається, переконує, що занурення в минуле – не більше ніж ілюзія. Деякі будинки вже знесено, на зачищені майданчики завезли техніку; що там буде – зрозуміти важко. Якісь будівлі напіврозвалені, інші просто зараз розвалюють потужні екскаватори й бульдозери… Місто вкотре оновлюється й перебудовується.

Привабливі зовні, якісь навіть щирі й наївні, діти-конійці не оминуть нагоди простягнути рученята й пожебрати грошей. Відмовити їм важко, але якщо подасте – матимете клопік. Бо діти не обмежаться тим, що отримали, а будуть просити ще наполегливіше, ледь не наступаючи на вас зі всіх боків. Аякже, тому й тому дали, а нас, обділених, он скільки! Та й ті, хто вже отримав подаяння, не проти отримати ще. Найпростіше – втікати від них. Або ж налякати, гукаючи поліцію. Юні вимагачі одразу кинуться вростіч.

Чим ближче до ринку, тим більша ілюзія перебування в минулому. Особливо, якщо про це минуле бодай трохи знати. Ось аж надто миловидні, яскравих барв, ніби вчора підмальовані невеликі будиночки: їхні другі поверхи нависають над прилеглими до базару вуличками. Здається, ті, хто мешкають на цих поверхах, можуть ручкатися просто вікон, через вулицю.

Колись це були вулички ремісників. Хтозна, може, нащадки мідників, пекарів, шевців, кравців, ювелірів мешкають на тому ж місці, що й їхні предки, хіба в інших будинках?

Центральний ринок (базар?) теж викликає відчуття на межі ілюзії й реальності. З одного боку, чимало сучасного краму, традиційно багато овочів і фруктів, солодощів у сучасних ятках, мішки круп, гори тютюну, спецій, гігантських апаратів для дрібного повільного перемелювання зерен до кави по-турецьки… Але багато й витворів, які мідники за прадавніми традиціями роблять не лише з «профільного», а й із інших металів. Джезви, набори для кави по-турецьки, підноси із підчашниками та кришками у вигляді куполів мечеті, набори склянок-армудів для чаювання «по-турецьки», набори для кальяну, прикраси, керамічні й некерамічні тарілки із зображеннями, які прямо чи опосередковано нагадують: ви в Коньї, місті Мевляни й мевлевійців. Не менше краму і в сувенірних крамницях поблизу Центру Румі. До них традиційно додаються головні убори зелено-медового кольору з тюрбанами, повсюдну моду на які запровадив Джалаледдін Румі і ця мода й досі на часі.

Якщо й не купите таку шапку-чалму, то приміряти її та сфотографуватися цілком можете. До речі, ціни на сувеніри в Коньї цілком прийнятні, зрештою, як і в більшості турецьких міст, крім хіба що Стамбула. Дешеві в Туреччині і квитки на транспорт, і вхідні квитки до музеїв. А в Коньї вхід до значної кількості музеїв узагалі безкоштовний. Коли ж до цього додати невисокі ціни на продукти, на готові страви в різних закладах харчування і в готелях, то усвідомлюєш: мандрувати Туреччиною не лише пізнавально, корисно, а й необтяжливо для кишені.

Як кавоман люблю каву по-турецьки. Особливо приємно смакувати її в давніх кав’ярнях-чайханах, які зберігають шарм старих часів і певної занедбаності. А хочете зекономити кошти, можна випити «тюрк кагве» у кіоску на території Центру Мевляни. Кава по-турецьки вдвічі-втричі дешевша за всілякі розчинні чи зернові «нескафе», тим паче – за всілякі «капучіно-мокачіно», «лате» тощо. Чи то європейці та інші іноземці наганяють ціну на звичні для себе напої, чи турки так мліють перед «західними» кавовими трунками? Не знаю. Та на свій смак рекомендую вам замовляти «тюрк кагве», у крайньому разі – чай в армуді.

Серце суфійського минулого

Центр Мевляни. «Кавова церемонія» була завершальним, а не початковим етапом знайомства із сакральним для суфізму й суфіїв усіх часів місцем поховання великого румійця.

Величезна мечеть, над якою височіє зелений купол, зведений над гробницею-саркофагом Мевляни через кілька століть після його поховання.

Благоговійний настрій перед входом до мечеті-музею створює ряд давніх мізерних келій для суфіїв-ченців, вилаштуваних літерою Г. Інформаційні щити турецькою й англійською мовами відтворюють історію комплексу, біографію Румі, постулати й символіку суфізму тощо.

Джалаледдін із Балха, його батько Бахааддін не належали до перших поколінь суфіїв. Суфізм тоді мав уже кілька століть історії, величезні теологічні напрацювання й відшліфовані духовні практики. Чому ж така велика увага саме до Румі, якого ще за життя назвали Мевляною (Мовляною, Мауляною), тобто Вчителем, Наставником?

Мусульмани традиційно поділяються на суннітів і шиїтів, нині непримиренних між собою більше, ніж католики та православні у християнстві. Та на момент зародження суфізму в ІХ–Х ст. цей поділ і протистояння не були такими різкими. Тому вчення суфіїв, якщо продовжувати аналогію ісламу із християнством, було своєрідним містичним протестантизмом. Як до суннізму, так і до шиїзму. Традиційно для протестантських церков суфії зверталися до першоджерела – Корану і до підтверджених авторитетно хадисів, постулатів віровчення.

Тому в житті були аскетами, максимально обмежували своє тіло, утримували себе та свою сім’ю винятково за рахунок власної фізичної праці, ремесел, уникаючи щонайменшого контакту з нечесно заробленими коштами чи майном. Оповідають, кури одного з перших суфіїв поклювали зерно на сусідському подвір’ї. Коли господар-суфій дізнався, що зерно до сусіда потрапило від іншого сусіда, запідозреного в нечесних оборудках, то перебив і викинув цих курей: він і його родичі не мали права навіть так живитися несправедливим коштом. Ця давня історія залишилася повчальним переказом-міфом, дороговказом для наступних поколінь суфіїв, однак чистота їхніх помислів і вчинків усе більше розмивалася. Бахааддін Велед, батько Румі, та й сам Джалаледдін, їхні сім’ї вже існували не з фізичної праці голови родини, а за рахунок приношень-пожертв від прихильників. У те, наскільки ці прихильники та їхні прибутки були чесними, схоже, не дуже вникали, та й навряд чи була така змога.

Вже у XVIII ст. суфії фізично працювали. Дідусь і батько геніального туркменського поета Маґтимґули Пираґи (Махтумкулі Фрагі), сам поет фізично були ремісниками (Маґтимґули був зерґером, ювеліром, який виготовляв срібні прикраси). А за поетичну творчість батько Довлетмамед Азаді і син не брали жодної винагороди. Батько Маґтимґули був ще й муллою, навчав місцевих дітлахів у мектебе, проте й за цю інтелектуальну працю не брав грошей.

Якщо дуже коротко й дуже спрощено для не-мусульман: іслам спирається на смиренне визнання величі Аллага, яку смертні осягнути не у змозі й не повинні намагатися осягнути неосняжне, та на покірне виконання приписів Корану й хадисів (канонізованих переказів про життя й вислови Пророка Мухаммада). Серед цих приписів надзвичайна роль відводиться дотриманню п’яти «стовпів» ісламу: визнання єдиного Бога – Аллага та Його посланця Мухаммада як останнього Пророка (іслам визнає всіх біблійних пророків як попередників Мухаммада); п’ятиразова щоденна молитва; закят, тобто пожертви відповідно до своїх статків: чим більше маєш, тим більше віддаєш бідним; піст у місяць Рамадан: від сходу до заходу сонця не можна їсти, пити, курити, займатися сексом, зосередившись на молитвах і читанні Корану, й лише вночі можна помірно підкріпити тіло їжею й питвом; хадж, тобто паломництво до священного міста Мекки (а заодно можна побувати й у Медіні) в останні десять днів року за місячним календарем, але цей стовп ісламу перестав бути обов’язковим: у давні часи хадж можна було відкласти через фінансову чи фізичну неспроможність, зараз значно проблемніше для мусульман потрапити до Мекки через суворе квотування паломників владою Саудівської Аравії: у попередні роки через тисняву було чимало загиблих.

Отже, покірно й сумлінно дотримуєшся вимог і приписів – у потойбіччі тебе очікує справедлива винагорода у вигляді раю. А порушник вимог і приписів приречений на пекельні муки. Людина повинна бути пасивним виконавцем волі Аллага, який уже наперед визначив усю її подальшу життєву долю. Воля Аллага незбагненна, тому потрібно покірно її прийняти й не пробувати ремствувати.

Звивистим шляхом до Істини

Суфії прагнули активної життєвої позиції, рухатися назустріч Аллагу вже за життя, долучитися до Нього, злитися хоч би частково з Ним ще на цьому світі. Для цього перші покоління суфіїв розробили складну, розгалужену систему проникнення крізь земні, матеріальні заслони до сутності Аллага, до злиття з Ним воєдино, бо всесвіт з усіма людьми теж єдиний, нерозривний.

Спиралися вони на сувору наукову логіку у тлумаченні Корану й хадисів, відшукуванні в них глибокої символіки, яка б дала змогу встановити стійкий зв’язок між кожним щирим мусульманином і Аллагом. Для цього не конче дотримуватися стовпів ісламу, але треба повністю віддати себе служінню та пізнанню Аллага. Щиро й самовіддано «закохатися» в нього. Прорватися через перепони матеріального світу до пізнання та злиття з Аллагом можна через різні практики, насамперед упадання в релігійний транс, екстаз і, відповідно, інтуїтивно-емоційне досягнення, хай і на короткі миті, найвищого духовного захвату, ейфорії. Наприклад, через кількасотразові повторення ключової формули «Ім’ям Аллага Милостивого, Милосердного!», з якої розпочинається кожна сура Корану, кожна молитва, початок різних великих обрядів, справ тощо. Або ж через багаторазові повторення молитов, зосередженістю на якихось важливих символах і постулатах, називання дев’яноста дев’яти імен Аллага, зосередженості на них та багато інших, відомих лише суфіям, членам різних тарікатів (орденів) чи обмеженому колу шейха-наставника та його учнів.

Розвиток інтуїції, чуттєвості, щирості й безкорисливості не означали відмови від інтелектуально-логічних надбань. Джалаледдін Румі був однією з найосвіченіших осіб свого часу. Щоб засвоїти нові знання та істини, він, здавалось би, й так високоосвічений, вирушає на навчання до Багдада – тодішнього духовно-наукового, політичного й економічного центру ісламського світу. З юних років його освіченість і суфійська кар’єра рівномірно та стрімко йшли вгору. Вже в 24 роки він провадив богослужіння й читав проповіді в мечетях Коньї, а це були великі честь і досягнення.

Проте шукач Аллага вже в цьому житті не міг зупинятися на досягнутому. Не в кар’єрному зростанні, а в духовному. І Румі повертається до низів, стає мюридом (послушником), найменшим у суфійській ієрархії.

Для досягнення повної покори перед Аллагом і людьми шейх (наставник) зобов’язав його ледь не цілоденно чистити міські туалети. Потім Джалаліддін разом із іншими мюридами жебрав пожертви для всієї братії. Так він навчився читати думки й почуття, кожен жест і вираз обличчя тих, хто жертвував чи не жертвував, давав багато чи зовсім мало. Жив упроголодь, навчившись із часом споживати мінімальну кількість харчів для підтримання фізичної життєдіяльності, байдуже ставитися до матеріальних благ і надбань, а зосередився на духовному повсякчасному бутті.

Суфійський шлях (тарікат) випробувань завершився, за традицією, через тисячу й один день (не лише казки розповідаються тисячу й одну ніч). Румі навчився, крім усього іншого, прориватися у трансцендентальні сфери, хоча не завжди й ненадовго. Засвоїв, що пошук повинен тривати завжди, віддатися йому треба до останку. Трагізм полягав у тому, що не було гарантії досягнення бажаного. Можна було все життя шукати, повністю присвятити його руху до Істини, ігноруючи все довкола, а Істини так і не досягти, навіть не наблизитися до неї.

Румі був до цього готовий, тому знову повертається до священницької діяльності, стає наставником дервішського пристановища та проводить богословські зібрання (меджліси), доступні для всіх.

Центр Мевляни

Мечеть Джалаледдіна зовні не видається такою великою й величною, як усередині. Свою мізерність і захват відчуваєш уже перед входом до неї. Розлогий простір, високі склепіння не викликають, проте, пригніченості, а мов закликають душу розпросторитися, злетіти піднесено вгору. Враження не повне, бо значну площу посередині мечеті, де відбуваються танцювальні містерії, відгороджено високими заслонами. Йдеш уздовж них, не звертаючи: з одного боку – заслона, з іншого – відгороджені поховання.

Після кількох поховань (усе очікуєш, чи не оце – Джалаледдінове?), у кінці імпровізованого коридору нарешті потрапляєш до «кульмінаційної точки». Зразу усвідомлюєш, що саме тут похований Мевляна (тут-таки й поховання старшого сина Веледа, духовного спадкоємця і керівника ордену мевлевійців після смерті батька).

Поховальний саркофаг укрито розкішним покривалою стіни і колони вишукано оздоблено золотом і ще якимись невідомими металами чи мінералами. На це поховання не шкодували коштів, схоже, умисне творили враження, що будь-які матеріальні витрати мізерні супроти величі того, чий прах знайшов тут спокій. Попри те, багата оздоба не сяє, не виблискує, вона видається тьмяною. Можливо, тому, що бракує освітлення.

Ще на вході познайомився з ліванцем, який умисно прибув до Коньї, щоби віддати шану великому Румі. Моїх нікчемних знань англійської вистачило для порозуміння з ним, тому всередині ми скооперувалися, щоб фотографувати один одного. Ліванець перебував на вершині екстазу: може ж бо стояти біля поховання Мевляни, зробити світлину біля нього! Здавалося, чи то він передає невидимі флюїди до гробниці, чи то ловить флюїди від неї… До буденної реальності, однак, повернув доглядач музею-мечеті, нагадуючи нам, як і десяткам інших відвідувачів до і після нас: натягніть маску на носа! А ми її стягали перед фотоапаратом, бо ж уважали ледь не святотатством знимкуватися на тлі поховання великого Румі з закритим обличчям.

Звернувши ліворуч від гробниці, потрапляєш у власне музей. Захоплення викликає експозиція кількасотлітніх рукописних Коранів, частина яких – ровесники Румі. Вражає не лише їхній вік і пристойний стан, а й те, що вони різного формату, оздоблення, є витворами каліграфічного мистецтва, свідченням високопрофесійного і креативного книговиробництва на середньовічному Сході.

Починаєш і сам, на взірець суфіїв, пройматися особливим трепетом, богонатхненними почуттями, відчувати певне злиття, розчинення в духовній аурі музею. Особливо біля небагатьох меморіальних речей, які належали самому Румі, його синові Веледу й Шамсові Тебрізу.

Проте й тут реальність грубо вривається, перерізаючи високий духовний злет. Усвідомлюєш нарешті, як нелегко було суфіям повністю абстрагуватися від марнотного матеріального довкілля. Серед відвідувачів опинилися якісь російськомовні матуся років тридцяти – тридцяти п’яти й малолітній вередун років шести-семи. З ними ще якась жіночка приблизно такого ж віку, як і матуся. Цілком припускаю, що ця трійця і не з Росії, можливо, навіть земляки. Вони не розмовляли – вони перекрикувалися, ніби перебували не за три-чотири метри одна від одної, а в різних кінцях мечеті. Інші відвідувачі спілкувалися ледь не пошепки, проймаючись тим, що не гоже порушувати спокій такого святого для мільйонів людей місця.

Викрикували щось примітивно-банальне, на межі з матюччям, хоча до нього, слава Аллаху, таки не дійшли. А проте не відчували й крихти знічення, що їх усі чують, а хтось, може, й розуміє їню базгранину, зрештою, що вони порушують спокій, особистий простір інших. Навпаки, цілковитий ігнор із відчуттям, що вони тут самі. Хлопчисько заходився качатися на килимі, вимагати до себе уваги, зриватися на голосний плач, репетувати, чогось вимагаючи а щось заперечуючи. Матуся на те не зважала: очевидно, така поведінка синка для неї звична і прийнятна, навіть у людному місці.

Шамс Тебріз колись й тепер

Далі шлях до мечеті Шамса (Шемса) Тебріза (Тебрізі). Це не більше кілометра від Центру-музею Мевляни. Мечеть в усьому ніби контрастує з музейним комплексом Джалаледдіна Румі: невеличка, чи не найменша з усіх, де вдалося побувати в Коньї. Ні зовні, ні всередині нічим особливим не вражає, їй явно далеко до розкоші і багатства музею Румі.

Але ця простота й суворість теж приваблюють: жодних прикрас, та й саркофаг не одразу приверне увагу строго чорним покривалом. Суфійська аскеза, суворість і вимогливість ніби витають у повітрі. Відчуття роблять теплішим дерев’яне оздоблення інтер’єру, залишки автентичної різьби, орнаментики, які частково руйнуються й потребують консервації.

Невідомо, чи в саркофазі поховано саме Шамса Тебрізі. Протягом століть ніхто не міг сказати: його вбили чи він сам кудись безслідно зник, як це вже було одного разу, за два роки до його остаточного зникнення. Хтось посилався на записи сина Веледа, про те що він із прибічниками нібито приховав від батька тіло вбитого Тебрізі. А одним із убивць Велед називає молодшого брата. А що, як це лише обмовляння можливого конкурента? Про загибель Шамса нібито здогадувався й сам Мевляна, проте всіляко уникав визнавати це. Стверджують, що в середині ХХ століття, ремонтуючи маленьку стару мечеть, наштовхнулися на могилу Тебріза, поруч із занедбаною криницею. Як ідентифікували, що це тіло Шамса? Не знаю.

Взаємини Шамса Тебрізі й Джалаледдіна Румі досі залишається однією з найбільших таємниць минулого, яка, схоже, не має шансів на розгадку. Можна, звісно, будувати гіпотези, припущення… Одна з багатьох спроб дати власне пояснення історичної загадки постає зі сторінок роману Орхана Памука «Чорна книга». Радше це не зовсім авторська спроба, а версія, вкладена в уста одного з головних персонажів роману, журналіста Джеляля. Газетяр повинен орієнтуватися на увагу читацького загалу, тож його «у Мевляні найдужче цікавила його статева й містична близькість, яку той спізнав з деякими чоловіками в деякі періоди свого життя, а отже, і її таємниці та наслідки, відображені в оповідях». Були прямі натяки на нібито гомосексуальні стосунки між Румі й Тебрізі, бо ж ця думка найперше зринає в тих, хто дізнається про загальну канву взаємин між ними.

Такий очікуваний масовим читачем підхід (злочини, скандали, секс) викликав значний резонанс: захоплення атеїстів, обурення суфійських прихильників. А що ще потрібно медійникам і газеті? Наклади й гонорари зростають. Тепер казали б, що журналіст паразитував на гайпі. Однак наступні Джелялові колонки лише частково продовжували паразитувати на сексі й містиці (наприклад, через провокативні запитання, що, мовляв, «двоє чоловіків могли робити цілих пів року в тісній кімнаті, про що розмовляли»?).

Колумніст висуває ще й парадоксальну розгадку вбивства: Румі шукав когось, хто був би йому дзеркалом, у кому він знайшов би власний відбиток; даремно всі шукали й не могли розгадати, що ж такого визначного було у простакуватому, грубому Шамсі; таємничості, величі, духовної глибини Тебрізові надав сам Мевляна, витворивши міф про духовне єднання двох виняткових постатей, а через це – і вихід до єднання з Аллагом, аби ніхто не розгадав цю таємницю, Шамс стає вже непотрібним, а тому вбиває його сам Румі, а потім гірко й щиро оплакує його втрату, бо оплакує насправді частину самого себе. А далі, стверджував газетяр, стосунки з Шамсом продублювалися зі ше простакуватішим ремісником Салахаддіном, а після його смерті – з непримітнішим Хюсаметтіном. Вони подаються ледь не як порожні посудини для сексуального й містичного наповнення Мевляною самим собою.

Для повноти картини Джеляль ще й стверджує, що велика «Масневі» Мевляни – «плагіат від першої до останньої літери!». Журналістська метода Джеляла багато в чому нагадує покійного Бузину. Висновки Памукового колумніста часто аргументовані, спираються насправді на результати наукових досліджень, відомих вузькому колу фахівців. Але на загал через газету подається версія, що це ледь не особисті відкриття глибокого читача Джеляля. Аргументи вибірково долучаються один до одного, щоби доводити парадоксальні, гайпові версії. Ще більшої подібності з Бузиною Джелялеві додає те, що сумнівна медійна діяльність змушує його переховуватися від убивць, а може, його вже немає на цьому світі.

Що дав Шамс Мевляні?

Тверезі роздуми, однак, ставлять під сумнів гіпотези Джеляля й, можливо, самого Памука. Важко повірити, що в людині майже 40-річного віку, яка доти навіть натяку не подавала на потяг до чоловіків чи хлопчиків (до речі, дуже поширене тоді явище в середовищі дервішів), раптом прокинулися гомосексуальні нестримні бажання. Більше того, Джалаледдін відкрито виявляв повне несприйняття «содомії» в листі до молодшого сина Алааддіна, від якого було б неможливо приховати власні вподобання, а тим вчинки. Ось рядки з того листа, в яких він як батько застерігає сина від «симпатій» до чоловіків, коли виникла така підозра:

«Якщо хтось знічев’я штовхає нашого сина на шлях, гидкий для його природи, то хай не поспішає він рушити тим щляхом. <…> Та хіба розумна людина виб’є собі око через те, що в такої-то немає одного ока, а онтакий-то косоокий? І не стане розумний содомітом через те, що такий самий хтось інший, не личить йому подібна гидота!..»

Хоча, хоча… Пригадується «Маятник Фуко» Умберто Еко. Там сексуальні взаємостосунки тамплієрів пояснюються не традиційно – мовляв, це звична справа серед замкнутих чоловічих військових, злочинних і навіть чернечих спільнот, – а тим, що таким робом тамплієри активізували загадкового, скрученого у три з половиною оберти змія Кундаліні, який розташовується під самісіньким копчиком. Існує, до речі, окремий різновид йоги – Кундаліні-йога. Змія треба активізувати, бо так активізується тілесна енергія людини. А ще Кундаліні символізує єдність мікро- і макрокосмосу, єдиність всього сущого і т. д. Хтозна, Балх зовсім поруч із загадковою Індією з її, зокрема, вченням про змія Кундаліні. Можливо, Румі щось було відомо? Чи щось відкрив йому Шамс – як містичним чином осягнути те, що приблизно в той самий час відкривали для себе через активацію власних Кундаліні тамплієри, рухаючись через Малу Азію до Гробу Господнього?

Особливу симпатію Румі до Шамса, потім Салахаддіна й Хюсаметтіна дослідники, однак, пояснюють (і, видається, дуже аргументовано) тим, що вони відкрили для нього інший, чи ще один, чи паралельний шлях до злиття з Аллагом. І навіть не інший, а одночасний, проте значно простіший. Можна було йти до особливого релігійного екстазу шляхом складних інтелектуально-логічних побудов, накопичення все більших знань і досвідів. А можна було через набагато менше «ланок» – через щиру саможертовну й безкорисливу Любов до Аллага, коли тобі нічого, крім відчуття прилучення до Нього й розчинення в Ньому, не потрібно.

Одна із ключових притч із «Масневі» – про жалюгідного, занедбаного, чи й не вошивого пастуха. Якийсь богослов випадково підслухав його незв’язну, але щиру подячну молитву до Бога за новий день, за спілкування зі світом і худібкою, яка не мала нічого спільного з канонічними молитвами. Спочатку богослов суворо відкартав пастуха, а потім йому стало соромно: він усвідомив, що пастух значно більше любить Аллага й перебуває до Нього, можливо, значно ближче, ніж він, високовчений, напханий усіма тодішніми науками святенник.

Суфії могли бути пантеїстами чи уявляти Аллага як окрему субстанцію, проте й тоді були близькими до пантеїстів. Адже позірна реальність була виявом його всесильності, єдності та єдиності, цілісності, довершеності. Тож нібито простакуваті Шамс, Салахаддін і Хюсаметтін навчили пізнавати Аллага й долучатися до Нього через пізнання краси й довершеності світу, через спілкування зі щиро залюбленими в Нього, через внутрішнє духовне злиття в цьому спілкуванні інтелекту й емоцій, логіки й інтуїції, взаємосполучення та взаєморозчинення, яке призводить і до розчинення в Божественній субстанції. Будь-яка щира Любов до будь-кого й до будь-чого як зовнішніх і внутрішніх виявів Бога, його досконалості й усемогутності наближує до єднання й пізнання Його. Тому не було сенсу позбуватися того чи тих, хто відкрив Румі власний шлях до єднання з Аллагом, давав йому натхнення на цьому шляху.

Новий Румі й новий суфізм

Це велике свято для суфія, яке приносить радість, щастя на противагу попередній суворій зосередженості на аскетичних практиках. Інтуїтивно-чуттєве, образно-метафоричне наближення до Аллага, проривання в інші сфери крізь матеріальні оболонки закономірно вилилося у співи й танці-кружляння під супровід ребаба, флейти й бубна, коли внутрішні ритм і мелодія поєднуються з зовнішніми. Такі, інколи кількаденні, пісенно-танцювальні зібрання лише збільшили популярність Мевляни та його ордену Мевлеві серед конійців: подейкують, вони здавна були залюблені в народні пісні й танці. Доречно буде також згадати особливу мелодійність, ритмічність арабських віршів Корану.

Суфізм Румі після зближення з Шамсом, а потім – Салахаддіном і Хюсаметтіном Челебі став життєлюбним і людиноцентричним. Саме через людину, єднання з нею Мевляна долучався до Аллага, доростав до Нього, уподібнювався до Нього, про що йшлося й у його віршах. Мотив дуже небезпечний на середньовічному Сході. Ще задовго до Румі, в 922 році, був страчений бунтівний поет-суфій Халадж за ствердження власної (насправді людини загалом) богорівності, за фразу: «Я – Істина». За ствердження «Я – Бог» та подібні заяви в поезії 1417 року з Імадеддіна Насімі живцем здерли шкіру.

Вірші Румі сповнені схожими заявами й мотивами. Він стверджував, що Аллага треба шукати передусім у собі, й не тільки та не стільки в розумі, як у серці. Містичні прориви в інші сфери буття дають можливість у собі відшукати, побачити Його довершеність і могутність. Попри те, Мевляна й далі залишався недосяжним авторитетом для своїх послідовників, духовенства, владців, всього народу. Можливо, тому, що чимало дослідників вважають епоху Румі східним аналогом європейського Ренесансу, періодом його розквіту. Халаджу не пощастило, він жив у ренесансний переддень, і Насімі не пощастило, бо східне Відродження вже заходило за лінію небосхилу. Чи це вияв Ренесансу, чи ні, але, мабуть, багато важило і те, що світогляд правителів та й загалом населення Коньї та прилеглих країв і народів був тоді гуманістично-оптимістичним.

Очевидці стверджували, що мевлевійці можуть через невеликі перерви кружляти по десять чи й більше хвилин за кожен раз, і так пів доби чи й добу. Можливо, від запаморочення їх оберігала зосередженість на трансовому долученні до високої Істини. Румі, крім музики й танців, виливав відкриття Аллага у віршах, що було цілком закономірно: їхня метафорика давала можливість якнайкраще вербалізувати те, що не піддавалося логічному причинно-наслідковому викладу. Суфійська лірика на той момент мала вже значну історію та стійкі традиції.

Суфійсько-духовну поезію Джалаліддін почав творити ще замолоду. Та поетична творчість набула системного характеру саме після зустрічі та прощань із Шамсом Тебрізом.

Системного –не означає розміреного. Важко було передбачити, коли саме прийде натхнення: його збурював транс, коли Мевляна був напівпритомним і сам не міг записувати вірші – лише надиктовувати. Тому за ним ходив уже згадуваний Хюсаметтін і записував слово у слово промовлене Великим Суфієм. Кожен раз це були різні за змістом і духом частини завчасу запланованої, величезної, на шість частин, «Масневі-і-манаві», які поєднувалися між собою переважно асоціативно. Одні дослідники стверджують, що серед десятків тисяч віршів Мевляни збереглося записаних ним власноручно всього чотири рядки, інші кажуть – аж вісімнадцять рядків.

Поезія – за крок від Істини

Попри те, що поетичний екстаз, транс міг охопити Мевляну в будь-якому місці і в будь-який час, він цілеспрямовано готувався до цього стану. Попередньо довгий час постився, молився, безпосередньо перед упаданням у транс випивав вина (що було грубим порушенням мусульманських настанов). А потім надиктовував, надиктовував вірші аж до повної знемоги. Так витворилося величезне зведення ісламсько-суфійських теологічних основ, знань, метафор, символів, практик у двовіршах-бейтах – шість великих частин поеми «Масневі-і-манаві», яка народжувалася понад п’ятнадцять років. А ще було понад дві тисячі ліричних газелей та понад тисячу філософсько-повчальних мініатюр-чотиривіршів-рубаїв.

Звісно, всі твори Джалаледдіна Румі не були оригінальними. В суфійській поезії, як і у східній середньовічній поезії загалом, традиції, зокрема в мотивах, образах, сюжетах і навіть у словесних виразах, тропах, були дуже сильними й часто навіть обов’язковими. З часом стали популярними навіть змагання поетів, хто краще опрацює певний сюжет, образ чи один рядок когось із попередників тощо. Кожен складав свій, неповторний твір, були вони також різними й за мірою таланту, який виявлявся в текстах. Значно пізнішим прикладом такого змагання можуть бути ліричні твори українських поетів-неокласиків, де порінювалися образи Навсікаї й Саломеї. Та й у європейських літературах, особливо доби Середньовіччя, навряд чи знайдеться твір, який би не спирався на традиції попередників, не «запозичував» від них.

Румі не міг оминути спадщину Бістамі, Халаджа, Ансарі, Санаї, Аттара, інших поетів-суфіїв, зміст їхніх творів. Та він не обмежився лише писемними історіями й формами – звертався до народних переказів, пісень, приповідок, фольклорних ритмів і образів. І не просто запозичував («плагіатив», як сказав би Джеляль), а перетворював їх у ліро-епічні перлини довершеної форми й завжди актуального змісту, поєднував їх із власними історіями, притчами, роздумами, повчаннями й висновками. Через століття важко сказати, хто більше цінується, хто важливіший для світової культури – Румі-суфій чи Румі-поет? Зрештою, роз’єднати їх неможливо, а «Масневі» – це для більшості читачів у всьому світі визначний літературний твір, а для мусульман, не лише суфіїв, та й не лише для мусульман – важливий дороговказ духовного зростання, осягнення найсокровенніших істин, морально-етичний кодекс взаємин людини зі світом, з іншими людьми, з Богом.

Прикро, що творчість Мевляни майже недоступна українською мовою, за винятком деяких текстів. Ця проблема українського перекладознавства, особливо стосовно східної поезії. Трохи більше є перекладів російською, наприклад, збірка притч, які частково вибрали з усієї «Масневі». Всю поему ніхто не брався перекладати, бо Румі ж містик, а отже – «реакціонер». Зате є чимало творів у перекладі німецькою, французькою, англійською. Найповніше видання англійською, зокрема й «Масневі», – нью-йоркське 1995 року, в перекладі Коулмана Баркса.

Чому мільйони паломників і досі йдуть та їдуть до Коньї? Адже тепер почитати твори Джалаліддіна Румі чи про нього можна в бібліотеці, в соцмережі, послухати про нього в YouTube тощо. Хтозна. Можливо, хтось хоче побачити видовищний танець дервішів, який зачаровує, прагне передусім культурного дійства. Хтось хоче відчути ауру тих часів, зосередженості на духовному бутті, прагненні пізнати трансцендентні істини.

А більшість, напевно, таємно сподівається, що незримо поспілкується із самим Мевляною чи його мистецтвом Любові до світу й Аллага, щось інтуїтивно осягне та збереже на все життя. Тим більше що Мевляна заповідав робити це не в суворій аскезі й строгому самообмеженні, а радісно, натхненно, творчо.

Роман турецько-британської письменниці Еліф Шафак «Сорок правил кохання» можна назвати гімном суфізму, Джалаледдіну Румі й Шамсові Тебрізу, які допомагають кожному послідовникові полюбити довкілля, людей, Бога (Аллага), стати з ними Єдністю. Головний герой роману Азіз, якому відведено лише кілька місяців життя, висловлює коханій Еллі власну заповітну мрію: «ми зможемо врешті разом поїхати до Коньї. Саме там я хочу померти». Для суфізму, для віри Азіза місце смерті й упокоєння ніби не мало значення. Але…

«Азіза поховали в Коньї, так само як його улюбленого Румі».