Ми були сусідами у Чернівцях. Але того разу зустрілися в Києві, у мистецькій кнайпі «Купідон», неподалік Хрещатика. Там зазвичай добра кава, і там, в інтер’єрі струганих лавиць та давніх ужиткових речей, віє епохою «розвинутого соціалізму». Якраз в ту епоху, сорок років тому, і написав Павло Дворський одну з найчарівніших своїх пісень – «Стожари». Тепер таких пісень не густо. Та й час нині інший. Пісні – інші. Дещо, може, і не гірше лягає на душу, але… не таке. А, може, то ми «не такі», з торбою минулого на плечах…

Чи не в кожного композитора є знакові пісні. Як віхи творчості. Вони впливають на долю митця і навіть усієї країни. «Стожари» – одна з таких.

– Для поета і композитора велике щастя написати за життя хоча б одну пісню, котру би співав народ на своїх весіллях, народинах чи просто при доброму застіллі, – каже Павло Дворський. – З тим визнанням не порівняєш жодне високодостойне журі, жодне лавреатство. Сотворив хоча б одну таку пісню, яка в людських забавах перша, – вважай, недаремно прожив життя. От візьми «Гуцулку Ксеню». Не раз і не два спеціально допитувався у переповнених залах: чия це пісня? Мені сотні вуст відповідали – народна. І то таки правда! За силою Божої дивовижі, за вибухом музики і віршів справді народна. Але композитора Барну і поета Савицького, її творців, народ мав би знати бодай на прізвища.

До мене якось підходить відомий журналіст, продюсер, поет та й розповідає, що коли він був молодшим, то також мав свій вокально-інструментальний колектив. І вони, мовляв, часто співали пісню Левка Дутківського «Місячна дорога»… Я йому відповідаю: то добре, що ви співали «Місячну дорогу». Єдине, що її написав не Левко, а я… У 1981 році те було, як зараз пам’ятаю… Він, той продюсер, довго не міг повірити, що стільки років плутав авторів… А щодо «Стожарів», то взагалі був ошелешений, що то теж моя пісня, а не Володимира Івасюка…

У Кудрявцева на Кудрявському…

Павло Дворський до кави в «Купідоні» додає вершків, трохи цукру і пригадує далекий 1978 рік. Чернівецька «Смерічка» – один з найпопулярніших тоді ВІА в цілому Радянському Союзі. Де їх лиш з тією примітивною апаратурою не носило! Побували з гастролями від Владивостока до Калінінграда. І скрізь – шалені оплески. Росіяни, пригадує Павло, тоді гукали на біс «Червону руту», «Водограй». І ніхто з них не казав, що не розуміє української пісні, ніхто не перепитував: «О чьом пєсня?»

Володимир КУДРЯВЦЕВ

– Ну, а навесні 1977-го, у травні, ми з Яремчуком приїхали до Києва. І Назарій познайомив мене з поетом Володимиром Кудрявцевим. Він мешкав тоді на Кудрявському узвозі. І у нього тим часом якраз гостював вокальний дует з Польщі, котрий теж співав його пісні. Шлягером того польського дуету була пісня Кудрявцева «А ми удвох в одне дівча закохані». Отож, сидимо з Назаром у Володимира, п’ємо каву, спілкуємося. І Назарій каже: «Я вас тут докупи звів не просто так. Ви маєте написати щось, щоби те «щось» зазвучало приблизно так, як «Червона рута».

Я йому: «Назарію, та такі пісні, як «Рута», народжуються раз на сто років». Ми, мовляв, напишемо, але ти не бери одразу таку планку. А він : «Якщо брати меншу планку, то тоді краще не пишіть нічого…» На тому й розійшлись.

Але я замислився. Кудрявцев мені сподобався. В нашій бесіді щось відбулося, якийсь творчий спалах. То ніби знак, ніби як сам Бог велів, аби ми заприязнились. Почали телефонувати один одному, радитись. Я казав: «Володимире Олексійовичу, може, би ви написали для мене якісь вірші, а вже я до того спробую підібрати музику?» А він своє: «А, може, в тебе спершу народиться музика, а вже я до того доберу слова?» Отак якийсь час перетягували той канат.

В одеському степу

– І ось поїхали ми зі «Смерічкою» на гастролі до Одеської області. Місто Балта. Побутові умови жахливі. Всі зручності на вулиці, за 50 метрів від готелю. Отако ми тоді гастролювали. Їхали від села до села в тому районі польовими дорогами, де порохи густіші за туман…

І в тих переїздах раптом починає напосідатися на мене дивна мелодія. Воно ото «находить» і починає десь на підсвідомості гратися – то вигулькне неясно, то втікає, губиться. А я так: поки «воно» в моїй голові і серці не окреслиться, я «його» на ноти не записую. Бо ж бува, що й щось примітивне наппливе, а написане шкода викинути, і починаєш над тим «мертвим» чаклувати, та тільки час втрачаєш, бо мертве – воно і є мертве.

Отож, почало в мені щось тоді бриніти, якась така цікава мелодійна канва. І в’язалося воно з отими високими південними зорями. Ми ввечері після концерту повертаємося до задрипаного готелю, а ті зорі в степу, тим світлом своїм щось таке зі мною робили, що пояснити не годен. Хочу впіймати те видіння, і, здається, ось вона, та Божественна музика, але ще мить – і втікає, не дається.

А я завжди возив із собою гітару. Сиджу в номері, телевізора нема, лише радіо на цвику перекособочене, з обірваним шнурком. Та то, може, й добре, що ніщо не відволікало. І тоді оту мелодію я й «упіймав». Мені ввижалося: юнак під зоряним небом мріє про кохання. Такий сюжет мені ліпився. Я придумував якісь слова, аби лиш під мелодію базікати. То була повна нісенітниця, але мелодія, здається, забриніла.

Повертаюся у Чернівці й одразу телефоную Кудрявцеву до Києва. Кажу, здається, знайшов мелодію! Як би нам зустрітися, бо мушу те наспівати. Кудрявцев каже: їдь терміново! Того ж дня потягом о 20-тій годині рушаю до столиці. Володимир зварив каву. Я з гітарою «Кремона», він запускає старий совдепівський бобінний магнітофон. Я наспівую, він пише. І я йому кажу, що дуже б хотілося, аби у віршах йшлося про справжнє кохання, але неодмінно під нашою українською, отою Божою природою, під нашими зірками, бо, кажу йому, чуєте оцей такий мелодійний скачок, оця висока нота, вона щось має чіпляти, і здійматися десь високо, аж під самі зірки.

Бачу, Кудрявцев аж тремтить. Музика йому сподобалась, і він хоче втрапити в оту музичну колію своїми римами. Каже: буду працювати.

І я поїхав назад, у Чернівці. А тоді ж зв’язок який був? Щось ми не могли довгий час один одному зателефонувати. То мене нема вдома, то він десь повіявся. І ось за кілька тижнів отримую лист. І в тому листі нема ні «добрий день», ні «здрастє», а одразу: «Павле, здається, ми написали пісню, яку заспівають усі!» А віршів я ж іще не бачу, це лиш початок листа. А він пише далі: «Я вірю, що наші «Стожари» буде співати весь наш народ».

А вже за тим:
Був зорепад, і зелен-сад,
І ми були у парі.
По тім саду без тебе йду,
Коли горять Стожари…

І я тако оте читаю, і припасовую одразу до музики, і мені мурахи по спині зачинають бігати, від голови до ніг. А потім сам собі думаю, що ж то воно за «Стожари»? Бо я певен, що тисячі людей, як і я тоді, не знали достеменно, що ж то воно є? Що то таке сузір’я, із семи зірок, і що за легендою, хто зустріне свою пару під цими Стожарами – коли вони не сховані за хмарами, – то ті двоє будуть вічно щасливими.

Вірші дивовижні! Навіть те, що ті Стожари кожен сприймав по-своєму, додавало пісні шарму. До нас потім підходили, питалися десятки разів про ті Стожари: то що взагалі таке – чи, мовляв, не «копиці сіна на полонині»? І навіть: стожари – то «салаги» в армії»? А комусь чулося не «Стожари», а «стажори», і вони були впевнені, що пісня про «учеників майстра»…

Кумедні були ситуації. Але пісня одразу полюбилася людям, зазвучала. Велике щастя, що першим виконавцем її став Назарій Яремчук. Я тоді Назарію наспівав, він обняв мене, каже: «Павле, я вірю, що в цієї пісні велика доля».

Швидко зробили оркестровку. Аж дивно, як так скоро люди підхопили її! Тоді ж не було такого, щоби пісня зазвучала одразу на всіх каналах. Десь вона на радіо з’явиться, хтось в ресторані до репертуару візьме, але шлях пісні до визнання був загалом довгий. А ця на диво швидко у люди злетіла.

Потім, після Назарія, її взяв ансамбль «Подоляни», колектив з Вінниці, потім колектив з Полтави – «Краяни». Був там такий Анатолій Пащенко. Потім почала її співати Людмила Артеменко з Дніпропетровська, заслужена артистка України, колись теж співала в ансамблі «Смерічка». Співали її Лілія Сандулеса, Іво Бобул, колективи «Черемош», «Водограй»…

Але першим виконавцем лишився Назарій. І записали ми її в Криму, де робили телепрограму «Десять років опісля» – про ювілей «Смерічки». На фоні кримських гір Назарій співає, вбраний у таку гарну вишиванку. Пісня полюбилася. Звучала тоді на всіх партійних і комсомольських з’їздах, на всіляких представницьких форумах. Щоби пісня «пішла», тоді багато залежало від режисерів програм. Так ось, повірив у цю пісню і часто ставив у столичні концерти Борис Шарварко.

Вона звучала незмінно на днях України в Москві, звучала багато чомусь в Казахстані, Прибалтиці. Коли збирався на гастролі до Канади славний наш колектив «Явір», його хлопці запитали мене: «Чи можна заспівати канадійцям твої «Стожари»? – «Звісно!», – кажу. Вони мені потім розповідали, що коли співали «Стожари» десь у Вінніпезі, то тамтешні люди від щастя плакали.

А ще була така історія. В Чернівцях я хотів надрукувати цю пісню в газеті «Радянська Буковина». І що ти думаєш? Тоді ж були такі закони, що то має відбутися художня рада, має дати «добро» Спілка композиторів і т.д. І мені відмовили. Поки пісня не затверджена, кажуть, надрукувати не можемо. Але через рік-другий, коли «Стожари» всюди зазвучали, тодішній редактор сам телефонує мені і вже він просить: чи можна все ж таки цю пісню з нотами надрукувати, бо, мовляв, читачі вимагають… Я йому тоді перерахував з десяток видань, де ця пісня вже була надрукована, та й кажу, що нехай би він посилав своїх читачів до тих видань.

Я, звісно, не зловтішний, але попри всякі глупі правила треба ж мати Бога в серці і в голові. До речі, так було спершу і з піснями Володимира Івасюка. Ті ж редактори вважали: що доброго може написати той молодий хлоп, ще й не член Спілки композиторів? А воно бач, як з тим хлопом вийшло!

«Стожари» над Будинком пристарілих…

– «Стожари» було записано на багатьох платівках. «Стожарами» почали називати ресторани, кафе, – пригадує Павло Дворський. – Називали так навіть конкурси молодих виконавців. Був вокально-інструментальний ансамбль з такою назвою у тодішньому Дніпропетровську. Навіть кіномистецький фестиваль так назвали. І все це, переконаний, через цю нашу з Кудрявцевим пісню. Коли я уже працював самостійно, без ансамблю «Смерічка», бо, на жаль, зі смертю Назарія згасла й «Смерічка», – з’явилася й нова оркестровка цієї пісні. І я мав великий успіх з нею і в Австралії, і в Канаді, і в Америці, і в Італії.

В Італії підходить до мене поетеса Даніелла Агостінеллі. А її чоловік – львів’янин. Живуть в Римі. І вона каже, що їй вельми подобається ця пісня, що хотіла б перекласти її італійською. «Прошу дуже», – кажу. Тому невдовзі я видав альбом, який так і називається «Стеллє каденті». Власне, точного відповідника до наших Стожарів у них нема, це перекладається як «зірки, що падають». Отакий альбом, де мої пісні звучать італійською: «Мама Марія», «Срібні ночі», «Ніхто так не любив», «Кохання може все» та інші. І все це в перекладі Даніелли Агостінеллі.

– Павле, а як потім склались ваші творчі і життєві взаємини з Володимиром Кудрявцевим?

– Ми часто зустрічалися з ним, дружили. Він приїздив до мене в Чернівці. Виступали з ним в Чернівецькому університеті. Відповідали на запитання. Тоді популярною була така форма творчих зустрічей, вечорів. Тепер те не практикується, а дарма. Ми написали з ним пісню-романс «А любов лишиться». І була ще одна наша пісня з Володимиром – «Останній лист».

Потім склалося так, що він переїхав зі столиці до Криму. У нього був гарний дім поруч з морем. Потім він мешкав, нібито в Італії. І там мав славу й гроші. Згодом повернувся в Київ. Але творчі люди –на виду. Їм заздрять. Їх однаковою мірою і люблять, і ненавидять. Люди з таким талантом, як у Володимира Кудрявцева, ходять, як писав Володимир Висоцький, п’ятами по лезу ножа і до крові ріжуть свої босі душі…

Володимир Кудрявцев одного часу втратив усе, що мав… Останні роки навіть жив без паспорта. Ніхто не міг потвердити, що він – то він. Хоча жила і живе колишня дружина, доньки. А сам Володимир Кудрявцев доживав свої дні під Києвом в Будинку ветеранів сцени. Не знаю, чи піднімав він очі до небес і чи з’являлися йому з-за хмар Стожари, але його римовані «Стожари», заплетені колись в мелодію, освячені великим сяєвом.