Бачилася з ним не раз. На роботі, коли приходила туди з татом, а частіше — в нас удома, коли він заходив у гості. Завжди спокійний, стриманий, зосереджений. Ми не були близькими, але він був частиною знайомого світу, пов’язаного з татом І з ризиком, відповідальністю, точністю. А потім сталося те, що змінило його життя. І моє уявлення про людей. Тоді я захотіла почути цю історію без прикрас. З перших вуст. Бо іноді найважливіше — не в гучних словах, а в тиші після них.

Сергій Ленюк народився 18 березня 1987 року у буковинському Хотині. Змалку мріяв бути військовим. Не дитячою забаганкою, яка зникає за тиждень, ні — це було щось глибше. Відчуття служіння, потреба бути там, де складно, де ти необхідний. Після школи вступив до Кам’янець-Подільського військово-інженерного інституту. Саме там, стажуючись, уперше потрапив до групи піротехнічних робіт. Отоді для нього все стало на свої місця. Зрозумів, що це його. Робота, що потребує точності, витримки, холодної голови й гарячого серця. Де немає права на помилку.

Нині він обіймає посаду начальника відділення організації піротехнічних робіт та гуманітарного розмінування Міжрегіонального центру швидкого реагування ДСНС України. Це рядок із послужного списку, але за ним — десятки, сотні виїздів, небезпек, прийнятих рішень, врятованих життів.

Один день із цих сотень став особливим. Точніше — переломним. Розміновуючи територію, Сергій не помітив у високій траві підступний російський протипіхотний «лєпєсток». Вибухом йому відірвало стопу. Далі – евакуація, операційний стіл, реабілітація, протезування.  Весь цей період він описав одним словом: «важко». Не вдається в подробиці, не драматизує і тим паче не шукає співчуття. Є те, що не потребує пояснень. Те, що просто болить. У ті дні поруч були найважливіші — рідні, друзі, колеги. Але особливо — дружина. Її присутність була життєвою підтримкою, тим спокійним світлом, яке веде навіть у темряві.

Я запитала його, що найперше спало йому на думку після того, що сталося. І знову — коротка стримана відповідь. Не тому, що не хоче говорити, а тому, що деякі речі не передати словами. Коли світ ламається за мить, ти не формулюєш фраз — ти просто дихаєш. І це вже багато.

«Хотів би змінити світ на краще». Ці слова Сергій промовив без пафосу, без тіні романтики. Але саме такі люди змінюють світ. Не словами, а вчинками. Щодня.

Він не герой із фільмів. Він — справжній. Спокійний, стриманий, сильний. Приклад людської витримки, сили духу і щоденної відповідальності.