Якщо будете у Переяславі, неодмінно завітайте до старовинної одноповерхової кам’яниці. Тут, у середмісті древнього княжого града знайшла осідок одна з перлин коштовного намиста музеїв Національного історично-етнографічного заповідника «Переяслав». Зібрання, присвячене феномену української ідентичности – кобзарству.

Побіля музею – пам’ятник віщому Бояну. Як прийнято вважати, попередникові, предтечі кобзарів.

– Це не містична, а історична постать, згадується в давньоруській літературній пам’ятці «Слово о полку Ігоревім», – веде мову завідувачка науково-дослідного сектору Музею кобзарства Світлана Тетеря. – «Слово» згадує двох Боянів: вчителя і його учня, молодого Бояна. Добре освічені, вони посідали високу ієрархічну сходинку, одна з найпочесніших їхніх місій була бояти – наставляти княжу дружину на перемогу.

В експозиції бачимо гуслеподібний музичний інструмент, на якому грає віщий Боян. За словами Світлани Тетері, його відтворений аналог зазвучав у відомому ансамблі «Хорея Козацька». Втім, яким був стрій інструменту – достеменно не відомо: замість звичних автентичних струн з кишок тварин у новітньому варіанті «боять» синтетичні.

Є в експозиції реконструйована найдавніша бандура, яка дійшла до наших днів, – так звана бандура Недбайла. Її оригінал, вивезений до Санкт-Петербурга, датується 1740 роком. Чи зберігають його там належним чином, невідомо.

– Пані Світлано, а є у вашій експозиції оригінали інструментів?

– Звісно, маємо і справжні кобзарські музичні інструменти. Проте нині експозиція неповна, на час воєнного стану ми не виставляємо унікальні музичні інструменти.

Їх близько п’ятдесяти. Переважно – бандури. Але кобзарських інструментів серед них лише п’ять. Кобзарство – це унікальна традиція, притаманна лише для України, сягає своїм корінням ще в часи зародження нашої державности, в часи Київської Русі. У ХIV столітті створюються кобзарські братства. Пізніше, з набуттям Магдебурзького права, кобзарі гуртуються в цехи – професійні кобзарські об’єднання. Мали свої цехові хоругви.

Кобзарі – це були виключно незрячі чоловіки. Навчання гри на старосвітській бандурі тривало від трьох до п’яти років. У бандури нижня дека виготовляється з верби. Зрізали вербу, пеньок рубали на плахи і дуже добре висушували, деревина повинна максимально втратити вологу. Кажуть, найкраще, коли дід виготовляє деревину для свого онука.

Тепер фахівці шукають кращого звучання. Виготовляють нижню деку з груші, липи, клена, горіха, але традиція – це верба.

А верхня дека бандури виготовлялася з хвойних порід дерев. Утім хвойні з нашого регіону для цього не годяться: маємо дуже родючі ґрунти, річний приріст деревини великий, а це псує якість звуку. Найкраще для цього – смереки з-за перевалу. Кілочки виготовляються із твердих порід дерев.

– З чого складався кобзарський репертуар?

– Перш за все, це наш український епос. Україна вже не одну сотню років стоїть на шляху відстоювання своєї державности. Козаки йшли на війну з піснями. Їхнє ратне життя клалося на струни в думи або козацькі плачі. Думи – це об’ємний епічний твір. Дуже часто козаки потрапляли у полон. Вони зазнавали нещадних катувань, поверталися на Січ незрячими, йшли в кобзарі. Кожен кобзар переймає навчання від свого вчителя. А в кожного вчителя були свої варіації виконання, свої слова, своя манера співу. Оті автентичні тексти, яким по 300, 400 років, – це наше етнічне коріння. Це те, що нас тримає на цьому світі, додає сил боротися з ворогом і перемагати.

Інша частина кобзарського репертуару – це псальми або кант. Наприклад, кант «Святому Георгію» тощо.

Коли учень вміє грати на бандурі, знає репертуар, потрібно було ще знати традиції та устої кобзарських братств. Традиції зберігали у 12-ти усних книгах і передавали з уст в уста, бо незрячі фізично не могли читати. Всі сегменти життя кобзарів були регламентовані. Це традиція. Відступ від неї неможливий. За це могли людину покарати фізично, могли розбити інструмент, але найганебніше – вигнати з професії, заборонити кобзарювання. Був свій обряд переходу зі стану учня у стан кобзаря. Кажучи сучасною мовою, складався іспит. Після першого обряду можна йти кобзарювати на певній території, за два-три роки – ще один обряд, і вже можна було йти кобзарювати на всі чотири сторони, мати своїх учнів. Це вже був молодий самодостатній кобзар.

Кобза – теж інструмент незрячих. Відрізняється від бандури тим, що гриф зміщений чітко по центру і має менше призвуків. З нею пов’язана доля Остапа Вересая, одного з видатних кобзарів ХІХ ст., якого ще за життя прозвали «Гомером України». Він осліп дуже рано, у три-чотири роки. Отримав традиційну науку, був надзвичайно успішним за життя, виступав на сцені, але за це інші кобзарі ставилися до нього неоднозначно. Бо кобзарі – це не сценічні співаки, це перші барди України. Вони йшли вулицями і співали що хотіли і де хотіли. Остап Вересай був надзвичайно талановитою людиною. Коли він співав мінорні пісні, зал плакав і він плакав разом з залом. Коли пісні були мажорні, веселі, він танцював і зал його підтримував. Переказують, що після смерті першої дружини він пропонував іншій жінці одружитись, та відмовляла, а коли він їй заспівав, вона вже не змогла відмовити.

Ще один інструмент – ліра: дві струни, які постійно звучать у квінті. Західноєвропейський інструмент прийшов до нас і став інструментом незрячих. Більше був поширений на правому березі Дніпра – Галичині, Волині. Вчилися грати на лірі десь два роки. Після навчань вчитель мав дати учневі ліру, яка коштувала три карбованці, а гарна ліра коштувала й 50 карбованців. Тобто це були вартісні інструменти. Лірники заробляли більше за бандуристів. Бо ліра веселіша, гучніша. Де з’являвся лірник, бандуристу вже не було чого робити.

– Як люди сприймали кобзарів?

– Для українців кобзар – це як світський священник. Як і священником, кобзарем не могла бути жінка. Вона не мала права зайти до вівтаря і взяти до рук кобзарський інструмент. Всі кобзарські інструменти освячували в храмі, і якщо жінка взяла цей інструмент у руки, його освячували повторно. Кобзарів запрошували на уродини, хрестини, похорон. Вони були інформатори, проповідники того часу, у своїх піснях несли слово правди, віри, любові до України.

Кобзарі ходили, просили, і люди їм не відмовляли. Це були шановані люди. Їм давали хліб, крупу, сало, сухарі. Могли дати гроші.

Великим шанувальником кобзарів, знавцем кобзарського мистецтва був відомий українській історик Дмитро Яворницький.

– Окрім Остапа Вересая, імена яких кобзарів увічнено у вашій експозиції?

– Найперше – Івана Кучугуру-Кучеренка, надзвичайно талановитого кобзаря. За часів національно-визвольних змагань, Гетьманату Скоропадського він отримав високе звання народного артиста України. А 1925 року таким же званням його відзначила радянська влада. Але це не вберегло його від страти в часи більшовицьких репресій. Маємо вазу з його портретом, де зазначено рік його смерті – 1943. Проте вже достовірно відомо, що Кучугуру-Кучеренка страчено 1937 року. Вазу ми замовляли 1987 році. Це був радянський час, архіви були закриті, і тоді вважали, що він загинув під час нацистської окупації.

Гнат Гончаренко і Олександр Бородай. У нас зберігається їхня оригінальна бандура. Цей інструмент унікальний – виготовлений у ХІХ ст. , але й досі звучить. Гнат Гончаренко продав цю бандуру Олександрові Бородаю і вже не зміг грати на іншому інструменті. Кажуть, що бандура – то душа кобзаря, її не можна продавати. Лишень подарувати, передати сину, покласти у домовину, прив’язати на хрест, але не продавати.

Прояви української етнічної культури не мали поваги в імперської влади. Імперія не потребує, щоб люди мали своє етнічне коріння, мову, релігію, культуру, традиції, яким уже тисяча років і які тримають нас на цій землі, дають розуміння хто ми такі.

Більшовики люто розправлялися з кобзарством. Кобзаря могли без суду і слідства просто вбити. Забирали до в’язниць, де без води і їжі незрячі помирали. Радянська влада видала низку указів і заборон, щоб знищити українську традиційну культуру. Кобзарям і лірникам під виглядом заборони жебракування фактично заборонили вільне пересування, запровадили обов’язкову реєстрацію інструмента, репертуару. При Академії наук УРСР у 20-х роках ХХ ст. створюють спеціальну етнографічну комісію, яка повинна була взяти на облік всіх кобзарів. Імовірно, вона завершила свою роботу у 30-х роках. Фактично зі скликанням сумнозвісного кобзарського з’їзду – у грудні 1934 року. Точної дати і точної кількости людей, котрі тоді поїхали до Харкова, немає. Йдеться про 300-337 кобзарів, еліту українського кобзарства. Вони виступили у Харківському оперному театрі, були вбрані у вишиванки, наприкінці заспівали «Реве та стогне Дніпр широкий». Згодом з’являються люди, запрошують кобзарів до товарних вагонів їхати презентувати своє мистецтво у столиці Радянського Союзу. Але на станції Козача Лопань їх розстріляли, разом з дітьми-поводарями. Викопали траншеї, скинули тіла і засипали вапном а інструменти спалили. Після цього кобзарство перестало існувати на довгі роки.

– Коли почався кобзарський ренесанс?

– Лише у 70-80-х роках ХХ ст. пішли процеси відродження кобзарської традиції. До Києва приїздить Георгій Кирилович Ткаченко. Він народився в Курській губернії 1898 року, а помер у 1993-му, в незалежній Україні. Закінчив Курське реальне училище, потім навчався у Харківському художньому училищі. На той час Харків ще був осередком кобзарства. Коли Ткаченко почув, як грає традиційний кобзар, попросив, щоб той поклав йому руки на струни, передав репертуар. Купив собі стареньку бандуру і поїхав до Москви навчатися в академіка Щусєва. Закінчив ВХУТЕМАС і працював архітектором до 50-х років. Потім переїхав до Києва. І привіз інструмент, репертуар. Нині в Україні три кобзарські цехи: Київський, Харківський і Львівський.