Очікуємо чергового вимкнення світла. З думкою про це навіть ранкове сум’яття призупиняється – працює пам’ять: гарячково перебираєш подумки усі ближчі «точки», де працюють генератори.

До звичного усім гамору столичних вулиць додається справжня «генераторна громовиця», яку люди вже сприймають з розумінням та смиренням. У час сесії такі відчайдухи, як я, поспішають щораз змінювати локацію, сподіваючись випередити графіки вимкнень.

У вагоні підземки, протиснувшись між людей, помічаю, що побільшало читачів звичайних книжок. Цікаво, у чому причина? Нестабільний інтернет, корисні флюїди «Книжкового Арсеналу» чи нестача зарядки в електронній книзі? Втім, усі ці гадання ніщо проти беззаперечного факту: розгорнутих книжок у руках різних за віком пасажирів.

«Отут посидіти можна», – шепоче подруга, аби не заважати іншим відвідувачам привокзального кафе. Ділові перемовини, дзвінки, в яких ніхто нікого не чує через перебої зі зв’язком, серйозні чоловіки в костюмах зосереджено снують пальцями по клавіатурах, гучні історії життя за сусіднім столиком… Занурюємося в атмосферу сьогодення. Лише вихоплювання поглядом поодиноких тих тими, хто прийшов сюди лише поїсти, моментами розривають цю часову петлю.

Вже й не згадаю, скільки годин проведено з ноутбуком на колінах. Коли руки затерпають від напруги, а очі замилююються від ультрафіолету. Коли мимоволі відволікає розмірена і майже беззвучна ходу охоронця торговельного закладу, який роздивлявся довкола… Цікаво, він колись напише спогади про те, що тут бачив?

Раптовий звук сирени здійняв невдоволену мовчазну метушню. Здавалося, я відчула хвилю гіркого зітхання. Люди діловито покидали зал заклад.

Учергове опинившись серед натовпу, який блискавично розвіюється по тих точках, де нехтують тривогою (їх немало), я теж долучаюся до вимушених порушників… Час, проведений в новій локації, не рахувала. Встигаю пересидіти ще декілька тривог там, де люди з ризиком для життя «зависають» в інтернеті. Вирішила добиратися додому лише тоді, навіть згадка про роботу в інтернеті вже провокувала нервове сіпання…

Шлях до метро освітлений телефонним ліхтариком, займав більше часу. А ось і підземка, знову натовп, хтось не відривається від роботи, навіть у переповненому вагоні. Захоплююсь.

Дорога додому освітлена сяк-так, але це не засмучує – хтось із ліхтариком обов’язково пережене й підсвітить. Минаю знайомі багатоповерхівки і з приємним щемом порівнюю, які різноманітні вечори в кожного з нас: хтось згадав про стару гітару й бринькає знайомі мелодії, які мимоволі слухають перехожі, десь із сусідніх вікон лунають овації тим, хто поблизу на вулиці співає народні пісні…

Лише за один день роботи поза домівкою, усвідомила: всі мої перестороги про «неготовність» українців до нового блекауту цілковито безпідставні. А можливо й панічні – наслухалася інформаційного нагнітання. Наше витривале суспільство продовжує затято жити у своєму темпі, ловити й творити неймовірні моменти, які додають упевненості таким панікерам, як я. Велика вдячність та глибка шана всім, хто ділиться енергією життя. Щоб ми вистояли в темряві і перемогли світлом!