Безстрашний, чесний, наполегливий, «доброокий». Він визначав долю творів Василя Стуса. Його найкращим другом був Василь Симоненко. Його київська квартирка на вулиці Уманській ставала осідком легендарного київського «Клубу творчої молоді». І прихистком для шістдесятників.

«Я, – читаємо Євгена Сверстюка, – мав звичку називати Івана «Світличник»… У суспільстві Іван посідав таке місце, яке наводило на думку про світильник… Дуже точний образ тих, що були на видноті з усією відвертою українською і одверто неофіційною просвітницько-громадською працею».

Іван Світличний народився 20 вересня 1929 року на Луганщині. За словами Івана Дзюби, – у тому краю, «який дехто хотів би «відлучити» від України, але який насправді був і залишається українським попри всі демографічні експерименти і мовні мутації». Серед отих диявольських «демографічних експериментів» – Голодомор, коли у вимерлі українські села сталінські сатрапи переселяли нових «господарів» з «глубінок» російської федерації. Іван Світличний пережив це людоморне жахіття більшовицької імперії. А потім і нацистську окупацію.

Сам він ніколи про це не згадував, усе, що ми знаємо, розповіла його молодша сестра Надія. Дивом вижив, а їхньому батькові довелося перенести тяжку операцію, і тоді Іван завдав на свої дитячі плечі «дорослі» обов’язки: одинадцятилітнім на даху потяга пробирався до Луганська по сіль.

У період німецької окупації проявилися паростки його волелюбного, бунтівничого характеру: у 13 років він з другом вирішили підірвати саморобною вибухівкою німецьку вантажівку зі зброєю. Снаряд детонував у нього в руках, залишивши довіку на тілі рубці від ран.

Школу Іван закінчив по війні, із золотою медаллю. І вже студентом філологічного факультету Харківського університету проявив «інакодумство»: замість навчання за радянською програмою опрацьовував більшу частину дисциплін самотужки. Харків «виліпив» його працьовитим та самокритичним інтелектуалом. Для Києва.

Іван вступає до аспірантури Інституту літератури АН УРСР. Місто дарує йому зустріч з киянкою Леонідою Терещенко, яка тоді проєктувала столичні мости. З нею, з «Льолею» 1956 року Іван одружується. Весілля справляють на Луганщині, із земляками, у родовій батьківській глинобитній хатині.

Вже через рік Іван – молодший науковий співробітник відділу теорії літератури Інституту літератури. Тут гуртується майбутній Клуб творчої молоді. Поки інститутських коридорах але згодом звичним місцем їх зустрічей стане однокімнатна квартира Світличного, яка точно не «пахла» розкішшю, але дух України у ній зажив як повноправний господар.

Світличний працює у журналі «Радянське літературознавство», публікує літературно-критичні статті і рецензії у часописі «Дніпро», випускає першу збірку віршів, активно перекладає з французької, польської, сербської, турецької, давньоруської. Він був «трудоголіком». Старався балансувати між владою та власними поглядами, таким чином створюючи особливий образ «інодумця» серед комуністів.

Грошей у родині не водилося, але Іванові вдалося «нашкребти» на магнітофон. Цей апарат відіграв значущу роль в історії шістдесятництва та й новітньої української літератури. Він, магнітофон Світличного, увічнив голоси Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Ліни Костенко, Василя Голобородька і ще багатьох поетів, які начитували свої вірші. Нині цей неоціненний поетичний аудіоархів зберігається у Музеї шістдесятництва.

Квартира Світличних стала центром «самвидаву», звідси поширювалася на Захіл правда про політичні репресії в Україні, тут гартувалися українським духом ті, хто відчував себе українцем, але все ще вагався, до якого берега пристати.

Це не могло тривати довго. Вже у 1965 році квартиру Світличних без попередження обшукують співробітники КДБ. Господаря арештовують і тримають у «гебістському» ізоляторі. Світовий конгрес письменників піднімає голос на підтримку Світличного, його випускають на волю. Але чи можна той стан назвати волею? Вся родина опинилася під постійним наглядом КДБ. Іван запасається псевдонімами і мандрує. Звісно, не сам, а з натовпом фіскалів «з органів» .

Так тривало до 1972 року. До сумнозвісної кадебістської спецоперації «Блок», яка підняла нову потужну хвилю політичних репресій в Україні. Івана Світличного заарештували вдруге. Цього разу ізолятором «гуманна» радянська влада не обмежилися. Політичний суд виголосив вирок: 7 років таборів суворого режиму та 5 років заслання. Згадує соратниця Світличного Михайлина Коцюбинська: «І от я йду посередині, з правого боку Льоля Світлична, з лівого – Марта Дзюба. І обговорюємо суд Світличного. Льоля каже: “Хай буде повна котушка, тільки щоб він не розколовся! Це його вб’є, він не зможе з цим жити!”. Я пригадую, Льолю весь час шантажували – Іван же на вигляд страшенно м’який, але вони помилилися, бо він такий упертий, такий твердий, що можна на нього все що завгодно валити, але якщо він знає, що має бути так, то так воно й буде. І вони це збагнули і дали йому всю котушку зі злості. Але весь час пускалися такі чутки, що він розколовся, що напише каяття. І я пригадую, як та Льоля прийшла до мене після суду – вся підтягнута, в якомусь чорному костюмі, з гарною такою брошкою, очі її сяють: “На повну котушку!”. Це комусь тільки розказати, але це ж правда, це ж було так, я не вигадую. Була така радість – 12 років чоловіку дали, але вона сяяла».

На засланні Іван Світличний брав участь у всіх акціях протесту, голодував, випускав «Хроніки 35-ї зони», шукав і знаходив шляхи, як передати їх на волю. Але табір убивав. Там Світличний підхопив гепатит, там його вразив тяжкий інсульт. «Милостива влада» дозволяє йому повернутися до Києва. Решту 11 років життям не були. За Іваном доглядала його вірна Льоля, його навідували друзі, але 1992 року, через рік після здобуття Україною незалежності Івана Світличного не стало.

Останнім його спогадом залишився прочитаний Льолею вірш Василя Стуса «Не можу я без посмішки Івана». Саме у Василевій вишиванці Івана поховали на Байковому цвинтарі.