Добірне оточення – наше все. Обрамляйтеся ним і побачите, що ви – суспільна історія, ви – безсмертна книга, ви – просвітлена істина, ви – набагато більше, ніж можете уявити. Бо вам щастить на людей!

Певно, це переконання й супроводжувало життя Володимира Біленка (1934-2020) – видавця, журналіста, шістдесятника, людину, що робила справу чесно й благородно. Особистість, котру високо цінували Григір Тютюнник, Василь Симоненко, Тамара Коломієць, Борис Олійник, Микола Сом та Олесь Гончар – осердя нашої духовності, куди увійшли чимало інших українських діячів. Ними й оточив себе Володимир Васильович. Його спогади про ті часи перетворилися на книжку із влучною назвою «Мені щастило на людей». Цю працю у стінах Грінченкового університету представили дружина та друзі автора.

– Після знайомства із Володимиром Васильовичем я відкрив надзвичайно світлу людину: стриману, ґречну й безмежно талановиту водночас, – починає розмову голова правління Київської організації НСЖУ Михайло Сорока. – Ця книжка й справді про великих людей, якими оточував себе автор. Разом вони творили історію, вибудовували українське майбуття. І наближали нашу незалежність.

Книжка закарбувала найрізноманітніших людей, героїв емоційних бувальщин, котрі автор збирав усе своє життя. Ці живі і жваві оповіді багато проілюстровані світлинами, з-поміж яких особливо вражають надзвичайно щирі авторські написи на книжках, подарованих Володимирові Біленку. «З великою приємністю перший автограф на цій книжечці – тобі, Володю! Дмитро Онкович; 25.V.71». «Дорогий Володю, сонце-Васильовичу, бажаю тобі Щастя, Добра, Любові, хай сіється, родиться, жнеться. Євген Гуцало; 14 січня 1974 р.». «Моєму славному другові, прекрасній людині Володі Біленку, який своєю людяністю не раз надихав на вірші, які вміщено у цій збірці. Михайло Ткач; 01.ІІ.74 р.». «Володимиру Біленку – з щирою повагою. Павло Загребельний; Київ, лютий 1973». «Володимиру Васильовичу Біленкові з поклонами серця за його людяність і громадянський розум, а також за спогади про одну подорож до Канева. Дмитро Павличко; 13.IV.84, Київ». «Дорогому Володимиру Васильовичу Біленку з подякою, зі всією щирістю душі. Олесь Гончар. Напередодні Перемоги, 29 квітня 1985».

Учасники зустрічі згадували про славнозвісні «Мистецькі десанти», організовані Володимиром Васильовичем від видавництв «Молодь», «Радянський письменник», «Дніпро», «Український письменник», які він у різний період очолював. Поїздки до Канева, на Чернечу гору, у село Скородистик на Черкащині, в сільгоспартіль, якою керував Герой України Лука Іваніщенко, у Черкаси, на Житомирщину… На такі творчі зустрічі з читачами збиралося добірне літературно-мистецьке товариство. З великим бажанням до нього долучалися Герой України, композитор Олександр Білаш, поет і сценарист Михайло Ткач, народна артистка, співачка Діана Петриненко, народний артист, соліст Національної опери Анатолій Мокренко.

І майже безвідмовним був для цього доброго діла визначний майстер художнього слова, народний артист, Герой України Анатолій Паламаренко. Їх з Володимиром Біленком єднало багаторічне славне приятельство. Саме тому Анатолій Нестерович охоче взяв участь у презентації книжки спогадів свого доброго друга. І своїм виступом зірвав овацію грінченківців. Феєрично прочитав Шевченкову поему «Кавказ», таку злободенну сьогодні, коли московська «тюрма народів» вкотре засіває горем Україну. А потім були усмішки Павла Глазового. І первозданне, не цензуроване совєцькими церберами гнівне і потужне застереження Павла Тичини:

Кремлівська гидь, тремти! Я розвертаюсь!
Тобі ж кладу я дошку гробову!
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.

Лише теплі згадки про Володимира Біленка у журналіста і краєзнаця Павла Філя:

– Володимир Васильович навіть про конфлікти розповідав об’єктивно й правдиво. Його з нами немає, але читаю книжку і ніби розмовляю з ним. Він був видавцем од Бога. Пригадую, коли видавали альбом про всеукраїнську акцію «Збудуймо пам’ятник Матері-вдові!», перед тим як засилати книжку в типографію, в Українському фонді культури зав’язалася дискусія, якою ж має бути обкладинка. Хтось наполягав на обов’язкових червоних кольорах (мовляв, усе ж таки старше покоління, пройшло крізь війну). Володимир Васильович не погоджувався. «Від книги, – переконував, – має віяти свіжістю». Зрештою дійшли компромісу: частину тиражу випустили з червоною палітуркою, а частину – зі світлою. І от на книжковому ярмарку в «Українському домі» виставили на продаж два варіанти книжок. Отут і виявилося, що Володимир Біленко таки мав рацію: люди купували оті «світлі, свіжі» книжки.

«Мені щастило на людей» – унікальне видання, яке можна читати хоч із початку, хоч із середини: будь-яка оповідь самодостатня і затягує своїм особливим, притаманним тільки Володимирові Біленку стилем. Відверто й зрозуміло. Від істинного мудрагеля, який знає, що каже. І якому беззастережно віриш.

«Це був сонячний чоловік, – веде розповідь заступниця голови Київської організації НСЖУ Алла Малієнко. – Він своєю щирою усмішкою осявав усе навколо. Рідко зустрічала людей, які б із такою ретельністю ставилися до своєї професії, настільки вкладали в неї свою душу. Володимир Біленко – з цієї добірної когорти.

– Мій чоловік не одразу прийшов у журналістику, – підхоплює нитку спогадів Тетяна Біленко. – У школі він мав кебету до математики, а вступив до Київського університету імені Тараса Шевченка на філологію. Згодом, очолюючи провідні українські видавництва, проявився неабияким даром домовлятися, знаходити розумні компроміси. В умовах задушливої цензури і партійно-кадебістського тиску це дозволяло врятувати для нашої літератури не одну книжку. І багатьох талановитих майстрів слова, які працювали під орудою Володимира Васильовича. Тому його й оточували істинні Люди, які стали для нього значущою часткою його земного щастя.

Зустріч відкрила нам, студентам, багато тем для роздумів. Спілкування заради написання. Добірне оточення заради професійного щастя. Читання таких книжок, як «Мені щастило на людей», заради життєвого наповнення й навчання. Навчання в тих, кому є що сказати і чого навчити.