Якось дорогою на рідну Сумщину спілкувалися з Анатолієм Мокренком, народним артистом України, культурним і громадським діячем…  Звісно, центровою темою була Україна, наші болі-негаразди, боротьба за самих себе. Анатолій Юрійович дуже близько біля серця тримав цей біль, намагався долучатися до громадського життя, багато працював у Сумському земляцтві, проводив у своєму рідному селі Терни Недригайлівського (нині – Роменського) району щорічний фестиваль хорового співу «Співаймо разом». Саме на цей фестиваль ми з ним і їхали…

Він задумливо дивився на весняні поля, що різнобарвними хустками майоріли обабіч дороги, і раптом сказав: «А знаєте, друже, українцям ніколи легко не жилося, жодному поколінню! Нашим прадідам, дідам, батькам, що – добре було?! Тому й нам не варто бідкатися, а просто треба бути спроможними долати нові випробування. Ось і все».

Оте «бути спроможними» зараз  по-особливому заяскріло на українському овиді. Будь-яка криза – політична, економічна, військова загострює суть поняття «спроможність»: спроможність об’єднуватися, спроможність протистояти ворогу, спроможність мати вірних друзів, спроможність налагоджувати економіку в конкурентному середовищі, спроможність захищати власну ідентичність. Вона складається з мільйонних спроможностей кожного із нас. Тому нині, коли московська орда клацає сталевим зубами й грозиться знову вкусити (чи відкусити) нашу землю, особиста спроможність до опору кожного українця набуває надзвичайної ваги!

Як відомо, у кризові часи найпомітніше все велике й нице. Нинішня скрута – не виняток. Подивіться, хто вже драпанув закордон на власних літаках? Манкурти! Ті, для кого Україна – плацдарм ля заробітку й викачування коштів. Глянувши крізь призму політико-бізнесову, побачимо, поміж цього панічного кодла, здебільшого, представників одіозного проросійського блоку ОПЗЖ та недобитків «Партії регіонів» (ківи, королевські, новінські, льовочкіни…). І що характерно, служачи Росії, вони всі як один дременули… в ненависну їм Європу. З якого дива? А тому, що вони в опозиції не до політичних конкурентів, а до України! Такими ж опозиціонерами виявилася й більшість «українських» олігархів. Це вкотре засвідчило, що у нас усе ще немає потужного національного бізнесу.

Дзвінок серйозний.

Утім є й куди серйозніші. Мусимо вже і тепер розшити вузькі місця в нашій обороні: нарешті створити свій протиповітряний щит, потужний ракетний потенціал, відпрацювати надійні джерела постачання Збройних Сил пальним. Зрештою, позбутися газової й електроенергетичної залежності… Маємо усвідомити: цей ворог надовго.

Мій добрий знайомий Сергій Стуканов (колись власкор всеукраїнської газети «День» в Донецькій області) у своєму недавньому блозі образно зазначив:  «30 років тому Україна змогла вирватися з колоніального стану й вирушити у вільне плавання, проте розігнатись до другої космічної швидкості, котра б дозволила нам назавжди попрощатися із імперією, ми наразі не спромоглися. Виглядає на те, що в такому хисткому й невизначеному становищі доведеться провести іще як мінімум кілька (чи кільканадцять? чи кількадесят?) надскладних років, упродовж яких нам залишатиметься одне із двох: або упасти й розбитися, або розвинути «другу космічну швидкість» і звільнитися. Насправді для кожного з нас – кожного, хто щиро прагне здобути свободу, – настають визначальні часи. Коли заховатися з головою в пісок або обмежитися вузькими егоїстичними інтересами – значить поставити під загрозу майбутнє.

Де б ми не були і чим би ми не займалися, кожен має поставити собі запитання: який внесок до спільної справи – на своєму робочому місці, в своєму місті або селі – я можу зробити, аби помножити нашу силу? Як зміцнити державу? Як згуртувати суспільство? Як розвинути ідентичність та збагатити культуру? Як впливати на владу, аби вона діяла ефективно і в інтересах країни? Шукаймо відповіді. Берімося до роботи. Або продовжуймо із подвійним завзяттям. На кону – Україна».

Так, від індивідуальної спроможності кожного, а ще від уміння консолідувати ці спроможності залежить наше виживання. Самоорганізація для українців – випробування ще з тих! А проте Майдани – позитивні приклади такої самоорганізації. Вони спроможні, як маркери, показати здатність сотень тисяч злагоджено, цивілізовано, свідомо, жертовно і переможно єднатися заради Мети. Але чи вдасться це зробити мільйонам українців, подолавши зовнішні впливи, інтереси, спокуси¸ а ще – непрофесіоналізм, політиканство? Чи вдасться, зберігши корінну ідентичність (яка єднає, а не руйнує), зблизити ментально різнонастроєві українські краї, принаймні – захід та схід, що віками перебували між різними, часто полярними, зовнішніми впливами?

Український історик і політичний діяч В’ячеслав Липинський у легендарних «Листах до братів-хліборобів» писав, що багато залежить від еліти – провідної верстви. «Коли Україна і надалі матиме таку безвольну провідну верству, коли одна, консервативна, частина цієї верстви не зуміє… розвинути себе в українськім напрямі, а друга – поступова і революційна – не зуміє такою ж свобідною волею обмежити свої рухові і руїнницькі стихийні хотіння – то можна з певностю сказати, що ані держави, ані нації української ніколи не буде. Будуть, як і досі, міліони співаючих, плачучих та взаємно себе вирізуючих пристрастних і безвольних українських тубольців, якими правитимуть нації волеві, тобто посідаючі провідні верстви з сильно розвиненим волюнтаризмом, з умінням орґанізувати себе і керувати своїми хотіннями, почуттями та пристрастями».

Ці слова нині воістину запеклися свіжою кров’ю – під гарчання двигунів танків та ракетних установок на сході та панічний гул чартерів, які вилітають з України на захід.