Від початку великої війни вона особливо насторожує. Лякає не менш, аніж гучні звуки. Людина постійно прислухається. До всього навколо. У сусіда за стіною щось гупнуло, а ти вже гамуєш тривогу, не можеш зібрати докупи думку, аби збагнути, що ж то було.

Тиша давить, змушує думати про пережите, про постійний стрес. Багато хто намагається розвіяти її музикою, заповнює «тло» звучанням фільмів. Або нескінченними справами. Рятівним відволіканням від нав’язливих думок. Восьмеро з кожного десятка моїх друзів і добрих знайомих зізнаються: бояться залишитися на самоті з тишею, без отого фонового шуму. У тиші психіка «заточується» на внутрішні переживання і страхи, що їх щоденний гамір мимоволі відтісняє кудись на другий план. Люди засинають лише під шум. Навіть коли працюють, натягають навушники і вмикають музику. Тиша не дає зосередитися. Заповнюється надто вибуховими думками.

Звісно, це наслідок постійного стресу. У ньому, з ним живемо. Через війну, повітряні тривоги, нескінченні гіркі новини, очікування чогось непередбачуваного. Втрачаємо спроможність бути наодинці і собою. Наче мучимося провиною за спокійні хвилини, які проживаємо. І намагаємося сховатися від цього.

Я запитала у психолога про природу такої реакції. У відповідь почула, що в умовах постійного стресу людський мозок цілком природно може сприймати брак шуму як загрозу. Тому люди й тягнуться до якихось звуків. Щоб «контролювати» тишу і заспокоювати себе думкою, що світ рухається. Намагаються глибше занурюватися у справи, беруться за більший обсяг роботи.

Можливо й справді для когось це рятівний гамір. А може, все й не так. Може, саме в тиші і варто нам повертатися до себе? Коли немає інформаційної зайвини, порівнянь, паніки. Коли є лише вона і ми – справжні, втомлені, але живі.

Не сахаймося її, дозвольмо їй говорити.

Тиша теж може звучати, якщо навчитися її слухати.