Нервово смикаємо ручку, затято длубаємося у замку, як стоматолог у пащі ворога, та пробуємо вибити важкі дерев’яні двері. Уява вимальовує кримінально-драматичний сюжет про невдах і роззяв з України, жертв цинічного шахрайства: весь одяг, документи, майже всі гроші залишилися там, у  номері, а телефони як на зло «позасинали» від холоду. Хвилин зо 20 знадобилося, щоб нарешті дотумкали: ламаємо чужі двері! Вони ж тут усі однакові!

Вмить охоплює сором за власну безглуздість і хвилинне лихослів’я… То все недосип та акліматизація. Принаймні, так думаємо.  Але часу на відпочинок обмаль, до концерту мусимо побачити чимбільше: ми ж у Празі.

* * *

Місто готується святкувати 100-ліття Чехословаччини: активно ремонтують дороги та реконструюють історичні пам’ятки. Попри те люду на вулицях – тьма-тьмуща. Колективна візитка Праги – не лише його архітектура, не тільки храми й собори, але й величезна кількість інших пам’ятних місць. Численні ексурсійні групи купчаться одна при одній, аби, здається, завзяті ексурсоводи позмагалися між собою у наративному мистецтві. Переможець той, хто, вочевидь, швидше змусить натовп якось відреагувати. Як на мене, беззаперечні лідери – азійські гіди, слухачі яких часто дуже розкотисто вигукують: «О-о-о-о!»

* * *

Є щось магічно-заспокійливе в нерозумінні мови. Здається, кожен, хто тут у веселому настрої, – добродушна людина, і з кожним можеш завести невимушену розмову. Можливо, ситуативно воно так і є. Однак у цьому місті такі чари тривають недовго, і у хвилину піднесеного споглядання незчуєшся, як голову розбурхає знайоме: «кароче, к чему я» чи «ходім зараз осьдо туди».

Деколи складалося враження, немов люди жадібно кинулися на якийсь величезний розпродаж: в пабах все забито і потрібно чекати черги, аби сісти. Це зрозуміло, адже Чехія – країна досить доступна з точки зору туризму. Шкода, однак, – не для українців.

* * *

Мамо, я в шапці, а ці хлопці і дівчата – ні…

Тут у лютому до дрижаків закоцюблому туристу може бути не до архітектури.
Відверто дивувало, як молоді і старші пани та панянки весело простували вуличками -вулицями у тоненьких куртках, з підкоченими джинсами (хтось у шортах!) та без шапок. У таку холодригу мимоволі споглядаєш через додаткові лінзи зі сліз, тверезо думати складно, а насолоджуватися –  тим більше. Але ми, завчасно «озброєні» подвійними светрами, штаньми та шкарпетками, підготували себе і до такого.

* * *

«Гостинність» чеських закладів національної кухні – щось «неймовірне». Здається, хамовитий образ офіціантів –  це особлива туристична принада міста. Тутешня традиція: тебе не питатимуть, питимеш чи ні,  якщо сів за стіл – мусиш пити. І пан у фартуху миттєво тицяє до рук наповнений келих пива, а твої заперечення демонстративно пускає повз вуха. Празькі пивниці на цьому ефективно спекулюють: виставляють завищені ціни – келих може обійтися у 80 крон. Згадуємо слова Джозефа (чоловіка років сорока, з яким познайомилися в атобусі, під час трансферу з аеропорту): «Пиво у нас класне повсюди, але не платіть більше 40-ка крон за гальбу».

Кажуть, чеської кухні не знаєш, якщо не скуштуєш «veprove koleno». Скуштували.  Смачно, хоч і дуже жирно. Однієї порції цілком вистачає на двох.

* * *

За годину до виступу хедлайнерів Lucerna Concert Hall уже наповнився вщерть. На сапорті молоді і талановиті хлопці із гурту Welles, тридцять хвилин розігрівали публіку класичним хард- та блюз-роком. На хвильку здалося, ніби потрапив у дурманні 70-ті, в яких ніколи не жив.
Ще півгодини технічних пертурбацій, 5-ти хвилинна затримка – і на сцені  Higly Suspect. Розпочали з штовхально-стрибучих та «слемових» «Mister Asylum», «Vanity», «F*ck me up», згодом виконали все те, чого всі, судячи з лементу на перших акордах, чекали найбільше: «Lydiа», «Bath salts», «Little one», «My name is human». Хлопці  надхаризматичні і професійні, тримали публіку понад дві години. Здавалося, навіть найвитриваліші час від часу виходили з залу просто посидіти на сходах, «втупитися» у стінку, аби трохи відпочити. Вечір, хоча і втомливий, був неймовірним.

* * *

Тихо і сонячно зустрів нас Відень. Здавалося, всі люди залишилися в Празі: вулички майже порожні. Тут організували собі 6-ти годинний піший марафон через «gap» між посадками. Перевірено: за цей час встигаєш обійти чи радше оббігти багато класних місць, адже все «найпопулярніше» розташоване у самісінькому центрі.

Встигаєш навіть з’їсти штрудель і захер у кафе «Sacher» – візитівці міста.  Відверто, наші мами і бабусі готують значно смачніше.

То що ж особливого? Вочевидь – інтер’єр у стилі австрійського імперіалізму. Їсти тістечко на дивані, обшитому оксамитом, – то, мабуть, «стільно». Для стрічки інстаграму.