15 січня цього року відійшов у вічність культовий американський кінорежисер, музикант, художник і актор Девід Лінч.

Після успіху двох перших повнометражних фільмів («Голова-гумка», «Людина-слон») досвід із «Дюною» став для нього справжнім жахом: стрічка цілковито провалилася в прокаті та була поганьбована критикою. Вже згодом Лінч усвідомив: це не його кіно. І після тривалої депресії наважився на новий проєкт: 1986 року зняв трилер «Синій оксамит», за своїм-таки сценарієм. Фільм про речі, приховані у звичайному містечку і в його звичайних мешканцях. Для Лінча – цілковита протилежність «Людини-слона», фільму, як зауважував сам режисер, «про потворний, жахливий зовнішній вигляд чоловіка, за яким ховалася прекрасна душа і прекрасна людина».

За сюжетом «Синього оксамиту», Джефрі Бомон, якого зіграв Кайл Маклаклен, повертається до свого рідного містечка після звістки про серцевий напад, який пережив батько. І якось після відвідин хворого у лікарні, дорогою додому юнак натрапляє у траві біля садиби-пустки на відрізане людське вухо. Він  звертається до поліції, але юнацька цікавість, хлопчачі амбіції підштовхують його провести власне розслідування. З цього й почалася напружена драматична подорож Джефрі геть невідомим, «зворотнім боком» рідного міста.

Самостійно поринати у сенс стрічки – справа марна. Картини Лінча потрібно радше відчувати, аніж розуміти. «Синій оксамит» переповнений звуковими та візуальними чарами, що втягують глядача у напружену історію.

Ізабелла Росселліні та Лора Дерн, яким дісталися провідні ролі у цьому фільмі, тоді ще були новими обличчями кінематографа. Втім, відтворили образи своїх героїнь дуже майстерно, хоч і зазнали гострої критики, що ці ролі, мовляв, «не для них». Як і Кайл Маклахлен, після «Синього оксамиту» вони стали улюбленицями Лінча, яких втой охоче знімав у наступних стрічках.

А для Денніса Гоппера роль Френка Бута була реабілітаційною. У професійному колі за ним ходила слава пияки та наркозалежного. Як не дивно, але це й стало чудовим тлом, щоб передати характер та природу персонажа. Зрештою, із «Синім оксамитом» Денніс позбувся своєї стигми й навіть був номінований на «Золотий глобус».

«Синій оксамит» творився у жорстких фінансових рамках: кошторис урізали з 10-ти до 6-ти мільйонів доларів. Та це дало режисерові абсолютну свободу на знімальному майданчику. Такою була його угода із продюсером Діно де Лорентісом: за невеликий бюджет – мінімальне втручання.

«Мені урізали гонорар удвічі, проте фінальний монтаж був за мною. – згадував Лінч. – Я мав свободи. Коли ти зазнаєш невдачі, певною мірою це красиво, адже тепер немає куди іти, окрім як угору. Тож мені справді сподобалося працювати над «Синім оксамитом».

У творчому процесі для нього ніколи не було певних рамок чи чітко визначеного плану. І це імпонувало його колегам по цеху. Гадаю, внаслідок цього народилася моя найулюбленіша сцена стрічки – коли герой Діна Стоквелла Бен заспівав у робочий ліхтарик «In Dreams» Роя Обрісона, а позаду нього Реймонд, герой Бреда Дуріфа, витанцьовував зі змією. Спочатку цю пісню повинен був виконати герой Денніса Гоппера, але не зміг: в наркозалежного актора тоді була надто погана пам’ять. І на майданчику його друг Дін несподівано взяв до рук ліхтар і почав співати. Ніхто не знає, звідки взявся такий «мікрофон» – актор просто побачив його й подумав, що це для нього. Змія також стала раптовим реквізитом: незадовго до зйомок цього епізоду її знайшли неподалік. Сцена творилася хаотично-випадково, але така імпровізація цілком влаштувала Лінча: саме те, що треба.

Сновидіння та його концепція завжди були серед основних мотивів у його стрічках, проте в «Синьому оксамиті» сон безпосередньо вплинув на виробництво. Бо ключовий момент сюжету, який довершив фільм, Лінчу… наснився. Пістолет та поліцейська рація у жовтому піджаку – елементи розв’язки стрічки, знаменували світло в цій темній історії. Той клаптик, якого так не вистачало режисерові, щоб дописати сценарій.

За музику у фільмі відповідав американський композитор і піаніст Анджело Бадаламенті. Після «Синього оксамиту» він далі співпрацював із Лінчем. І написав саундтреки до його культового «Твін Піксу». Коли невеликий бюджет знову став перепоною і  продюсер не зміг викупити потрібну режисерові «Song To The Siren» у виконанні гурту «This Mortal Coil», найкращим рішенням стало написати щось подібне самотужки. Текст до пісні запропонували створити самому Лінчу – тоді більше шансів, що кінцева версія йому сподобається. Режисер написав текст, але, отримавши його, Бадаламенті розсміявся, хоча й почав працювати над записом. Перша спроба не вразила Лінча, і композитор залучив іншу співачку. Нова версія режисерові сподобалася. Так з’явилася «Mysteries of Love» у виконанні Джулії Круз.

Монтаж «Оксамиту» також контролювався режисером. Початкова версія фільму тривала близько 4 годин, це не відповідало умовам контракту. Вирізавши низку сюжетних ліній та сцен, стрічку вдалося скоротити до 2 годин. Також на вимогу Асоціації кінокомпаній видалили надто чутливі сцени, як от момент, коли Френк дає ляпаса Дороті. Попри те, що фільм фактично переполовинили він, як на мене, вийшов бездоганним. З чудовою сюжетною динамікою, яка сповна розкриває режисерське та сценарне бачення. Після настанов Асоціації до монтажу вдалося  зберегти і навіть покращити загальну атмосферу сцен. Але для тих, хто любить «режисерські версії», – у 2011 році стрічку «наростили» вирізаними сценами, які доти вважалися втраченими.

Запускати новий фільм у прокат після попередньої невдачі – драматичний момент. Та «Синій оксамит» сподобався кожному з причетних до його створення. Гірше стало після передпоказу в Сан-Фернандо. Надмірна жорстокість шокувала глядачів, вони вибігали із кінозали посеред фільму, а у відгуках просили «застрелити режисера».

Натомість продюсер Діно де Лорентіс чекав реакції критиків. Знаючи, що позитивні відгуки фахівців можуть суттєво вплинути на оцінку глядачів. Саме так і сталося. Кінокритики найвідоміших тоді видань схвально відгукувалися про роботу акторів, стилістів, інших зі знімальної групи. І, звісно ж, про режисерський успіх Девіда Лінча – його художнє бачення, вміння відчувати образи, вдало передати їх. За це він та його колеги отримали низку номінацій та нагород на американських кінопреміях, зокрема й «Оскар».

«Синій оксамит» став фільмом, яким Лінч віднайшов себе. З нього почався справжній для режисера мистецький жанр. Схожі мотиви, візуал та символізм бачимо і в наступних його стрічках – у  «Твін Піксі», «Малголленді Драйві», в інших його творіннях, що й досі серед найкращих зразків світових кіно-  та телеіндустрій.